Форми і види вини у кримінальному праві

Суб‘єктивний критерій злочинної недбалості слід розглядати у тісному зв’язку з об’єктивним. Вирішальне значення тут має вста­новлення фактичної можливості особи передбачити зазначені в за­коні наслідки. Цю можливість необхідно пов’язувати, по-перше, з індивідуальними якостями особи (вік, освіта, ступінь підготовле­ності та кваліфікації, знання загальних і спеціальних правил обереж­ності, наявність життєвого і професійного досвіду, інтелектуаль­ний рівень, стан здоров’я тощо); по-друге — з тією конкретною обстановкою, в якій діяла дана особа. Наявність цих двох умов ро­бить для суб’єкта реально можливим передбачення суспільно небез­печних наслідків. Вказівка в законі на те, що при злочинній недба­лості, крім обов’язку, повинна бути і можливість передбачення сус­пільно небезпечних наслідків свого діяння, виключає об’єктивне ставлення за вину. Тому невинно стосовно випуску на товарний ринок недоброякісної продукції (ст. 227 КК) діє суб’єкт у разі, якщо стандарти на продукцію змінені, але йому у встановленому порядку про це не повідомлено, і продукція продовжує випускатися за ста­рими стандартами. Незважаючи на обов’язок випускати продукцію відповідно до встановлених стандартів, особа, яка не знає про їх зміни, не передбачає, що своїми діями допускає випуск недобро­якісної продукції.

Вольова ознака злочинної недбалості по­лягає у тому, що особа, маючи реальну можливість передбачити су­спільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для того, щоб здійснити вольові дії, необхідні для запобіган­ня таким наслідкам. Щодо таких дій у особи відсутні характерні для волі переживання: «треба», «це необхідно зробити», «я повинен їх здійснити», хоча ситуація давала їй достатню інформацію (зовнішні сигнали) для цього, а за своїми особистими якостями вона могла сприйняти і усвідомити цю інформацію та прийняти вірне рішення.

Як вже зазначалося, законодавець у ч. 3 ст. 25 КК сформулював недбалість щодо злочинів з Матеріальними складами. Що стосуєть­ся злочинів з формальними складами, то при описі вини характери­стику її ознак треба давати щодо діяння (дії, бездіяльності), а не щодо наслідків. Таке переміщення тягне за собою заміну понять з «не передбачила» на «не усвідомлювала». Звідси для злочинів, які мають формальні склади, недбалість може бути визначена таким чином: особа, яка вчинила дію (бездіяльність), не усвідомлювала її суспільної небезпечності, хоча повинна була і могла її усвідомлю­вати. Наприклад, при вльоті іноземного літака на територію Украї­ни пілот, який ним керував, забув увімкнути відповідні розпізна­вальні знаки. Продовжуючи політ, пілот не усвідомлював, що по­рушує правила міжнародних польотів, тобто здійснює суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 334 КК, хоча повинен був і міг усвідомлювати цю обставину, якщо б проявив необхідну уважність.

Розділ 4: Змішана форма вини

Відповідно до ст. 23 КК України вина може бути виражена тільки у формі умислу або необережності. При цьому одні злочини можуть бути тільки умисними (крадіжка — ст. 185), другі — тільки необереж­ними (службова недбалість — ст. 367), треті — як умисними, так і необережними (вбивство — статті 115, 119).

Проте наука кримінального права на підставі аналізу деяких ста­тей Особливої частини КК України розробила поняття змішаної форми вини (іноді її називають складною, або подвійною, формою вини).

Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення осо­би у формі умислу і необережності до різних об’єктивних ознак од­ного і того ж злочину.

При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших — необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість). [4, с.161]

Питання про змішану форму вини виникає в тих складах зло­чину, в яких об’єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не тільки до об’єкта, а й до об’єктивної сторони конкретного злочину, то вина повинна відображати складний характер об’єктивних ознак конкретного складу злочину.

Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша — це злочини, в яких діяння, що становить собою порушен­ня яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслід­ків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тіль­ки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов’язаних з діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів нале­жать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуа­тації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст. 291); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 269), та ін. У цих злочинах по­рушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ста­влення до наслідків виражається тільки в необережності: злочинній самовпевненості або злочинній недбалості. Тому, коли винний по­рушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: щодо діян­ня — умисел, а щодо наслідків — необережність.

У другій групі злочинів складність об’єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різ­них наслідки: перший (найближчий) є обов’язковою ознакою об’єк­тивної сторони, другий (віддалений) — кваліфікуючою ознакою. В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння і щодо першого, обов’язкового наслідку суб’єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо другого (кваліфікованого) наслід­ку — тільки в необережності (злочинної самовпевненості або зло­чинної недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умис­не знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель лю­дей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194); умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морсь­кого чи річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. З ст. 278) та ін. Так, якщо проаналізувати су­б’єктивну сторону умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), то щодо діяння (наприк­лад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у вин­ного може бути тільки умисел (прямий чи непрямий), а щодо дру­гого наслідку — смерті потерпілого — лише необережність (злочин­на самовпевненість або злочинна недбалість).

При наявності змішаної форми вини слід вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, вчинений винним, — умисним або необережним. Це має важливе практичне значення. Наприклад, від­повідно до статей 14 і 15 КК України тільки в умисних злочинах можливі го­тування і замах; відповідно до ст. 26 обов’язковою ознакою спів­участі є умисна участь в умисних злочинах. Під рецидивом як най­більш небезпечним видом множинності розуміється вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин  (ст. 34). Тому при змішаній формі вини необхідно визначити, до яких злочинів — умисних чи необережних — слід віднести вчинений зло­чин. Вирішення цього питання залежить від того, яка об’єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки ступеня його суспільної небезпечності.

У першій групі злочинів зі змішаною формою вини, в яких ді­яння саме по собі не є злочином, а стає ним тільки за умови, що воно спричинило тяжкі наслідки, вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів у цілому до необережних.

У другій групі злочинів, де щодо діяння і найближчого (обов’яз­кового) наслідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а щодо віддаленого — необережність, злочин у цілому визнається умисним, тому що саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність. [4, с.162]

Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість: 1) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину; 2) визначити правильну кваліфікацію; 3) відмежувати близькі за об’єктивними ознаками склади злочинів. Так, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких настала смерть, ква­ліфікуватиметься як умисне вбивство (ст. 115), якщо щодо тілесно­го ушкодження і смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкод­ження, і смерті була необережність, то особа відповідатиме за не­обережне вбивство (ст. 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті — необережності матиме місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 — умисні тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть.

Висновок

Таким чином, під виною розуміють психологічне відношення суб’єкта до суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності.

Вина — категорія соціальна. Ця властивість вини знаходить свій прояв у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчини­ла суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно небезпечного діян­ня оцінюється негативно і засуджується правом.

Форми вини — це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небез­печне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне став­лення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законо­давство виділяє дві форми вини — умисел  і необережність.

Під  умислом розуміють таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний ха­рактер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його сус­пільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (чи не бажала, але свідомо допускала). Виділяють такі види умислу як прямий та непрямий; заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово; визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований).

Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості  настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити. Таким чином, закон визначає два види необережної вини:  а) злочинна самовпевненість; б) злочинна недбалість.

Також виділяють змішану форму вини  при якій щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших — необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).

Використані джерела:

1.      Конституція України.- Київ: Юрінформ, 1997. – 20 с.

2.      Кримінальний кодекс України.– Київ: Юрінком, 2001. – 239 с.

3.      Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І.Хавронюка. – К.:Каннон,А.С.К., 2002. – 874 с.

4.      Бажанов М.І. Кримінальне право України. Загальна частина. – К.: Юрінком Інтер, 2001. –  416 с.

5.      Гринберг М.С. Преступная самонадеяность. // Правоведение – 1976. -№3. – С.68-74.

6.      Гринберг М.С. Умысел и неосторожность. // Вопросы правоведения. – 1970. - №5. – С.94-107.

7.      Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – 146 с.

8.      Дагель П.С. Причины неосторожных преступлений в СССР. // Советское государство и право. – 1973. -№3. – С.44-56.

9.      Дудник Н.А. Цена неосторожности. – Москва: Юридическая литература, 1985. – 110 с.

10. Кадар М.М. Неосторожная вина и ответственность за преступления, совершённые по неосторожности. / Вопросы уголовного права стран народной демократии. – Москва: Госюриздат, 1963. – С.256-258.

11. Кириченко В.Ф. Уголовное право. Часть Общая. - Москва: Юридическая литература, 1966.- 387 с.

12. Санталов А.И. Разграничение умысла и неосторожности. // Правоведение. – 1958. - №3. – 169 с.

13. Советское уголовное право. (под общей ред. Владимирова В.А.). – Москва: Юридическая литература, 1990. – 216 с.

14. Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. – Київ: Наукова думка, 1995. – 455 с. 

29