Форми і види вини у кримінальному праві

По-третє, законодавче визначення необережності повинно охоплювати усі випадки необережного скоєння суспільно небезпечних діянь, що заслуговують криміналізації. Між тим в умовах науково-технічної революції з’явились або набули особливого значення такі різновиди необережності, які повністю не вміщуються в визначення самовпевненості або недбалості. Маються на увазі випадки так званої “злочинної неосвіченості” (коли людина, самовпевнено здійснюючи діяльність, що потребує спеціальних знань, навичок або особистих якостей, спричиняє суспільно небезпечні наслідки, які вона завдяки своїй неосвіченості не могла передбачити або відвернути) та  “вольової недбалості” ( коли суб’єкт, що опинився в небезпечній ситуації, не знаходить або не здійснює правильного рішення, що дозволяє відвернути настання суспільно небезпечних наслідків) [8, с.44-56]. Небезпечність випадків, коли непідготовлена людина береться за здійснення діяльності, пов’язаної з небезпекою для оточуючих, або керує джерелом підвищеної небезпеки, не проявляючи належної уваги, беззаперечна. Тому вони повинні охоплюватися загальним поняттям злочинної необережності.

По-четверте, законодавче визначення злочинної необережності повинно погоджуватись з конструкцією складів злочинів в Особливій частині кримінального законодавства. Між тим  необережність визначається  як певне психічне відношення особи до суспільно небезпечним наслідкам. Тобто, воно  не застосовується до злочинів з так званими формальними складами. Це привело В.Ф. Кириченко до висновку, що “відповідальність за необережність конструюється законом таким чином, що вона можлива тільки при реальному настанні результату” [11, с.185]. Між тим  в кримінальному законодавстві є формальні склади, що передбачають, або допускають необережну форму вини. В умовах науково-технічної революції кількість таких складів може збільшуватись. Тому в законодавчій формулі необережності доцільно врахувати факт існування формальних складів необережних злочинів.

По-п’яте, законодавче визначення необережності повинно поставити перешкоди для проникнення в кримінальне право об’єктивної відповідальності (тобто без вини). Кримінальне право не повинно створювати перешкоди науково-технічному прогресу, а для цього необхідно суворо дотримуватись принципу відповідальності  тільки при наявності вини. Так, М. Д. Шаргородський, справедливо вважаючи необхідним розширити караність необережності за рахунок посилення вимог до осіб, що беруться за виконання небезпечних функцій, пропонував дати таке визначення злочинній необережності, згідно якого кримінальна відповідальність мала б місце як у випадках, коли людина могла передбачити настання суспільно небезпечних наслідків, так і у випадках, коли вона повинна була їх передбачити. [4, с.158] Іншими словами, замість співпадання суб’єктивного і об’єктивного критеріїв (що створюють в даному випадку злочинну недбалість)  пропонується допустити альтернативну наявність одного з них.

3.2 Злочинна самовпевненість.

Злочинна самовпевненість (самонадіяність), як і інші види вини, характеризується двома ознаками — інтелектуальною і вольовою.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків. На відміну від визначення умислу закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії, бездіяльності). В теорії кримінального права з цьо­го питання висловлені різні думки. Одні автори вважають, що осо­ба при злочинній самовпевненості усвідомлює суспільну небезпеч­ність своєї дії або бездіяльності. Інші, навпаки, стверджують, що при самовпевненості у суб’єкта відсутнє усвідомлення суспільної небез­печності вчинюваного діяння, що інтелектуальна ознака самовпев­неності — це не позитивне усвідомлення суспільної небезпечності діяння, а обов’язок і можливість такого усвідомлення. Остання ду­мка видається більш обґрунтованою. Особа, діючи (не діючи) пев­ним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оці­нює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її дум­ку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, майстер виробничої дільниці направляє на роботу робіт­ника, що прибув до нього, не провівши з ним відповідного інструктажу з правил техніки безпеки. При цьому він просить інших досві­дчених робітників, обізнаних з вимогами правил техніки безпеки, контролювати поведінку новачка і допомагати йому. У цьому разі май­стер, розуміючи, що інструктаж необхідний, прагне нейтралізувати можливу небезпеку свого рішення обставинами, котрі, на його дум­ку, не спричинять наслідків. Орієнтуючись на вжиті заходи, він не оцінює своє діяння як суспільно небезпечне, цілком свідомо, з певною часткою впевненості, виключає таку оцінку. Разом з тим, як вже було зазначено, діючи самовпевнено, особа усвідомлює фактичну сторону діяння, відповідну об’єктивним ознакам складу злочину, встановле­ного законом, такою мірою, якою це необхідно, щоб передбачити мож­ливість настання суспільно небезпечних наслідків. У наведеному при­кладі особа усвідомлює, що порушує відповідні правила техніки без­пеки і це може призвести до суспільно небезпечних наслідків.

Передбачення особою можливості настання суспільно небезпеч­них наслідків. Говорячи про цю сферу інтелектуальної діяльності суб’єкта, слід зазначити, що особа, діючи самовпевнено, передбачає як фактичні ознаки можливих наслідків своєї дії (бездіяльності), так і її суспільно небезпечний характер. Певну складність становить питання про характер передбачення наслідків. На думку одних юри­стів, передбачення при самовпевненості носить абстрактний харак­тер. Другі говорять про абстрактний характер самого передбачення. Треті вважають, що при злочинній самовпевненості має місце перед­бачення абстрактної можливості настання наслідків. Останнє тверд­ження видається більш вдалим. Діючи (не діючи) злочинно самовпе­внено, суб’єкт передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі-то призводять до суспільно небезпечних наслідків, однак упевнений, що вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює і реального розвитку причинного зв’язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зро­бити при більшому напруженні своїх психічних можливостей. [9, с.51]

Вольова ознака злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно не­безпечних наслідків. При злочинній самовпевненості вона розрахо­вує на цілком реальні, певні обставини, котрі за своїми властивос­тями, зв’язками мають здатність відвернути настання наслідків. Це її власні, особисті якості (спритність, вмілість, досвідченість, майс­терність), дії інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обстановки, сили природи тощо. Розрахунок же на втручання обставин, що в момент вчинення діяння були відсутні, а їх прояв не є закономір­ним, виключає самовпевненість.

Незважаючи на впевненість суб’єкта у ненастанні наслідків, роз­рахунок його виявляється невірним (легковажним), оскільки надія на певні обставини (властивості, зв’язки діяння) або частину таких була помилковою і не змогла відвернути суспільно небезпечних наслідків.

У слідчій та судовій практиці особливі труднощі викликає відмежування самовпевненості від непрямого умислу. Це обумовлено тим, що і за інтелектуальними, і за вольовими ознаками ці види вини мають певну схожість. Так, і при злочинній самовпевненості, і при непрямому умислі особа передбачає можливість настання суспіль­но небезпечних наслідків. Разом з тим, якщо при злочинній самовпе­вненості особа передбачає абстрактну можливість настання наслід­ків, то при непрямому умислі — реальну конкретну можливість їх настання. У цьому випадку наслідки передбачаються нею досить чітко. Особа, діючи (не діючи) з непрямим умислом, передбачає, що її діяння цілком вірогідно, за даних конкретних умов може спричи­нити суспільно небезпечні наслідки. У цьому полягає відмінність зазначених видів вини щодо інтелектуальної ознаки.

За вольовою ознакою відмінність злочинної самовпевненості від непрямого умислу полягає в тому, що при злочинній самовпевне­ності воля особи спрямована на відвернення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Розрахунок особи — конкретний, спирається на обставину (властивість, зв’язок діяння) чи групу об­ставин, здатних відвернути настання наслідків. Однак, як було зазна­чено вище, в результаті цей розрахунок виявляється помилковим, невірним. При непрямому ж умислі особа свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків. При цьому в неї, як правило, немає будь-якого розрахунку на відвернення наслідків. В окремих випад­ках, діючи з непрямим умислом, особа може навіть сподіватися на ненастання наслідків, проте така надія у неї є невиразною за харак­тером, пасивною за змістом, це надія на «навмання», на випадковість, а не на конкретні обставини. Так, суб’єкт, який штовхає у воду лю­дину, котра не вміє плавати, з човна, який перебуває на середині широкої і глибокої ріки, не має будь-яких достатніх підстав для ре­альної надії на те, що потерпілий не загине. Тому теорія криміналь­ного права і судова практика розглядають такі випадки як вчинені з непрямим умислом. [4, с. 157-160]

3.3 Злочинна недбалість.

Злочинна недбалість відрізняється від інших видів вини (пря­мого і непрямого умислу, злочинної самовпевненості) тим, що осо­ба не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків. Для встановлення злочинної недбалості також необхідно проаналізува­ти її інтелектуальну і вольову ознаки.

Інтелектуальна ознака злочинної недба­лості. Законодавець, як і при описі самовпевненості, не вказує при недбалості на психічне ставлення суб’єкта злочину до своєї дії або без­діяльності, а лише говорить у ч. 3 ст. 25 КК про непередбачення осо­бою настання суспільно небезпечних наслідків при наявності обов’яз­ку та можливості такого передбачення. Це, однак, не означає, що тим самим у особи відсутнє взагалі будь-яке психічне ставлення до діяння, яке викликало суспільно небезпечні наслідки. У працях з психології та юриспруденції відзначається, що непередбачення наслідків свого діяння при наявності обов’язку і можливості їх передбачити — це наслідок певного психічного процесу, який відбувається у свідомості особи. За­ймаючи пануюче становище, він нейтралізує (пригнічує) обов’язок і можливість передбачення суспільно небезпечних наслідків. [4, с.150]

Отже, інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризу­ється відсутністю в особи усвідомлення суспільної небезпечності здійснюваної нею дії (або бездіяльності), а також відсутністю перед­бачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків.

За ставленням до діяння (дії, бездіяльності) можуть бути визна­чені такі варіанти психічного стану:

а)   суб’єкт усвідомлює, що порушує певні вимоги обережності, але не передбачає можливості настання суспільно небезпечних на­слідків. Таке ставлення є характерним для випадків, коли суб’єкт вважає свій відступ від потрібної поведінки неістотним і нездатним набути негативного соціального значення. Наприклад, охоронець пропускає без належного дозволу на об’єкт, закритий для сторонніх, свого знайомого, не гадаючи, що останній може використати пере­бування на цьому об’єкті для вчинення протиправної дії;

б)  суб’єкт, здійснюючи свідомий вчинок, не усвідомлює, що в та­кий спосіб він порушує вимоги обережності. Наприклад, водій, керу­ючи транспортним засобом, не знизив швидкості до потрібної, тому що не помітив попереджувальний знак «Обмеження максимальної швидкості». Продовжуючи рух, він вважає, що діє належним чином;

в) саме діяння суб’єкта позбавлене свідомого вольового контро­лю, але цей контроль втрачено з його вини. Наприклад, робітник виробництва, перебуваючи у стані сильного алкогольного сп’янін­ня і намагаючись встояти на ногах, хапається за рубильник, вклю­чає струм на лінію електропередачі у той час, коли на ній проводять­ся ремонтні роботи.

Як бачимо, у названих випадках суб’єкт не усвідомлює суспіль­ної небезпечності вчинюваної ним дії (або бездіяльності), що і є го­ловною рисою в характеристиці його ставлення до свого діяння.

Непередбачення можливості настання наслідків свідчить про зневажливе ставлення особи до суспільних інтересів, її недостатню передбачливість при здійсненні службових обов’язків, при виконанні спеціальних правил, які регулюють ту чи іншу професійну діяльність, при додержанні загальновизнаних норм людського спілкування. При дбайливому, уважному ставленні до суспільних інтересів особа, як правило, передбачає можливі небезпечні наслідки своєї дії (бездіяль­ності) і або запобігає їм, або відмовляється від свого діяння.

При визначенні злочинної недбалості в поведінці особи важли­ве місце посідає встановлення обов’язку і можливості суб’єкта пе­редбачити суспільно небезпечні наслідки. Обов’язок, або повин­ність, передбачити наслідки («повинна була») в теорії кримінального права називають об’єктивним критерієм злочинної недбалості; мо­жливість передбачення («могла») — суб’єктивним критерієм. Для констатації злочинної недбалості необхідно сполучення об’єктивно­го і суб’єктивного критеріїв.

Об’єктивний критерій злочинної недбалості базується на вимо­гах персональної відповідальності суб’єкта. Цей критерій означає обов’язок конкретної особи передбачити можливість настання сус­пільно небезпечних наслідків при здійсненні нею дій, які потребу­ють додержання певних заходів обережності. Це можуть бути як елементарні (прості) заходи, які виникають у процесі безпосередньо­го спілкування людей один з одним, так і складні, наприклад, вимо­ги безпеки при здійсненні професійної діяльності. Обов’язок бути уважним і обачливим при здійсненні відповідних дій, передбачити можливість настання їх небезпечних наслідків може виходити із за­конів, спеціальних правил (інструкцій, положень), які регулюють ту чи іншу службову або професійну діяльність, а також із загальновиз­наних (доступних для розуміння всіма) норм людського спілкуван­ня. Відсутність обов’язку для особи передбачити можливість настан­ня суспільно небезпечних наслідків (об’єктивного критерію) озна­чає відсутність в її діяльності злочинної недбалості. Наприклад, Н. була притягнута до кримінальної відповідальності за те, що, працю­ючи завідуючою магазином, не перевірила якість ремонту печі. При користуванні піччю, через те, що вона була відремонтована недоб­роякісно, в магазині виникла пожежа. Суд, аналізуючи суб’єктивну сторону діяння, допущеного Н., встановив, що вона не зобов’язана була передбачити можливість виникнення пожежі внаслідок недоб­роякісного ремонту, оскільки контроль за такими роботами не вхо­див у коло її службових обов’язків. Справа стосовно Н. була припи­нена через відсутність вини.