Кримінально-правове значення і правові наслідки засудження особи за межами України

Інститут видачі осіб, які скоїли злочин, має і певні винятки. Згідно з ч.1 ст.10 ККУ громадяни України та особи без громадянства, що постійно в ній проживають, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Відповідно до норм конституційного права України не підлягають видачі також іноземці та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок.

Стаття 10 ККУ передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочини: видача для відбування покарання та видача для притягнення для кримінальної відповідальності і віддання до суду¹⁰.

В Україні особлива увага приділяється проблемам екстрадиції власних громадян, невидачі осіб за порушення кримінально-правової заборони, що є політичним злочином. Аналізуються проблеми застосування таких наріжних начал інституту екстрадиції, як принцип подвійної злочинності та принцип спеціалізації. Крім того, розглядаються особливості застосування в Україні принципу "non bis in idem" та правила "мінімального строку покарання" при екстрадиції осіб.

Звертається увага, що в міжнародних  договорах України, норми яких регламентують  екстрадиційні питання, для віднесення порушень кримінально-правової заборони до екстрадиційних використовується так зване правило "мінімального строку покарання", яке в умовах чинності КК України 2001 р. необхідно привести у відповідність до його норм, зокрема, тих, що визначають мінімальну межу такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк¹¹.

Необхідно активізувати в Україні роль суду при розгляді екстрадиційних питань в частині забезпечення прав особи, яка підлягає видачі, оскаржувати дії (бездіяльність) органів, до компетенції яких віднесено прийняття рішень щодо екстрадиції особи, що в свою чергу потребує внесення відповідних змін до законодавчих актів України.

При аналізі норми, закріплені в ст. 10 КК України "Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину" можна дійти таких висновків: 1) на рівні ч. 1 ст. 10 КК України має місце неповнота конкретизації норми ч. 2 ст. 25 Конституції України, що проявляється у відсутності кримінально-правової заборони видачі власних громадян для приведення такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку запитуючої держави до виконання; 2) на рівні ч. 2 ст. 10 КК України має місце недотримання українським законодавцем правил законодавчої техніки, оскільки зміст даної статті не відповідає її назві, яка не містить згадки про передачу засуджених осіб. Поряд з цим має місце неповнота врахування закріплених КК України 2001 р. принципів чинності норм кримінального закону у просторі; 3) на рівні ч. 3 ст. 10 КК України має місце некоректне використання законодавцем терміна "передача", яким у межах даної частини статті позначається видача для приведення такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку суду запитуючої держави до виконання¹².

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Характеристика правових наслідків засудження особи за межами України

2.1. Правові наслідки  засудження особи за межами  України

Відповідно до частини першої ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання¹³.

У ч. 1 ст. 9 КК визначено сукупність умов, за яких правові наслідки вироку суду іноземної держави можуть бути враховані в Україні: 1) особою раніше вчинено злочин за межами України; 2) за цей злочин вона засуджена судом іноземної держави; 3) ця особа вчинила новий злочин на території України.

Особа не вважається раніше судимою, якщо: суд (у т.ч. суд іншої держави) визнав її винною без призначення покарання; особа відповідно до законодавства іноземної держави була звільнена від покарання, у т.ч. через амністію або помилування, чи відбула покарання за діяння, злочинність і караність якого усунуті законом; судимість була погашена чи знята.

Судом іноземної держави є орган, що здійснює судову владу в іншій, крім Україна, суверенній державі згідно з її законодавством. . Вирок суду — це рішення суду першої інстанції про винність чи невинність відданої до суду особи. Вирок також встановлює міру покарання винному та визначає інші правові наслідки визнання особи винною.

Зазначене у ст. 9 не означає можливість врахування правових наслідків вироків, винесених Верховним Судом чи військовими трибуналами колишнього Союзу РСР і судами союзних  республік, що входили до його складу, оскільки ці суди не є судами іноземної держави.

Згідно з ч. 2 ст. 9 правові наслідки вироку іноземної держави враховуються при: а) кваліфікації нового злочину (наприклад, при кваліфікації за ч. 2 ст. 185 крадіжки як повторної, або при кваліфікації за ч. 2 ст. 133 зараження венеричною хворобою як такого, що вчинене особою, раніше судимою за цей злочин); б) призначенні покарання (скажімо, при призначенні покарання за сукупністю вироків (ст. 71) або як обставина, що обтяжує покарання (ч. 1 ст. 67)); в) звільненні від кримінальної відповідальності (особа, засуджена судом іноземної держави, так само, як і особа, засуджена судом України, може бути звільнена від кримінальної відповідальності за амністією чи помилуванням або за іншими підставами, передбаченими КК); г) звільненні від покарання (наприклад, при звільненні від покарання за хворобою, вагітних жінок тощо¹⁴).

Правовими наслідками вироку іноземної  держави, які можуть бути враховані  відповідно до ст. 9, є зокрема рецидив злочинів, невідбуте покарання та ін. Про поняття рецидиву злочинів і невідбутого покарання. До інших правових наслідків вироку іноземної держави можна віднести повторність і сукупність злочинів, вид і розмір призначеного покарання, зарахування у строк покарання всього періоду, впродовж якого засуджена особа фактично була позбавлена волі, порушення особою обов’язків, пов’язаних з умовно-достроковим звільненням, тощо.

Проте вказані правові наслідки можуть і не враховуватися. Як випливає із Закону України “Про ратифікацію  Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року”, Україна не бере на себе зобов’язання враховувати вироки, винесені судами Азербайджану, Молдови, Вірменії, Росії, Білорусії, Таджикистану, Грузії, Туркменістану, Казахстану, Узбекистану, Киргизії при вирішенні питань про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, встановлення факту вчинення злочину повторно, порушення зобов’язань, пов’язаних з умовно-достроковим звільненням тощо¹⁵.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Кримінально-правове  значення засудження особи за  межами України

Підставами законодавчого закріплення принципу громадянства визнаються наявність правового зв’язку між громадянами України та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, і Україною, який не припиняється у зв’язку з їх виїздом за межі України, а також вимоги міжнародного права.

Далі, зазначається, що кримінально-правова  юрисдикція України згідно принципу громадянства поширюється за межами України на всіх громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні.

Оскільки національне  законодавство містить абсолютну  заборону видачі іноземній державі  громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, незалежно від того, набули вони цей статус до або після вчинення злочину, пропонується внести зміни до ст. 7 КК України. В ній слід закріпити правило про те, що зазначені особи підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК України за злочини, вчинені за межами України, незалежно від того, вчинили вони це діяння до чи після набуття громадянства України чи статусу особи без громадянства, що постійно проживає в Україні¹⁶.

Доведено, що в разі, коли особа  має громадянство декількох держав, у тому числі й України, для цілей поширення кримінально-правової юрисдикції України вона визнається громадянином України.

Зазначається, що міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, унеможливлюють притягнення до кримінальної відповідальності особи на підставі КК України за злочин, вчинений за її межами, лише в єдиному випадку – якщо відносно громадянина України або особи без громадянства, що постійно не проживає в Україні, було винесено і здійснено остаточне рішення компетентним органом іноземної держави. Причому це обмеження стосується не всіх злочинів, вчинених за межами України, а лише тих, що винесені відповідними органами держав-учасниць цих міжнародних договорів. Оскільки ч. 2 ст. 7 КК України обмежує неможливість повторного притягнення до кримінальної відповідальності в Україні за злочин, вчинений за її межами, лише випадками, коли за нього винний вже зазнав покарання за її межами, пропонується привести положення закону у відповідність з положеннями міжнародних договорів¹⁷.

Стверджується, що повторне притягнення особи до кримінальної відповідальності за КК України за злочини, вчинені за її межами, не суперечить національному та міжнародному праву.

Разом з тим, вказується на доцільність цього  лише у випадках, якщо такі злочини  посягають на інтереси України, юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, права і свободи громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, і якщо остаточне рішення, що було прийняте відносно цих осіб компетентним органом іноземної держави, явно не відповідає тяжкості вчиненого діяння.

Насамкінець, визначено коло злочинів, на які поширюється кримінально-правова  юрисдикція України згідно принципу громадянства. Зазначається, що відповідно до КК України кримінально-правова  юрисдикція України поширюється на всі злочини, вчинені за межами України громадянами України і особами без громадянства, що постійно проживають в Україні¹⁸. Наявність жодних додаткових умов (категорія злочину, визнання його злочином за кримінальним законом держави вчинення злочину, клопотання компетентних державних органів держави вчинення злочину про порушення кримінального переслідування, вказівка міжнародного договору тощо) для цього не потрібно.

У зв’язку з цим аналізуються запропоновані в літературі обмеження  кола цих злочинів. Доводиться, що жодне з цих обмежень, у тому числі й принцип “подвійної кримінальності”, на сьогоднішній день у КК України не закріплене, і вводити їх до тексту закону недоцільно.

Екстратериторіальна кримінально-правова  юрисдикція України згідно принципу міжнародних договорів поширюється на іноземців та осіб без громадянства, що не проживають постійно в Україні, незалежно від того, знаходяться вони на момент вирішення цього питання в Україні чи за її межами.

У статті 8 КК України не закріплено положення про  неможливість повторного притягнення особи до кримінальної відповідальності, як це передбачено частиною 2 статті 7 КК України¹⁹.  Незважаючи на це, у випадках, передбачених міжнародними договорами України, іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, не можуть бути повторно притягнуті до кримінальної відповідальності. Разом з тим пропонується законодавчо врегулювати це питання так само, як щодо принципу громадянства.

Громадяни України, а також особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за їі межами, піддягають кримінальній відповідальності за Кримінальним Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо особи, зазначені у частині  першій цієї статті, за вчинені злочини  зазнали кримінального покарання  за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.

У ч, 1 ст. 7 і в ст. 8 визначено такий принцип дії кримінального закону у просторі, як принцип громадянства. Відповідно до цього принципу:

1) громадяни України та особи  без громадянства, які постійно  проживають в Україні, у разі  вчинення ними злочину за її  межами, підлягають відповідальності за КК України як прfвило, тобто якщо інше не передбачено відповідними міжнародними договорами України;

2) іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно  в Україні і вчинили злочини  за й межами, піддягають відповідальності  за КК України як виняток,  тобто лише у випадках, коли  це прямо передбачено міжнародними  договорами України або коли  вчинений ними злочин, передбачений КК України, е особливо тяжким злочином проти прав і свобод громадян України або інтересів України²⁰.

Принцип громадянства має значення для застосування КК України у  випадках вчинення злочинів за межами України, коли на момент виявлення злочину чи встановлення винного останній знаходився на території України або був виданий їй.

 

 

 

 

 

 

2.3. Умови врахування  правових наслідків вироку суду  іноземної держави в Україні

У частині 1 ст. 9 КК вказано на можливість врахування вироку суду іноземної держави до осіб, які були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України. Це відповідає вимогам ст. 56 “Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків” (ратифікована Законом України від 26 вересня 2002 р.), відповідно до якої “кожна Договірна Держава приймає таке законодавство, яке вона вважає за доцільне, для того, щоб надати можливість своїм судам при винесенні вироку брати до уваги будь-яке попереднє європейське судове рішення у кримінальній справі, винесене за інший злочин... з тим, щоб додати до цього вироку усі чи деякі наслідки, які її законодавство надає вирокам, винесеним на її території. Вона визначає умови, за яких такий вирок береться до уваги”.

 Положення ч. 1 ст. 9 КК так само може бути застосоване до громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. При цьому врахування вироку суду іноземної держави є правом суду України або іншого відповідного органу, а не обов’язком. Тому вказані в ч. 2 ст. 9 КК правові наслідки можуть і не враховуватися²¹.

Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при: кваліфікації нового злочину; призначенні покарання; звільненні від кримінальної відповідальності; звільненні від покарання.

Рецидив — це вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість  за умисний злочин. Рецидив злочинів має місце там, де особа, яка має не зняту або не погашену судимість за раніше вчинений умисний злочин, вчиняє новий умисний злочин. Ознаки рецидиву такі: