Екологічне право

Принципи екологічного права не є застиглими категоріями. Вони розвиваються разом із динамічним розвитком як національного, так і міжнародного екологічного права. У цьомупроцесі деякі принципи втрачають актуальність, інші, навпаки, набувають більшої важливості.Так сталося, зокрема, з принципом сталого розвитку, який набув провідного значения у сфері дії екологічного права з початку 80-х років минулого століття.

Аналіз українського екологічного права і чинного законодавства дає змогу виділити такі найважливіші для галузі принципи:

—системності та комплексності у регулюванні екологічних відносин. Цей принцип є визначальним для науково обгрунтованого формування галузі екологічного права і зумовлений закономірностями зв'язків у системі «людина — навколишнє природне середовище». Для цієї галузі він відіграє роль інтегруючого чинника. 3 ним також пов'язані повнота, всебічність і якість правового регулювання екологічних відносин;

—пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50Конституції України, ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Цей принцип випливає із загального конституційного принципу про те, що «людина, її життя іздоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3 Конституції);

—сталого розвитку як основи гармонійного розв'язання соціальних, економічних і екологічнихпроблем. Цей принцип впроваджується в українське екологічне право в контексті прийнятого наКонференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) «Порядку денного на XXI століття». Ідеї цього документа знайшли відображення, зокрема, в основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природнихресурсів та забезпечення екологічної безпеки. У них зазначається, що охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпеченняекологічної безпеки життєдіяльності людини є невід'ємною умовою сталого економічного тасоціального розвитку країни. Конкретні заходи щодо цього передбачені у розділі III Основнихнапрямів — «Стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природно-ресурсного потенціалу»;

—запобігання екологічній шкоді (ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). На реалізацію цього принципу спрямовані державні комплексні програми охорони навколишньогоприродного середовища, екологічні вимоги законодавства до проектів будівництва, планування та прогнозування, здійснення екологічної експертизи тощо;

—раціонального використання природних ресурсів (ст. 40 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Складовими елементами цього принципу є: бережливе, економне ставлення до природних ресурсів у процесі їх використання; здійснення заходів щодозапобігання псуванню, забрудненню і виснаженню природних ресурсів, а також спрямованих навідтворення відновлювальних природних ресурсів; недопущения у процесі використання природних ресурсів їх негативного впливу на стан довкілля;

—особливої охорони природних територій та об'єктів, що мають підвищену екологічну цінність (ст. 60 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Йдеться, зокрема, про природні території та об'єкти екосистеми. Особливість їх охорони полягає увстановленні для них спеціального режиму і підвищеної юридичної відповідальності за його порушення;

—доступу фізичних і юридичних осіб до екологінної інформації (статті 9, 25 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ця інформація має бути повною і достовірною. Відповідно до Закону України «Про інформацію» (1992) забезпечення саме такою екологічною інформацією є одним з основних напрямів інформаційної діяльності держави.Законодавчо встановлена юридична відповідальність посадових осіб, які порушують порядок надання екологічної інформації;

—платності спеціального природокористування (ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Положения екологічного права у цій частині спрямовані на розвитокекономічного механізму у сфері раціонального природокористування й охорони довкілля. Вони також випливають із загальноприйнятого принципу «забруднювач платить»;

—поєднання прав і обов'язків, стимулювання і відповідальності у сфері дії екологічного права(статті 55, 66 Конституции ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Головна ідея цього принципу полягає, з одного боку, в оптимальномузабезпеченні екологічних інтересів природокористувачів, а з іншого — у запобіганні споживацькому ставленню до природи, у забезпеченні законності й застосуванні до порушників екологічного законодавства юридичних санкиій;

— міжнародного екологічного співробітництва (статті 71, 72 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ці принципові засади національного екологічногоправа стимулюють розвиток міжнародного екологічного співробітництва України з іншими державами у межах екологічної діяльності ООН, її органів і установ, інших урядових та неурядових міжнародних організацій, наукових центрів тощо. Важливою складовою цього співробітництва є гармонізація українського екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища.

3 
 Джерела екологічного права

Під джерелами права  спід розуміти нормативні акти, які  є юридичною базою для регулювання  суспільних відносин. Джерела права розраховані, як правило, на тривалий термін застосування і охоплюють інтереси багатьох учасників суспільних відносин.

Джерела екологічного права послідовно виражають і  закріплюють екологічну політику Української держави, сприяють її розвитку. Основним джерелом екологічного права України

є Конституція, яка  має вищу юридичну силу і закріплює  основи екологічного права. «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, — зазначено у ст. 16 Конституції, — є обов'язком держави." Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Основний Закон покладає на всіх громадян нашої країни обов'язок берегти природу та її багатства.

У Конституції зосереджені  основоположні правові норми, які  забезпечують механізм ефективного  використання й охорони земель, надр, вод, лісів, всієї природи.

Джерелами екологічного права є закони України, що регулюють екологічні відносини. Таким є Закон України «Про охорону природи України» від ЗО червня 1960 р., який визначає поняття правової охорони природи, мету і завдання охорони природних ресурсів, відповідальність за порушення правил охорони природи, окреслює коло об'єктів, що підлягають охороні. Прийняття цього Закону сприяло поліпшенню охорони природи в Україні, активізувало законодавчу діяльність у цій галузі.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. охопив ширше коло питань у сфері екології, зокрема визначив правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь.

Поряд із законами комплексного характеру приймаються закони галузевого значення, які регулюють питання  раціонального використання, відтворення і охорони окремо взятих об'єктів природи, зокрема закони України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р.; «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р.; «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р., «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. До таких законодавчих актів слід віднести також Земельний, Водний то Лісовий кодекси, кодекс України «Про надра», які також е джерелами екологічного права.

До джерел екологічного права відносяться постанови  Верховної Ради України й Укази Президента, які спрямовані на врегулювання суспільних відносин у галузі використання, відтворення і охорони природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки населення України.

Поширеним джерелом екологічного права є постанови  Кабінету Міністрів України та рішення  місцевих органів влади і управління з питань раціонального використання та охорони природи. Постанови Кабінету Міністрів мають загальнообов'язкову силу для всіх міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій  і громадян на території України, а рішення місцевих Рад діють лише на територіях, що їм підпорядковані.

Серед постанов Кабінету Міністрів України з екологічних  питань слід назвати такі: «Про затвердження Положення про державну систему  моніторингу довкілля» від ЗО березня 1998 р., «Про перелік видів  діяльності, що належать до природоохоронних заходів» від 17 вересня 1996 р., «Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища» від 7 травня 1998 р.

До джерел екологічного права відносяться також накази й інструкції міністерств і відомств з питань екології. Такі акти е обов'язковими, як правило, лише для підприємств  і установ, що їм підпорядковані.

Порівняно з іншими видами правових актів, в системі  джерел екологічного права значне місце  посідають закони, що свідчить про  велику увагу нашої держави до розвитку екологічного законодавства, його регулюючу й охоронну спроможність.

Джерела екологічного права будуть повною мірою відповідати своєму призначенню, за умови неухильного зростання їх якості. Це потребує активізації і вдосконалення нормотворчої діяльності всіх суб'єктів, що видають нормативні правові акти.

Правознавці юридичних  наукових установ та освітніх закладів повинні більш плідно працювати над створенням необхідної теоретичної бази для вдосконалення законотворення. Це один з найважливіших морально-правових обов'язків юридичної науки.

Удосконалення чинного  екологічного законодавства і розробка нових законів і підзаконних актів є однією з важливих передумов побудови правової держави.

4 
Поняття та види об’єктів екологічного права 
Під об'єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні і духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Об'єктами екологічного права є природні блага, які існують без участі людини або з певною її участю (штучне відтворення природних об'єктів). Слід мати на увазі, що не всі природні явища можуть бути об'єктами екологічного права. Деякі природні явища не піддаються правовому впливу, зокрема, водні відливи і приливи, грозові явища, виверження вулканів тощо. Отже, об'єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, з приводу яких можливе виникнення суспільних відносин з їх правовим регулюванням.

Згідно з екологічним законодавством України до природних об'єктів  належать земля, надра, рослинний світ, ліси, води, тваринний світ, атмосферне повітря, природно-заповідні об'єкти та ін. Право безпосередньо не впливає  на природні об'єкти, його вплив виявляється  через поведінку суб'єктів екологічних  відносин. Екологічне право виступає регулятором відносин, тому що суб'єктами цих відносин є індивіди, колективи  людей, органи управління, держава. В  праві визначається міра можливої і  належної поведінки суб'єктів екологічних  відносин, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їх відтворення  і охорону навколишнього природного середовища (екологічної системи).

Законодавство передбачає внутрішню  класифікацію кожного природного об'єкта. Вона встановлюється з метою визначення правового режиму кожного виду природного об'єкта, що сприяє підтримці екологічної  стабільності.

У правовій літературі визначено співвідношення між природними явищами. Так, природні об'єкти складають невід'ємні компоненти навколишнього природного середовища, а природні ресурси утворюють  частину природних об'єктів, які  використовуються як джерела задоволення  різних інтересів людини. Природні комплекси — це сукупність взаємопов'язаних між собою частин природних об'єктів, виділених з метою створення  заповідної території. Ландшафтом вважається територіальна система, яка складається  з взаємодіючих природних компонентів. Крім того, в екологічному законодавстві  виділені також конкретні природні об'єкти, яким притаманні специфічні ознаки і які мають юридичне значення.

Земля належить до основних природних  об'єктів і входить до складу єдиної екологічної системи як невід'ємна її частина. Поняття землі закріплене у ст. 1 Закону України від 19 червня 2003 року № 962-IV «Про охорону земель», де вона розглядається як поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно  поєднані та функціонують разом з  нею. Земельні ресурси — сукупний природний ресурс поверхні суші як просторового базису розселення і господарської  діяльності, основний засіб виробництва  в сільському та лісовому господарстві. Ґрунт же являє собою природно-історичне  органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком  найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства  завдяки найціннішій своїй властивості  — родючості.

Однак землю слід розглядати у двох аспектах: як сукупність усіх природних  багатств (планета) і як поверхневий  ґрунтовий шар землі, який виконує  екологічні, економічні (засоби виробництва, просторовий базис), культурно-оздоровчі  функції. Земельне законодавство розраховане  на правове регулювання використання поверхневого шару землі й водночас взаємодіє з водним, лісовим, гірським, фауністичним, атмосфероповітряним, природно-заповідним, охоронним законодавством. Земельне законодавство виступає основною правовою формою земельних відносин. Земля як об'єкт права проявляється у різних сферах: при наданні земельних ділянок у власність або в користування; при вилученні земель у встановленому порядку для задоволення певних потреб; у процесі експлуатації земель з урахуванням їх цільового призначення тощо. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії земель (ч. 1 ст. 18 Земельного кодексу України, далі ЗК України). Тому в законодавстві врахована специфіка правового регулювання використання категорій земель сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, промисловості, транспорту.