Види комунікативных систем та їх призначення

 

Зміст 

 

 

Вступ……………………….………………………………………………………3

Розділ 1. Системність  комунікацій  ...........5

1. 1. Поняття системності .........5

1. 2. Система мови та комунвкативні системи ............7

1. 3. Системи масової комунікації ...........9

Розділ 2. Види комунікативных систем та їх призначення .........16

2. 1. Натуральні  та штучні комунікативні системи .........16

2. 2. Змішані  комунікативні системи .........19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Комунікація сьогодні розглядається у багатьох вимірах цілим блоком гуманітарних та точних наук. Масова комунікація, як її вид, завдяки процесам глобалізації так чи інакше впливає на все людство, адже масовокомунікаційний вплив є процесом необоротним та всеохоплюючим.

Комунікативні системи  у сучасному постіндустріальному  світі, де інформація стає коштовним товаром, а знання — найвищою цінністю, відіграють значну роль у міжнародних зв’язках та відносинах, наукових дослідженнях, обміні інформацією та досвідом у глобальному вимірі. Мова перестала бути просто засобом спілкування, вона стала джерелом поширення культур, національних інтересів певних країн, впливовим інструментом ведення міжнародної політики. Мова, як один з основних засобів комунікації, продовжує розвиватись, мов стає більше. Людству вже недостатньо природних мов, тому воно вже давно почало створювати штучні та змішані мови відповідно до поставлених цілей. Всі ці процеси призводять до створення нових комунікативних систем, які допомагають розвиватись інтеграційним та глобалізаційним процесам.

Актуальність теми полягає  в тому, що зростає вплив масових комунікацій на життя та діяльність людей у глобальному масштабі. Саме тому вивчення тенденцій розвитку масових комунікацій, в тому числі і комунікативних систем, є актуальним на сучасному етапі.

Метою виконяння даної  роботи є аналіз сутності ключових понять системності та дослідження видів комунікативних систем.

Завдання роботи:

• проаналізувати поняття системності;
• розглянути сутність систем мови та комуікативних систем;
• дослідити системи масової комунікації;
• вивчити основні види комунікативних систем.

Об’єктом дослідження виступають сучасні масові комунікації та комунікативні системи.

Предмет дослідження  — передумови розвитку комунікативних систем.

Для написання роботи було використано праці відомих  вітчизняних та зарубіжних науковців  та дослідників, таких як Зернецька О. В., Леонтьєв А. Н., Леонтьєв А. А., Зимня І. А., Різун В. В., Смелзер Н., Почепцов Г. Г. та інші.

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Системність комунікації

 

1. 1. Поняття системності

Комунікація виникла  у людському суспільстві як потреба одного індивіда передати іншому індивіду необхідну для спільної дії інформацію. Первинними комунікативними засобами були найпростіші — вказівні жести, міміка — невербальні (лат. verbalis — «усний», «словесний») знаки. Правильне розуміння цих знаків було можливе лише в їхньому стійкому співвідношенні, частіше за ознакою протилежності — вказівка ліворуч, вверх означала напрямок праворуч, вниз. Врешті – решт, homo habilis («людина вміла») почала використовувати для передачі інформації вербальні засоби — слова та фрази; вона розвинулась до homo loquens («людини, яка розмовляє»). З’явилися нові слова, які людина «пропускала» через свою свідомість, фіксуючи співвідношення того чи іншого слова з реальною дійсністю. Люди повинні були упорядкувати ці слова за певними спільними або розрізненими ознаками (формальними та змістовними). Так виникала певна системність у первісній комунікації. На думку психолога Л. С. Виготського, системність являє собою критерій обізнаності. Він вважає, що ми й досі користуємося засобом наїаної систематизації слів. [5, c.44].

Цей дещо спрощений погляд на природу системності дозволяє, тим не менш, визначити її як онтологічну  властивість впорядкованості множини  елементів, в тому числі комунікативних засобів, в основі яких лежать взаємообумовлені принципи їх тотожності та відмінності. Тому не дивно, що виникла необхідність наукової інтерпретації цієї властивості — обгрунтування системного підходу як методологічного принципу наукового пізнання. Пошуки вчених – філософів, логіків, спеціалістів – у сфері суспільних, гуманітарних та точних наук прояву можливих зв’язків та взаємозв’язків множини елементів, що представляють реалії дійсності та відображають уявлення про них, призвели до заснування різних засобів їх систематизації. У науковому вжитку використовують такі поняття, як система, класифікація, таксономія, стратифікація, типологія.

Система (грец. systema «ціле, складене з частин, з’єднання») — сукупність елементів, що знаходяться між собою у багатовимірних відносинах та утворюють певну цілісну єдність, здатну функціонувати. На сьогоднішній час розроблено теорію систем, яка пристосована до дослідження різноманітних об’єктів, але з різним ступенем ефективності, що залежить від природи самих об’єктів та складності їх взаємозв’язків. Для порівняння: соціальна система, система мови, кібернетична система, система управління тощо. Загальною вимогою до будь-якої системи є наявність трьох ознак системності: об’єктність – елементи певної множини або сукупності, структура — мережа відносин та зв’язків між цими елементами, цілісність – властивість даної сукупності елементів функціонувати як певну єдність, в якому ціле залежить від елементів, а елементи — від цілого. Система не зводиться до суми елементів; властивості елементів визначаються їхнім місцем у структурі – співвідношенням з іншими елементами. [9, c. 51-55]

Класифікація (лат. classis «розряд, клас» + facere «робити») — розподіл об’єктів або понять про них на класи на основі певної ознаки, яка дозволяє встановити однорідні зв’язки. Нарпиклад, класифікація слів по частинах мови, класифікація мов  світу за їхніми ознаками генеалогічних зв’язків. Класифікація може предбачати ієрархію відокремлених класів або більш дрібних сукупностей, якщо між ними можливо утворити відношеня підпорядкованості.

Таксономія (грец. taxis «порядок» + nomos «закон») — сукупність принципів та правил класифікації об’єктів, а також сама систематизація складно організованих областей дійсності, які мають ієрархічну будову.

Стратифікация (лат. stratum «шар, настил» + facere «робити») — виділення окремих однорідних множин елементів в області, яка має шарувату будову.

Типологія (грец. tyrjos «відбиток, форма, зразок» + logos «вчення, слово») — групування елементів на основі спільності їхніх найбільш суттєвих ознак. У соціології – це моделі соціальних відносин у суспільстві або моделі масової комунікації на основі виявлених стійких збіжностей та розбіжностей множини соціальних об’єктів. Типологія важлива для порівняльного аналізу достатньо великих сукупностей елементів як у синхронічному, так і у діахронічному планах дослідження.

Приведені засоби представлення  системності елементів є науковим аналогом їхніх реальних зв’язків та відносин. Не дивлячись на збіжність цілей, кожен з них підкреслює різні боки системності. Відтак:

система – цілісна єдність, здатна функціонувати;

класифікація – встановлення груп та класів елементів на основі однорідних ознак;

таксономія – ієрархічне представлення відношень та зв’язків складно організованих областей дійсності;

стратифікація – розмежування цілого на страти – групи, з’єднані спільною ознакою

типологія – об’єднання елементів у великі сукупності на основі спільності суттєвих ознак з метою використання виділених типів як основи для порівняльного аналізу.[ c.87-89]

 

1. 2. Система мови та комунікативні системи

Ознаки цілістності  комунікації в значній мірі визначаються структурою тих соціумів, які вона обслуговує. Зазначають, що у так  званих формально організованих  соціальних структурах комунікація  характеризується більшою цілісністю за рахунок стереотипної побудови висловлювань. Достатньо порівняти особливості лексичного складу висловлювань, які доводиться використовувати представникам таких професійних структур, як політичні, економічні, військові, суспільні, культурні тощо.

Комунікація, яку можна  спостерігати у неформальних спільнотах, що можуть бути представлені соціально-територіальними структурами, соціально-демографічними групами тощо, характеризується розпливчатістю меж, змішуванням норм побудови висловлювань та індивідуальними особливостями.

Разом з тим, відзначається загальна тенденція виокремлювати у комунікації певну підсистему, орієнтовану на вузьке функціонування. Особливо яскраво це проявляється у професійних групах та субкультурах, хоча й соціопсихологічні причини тут різні. Науковий прогрес, як відомо, припускає як інтеграцію, так і диференціацію сфер дослідження. Необхідна диференціація наукових понять та концепцій відображаться також у диференціації комунікації, переважно за рахунок створення  своєї системи термінів. Цілісність цих підсистем, яка іноді асоціюється з «закритістю» (мова наукової еліти), обумовлена необхідністю економно та адекватно здійснювати обмін великим обсягом інформації. У зв’язку з цим з’явились спеціалізовані комунікативні системи, побудовані на спеціалізованих «мовах».

Цілісність підсистем, що обслуговують, наприклад, молодіжні  субкультури, обумовлена прагненням до певогї «престижності» – соціальної дистанційованості від суспільства.

Цілісність підсистем, які обслуговують, наприклад, молодіжні  субкультури, обумовлена ​​прагненням до свого роду "престижності" - соціальної дистанційованості від суспільства. Набір особливостей спілкування робить дані підсистеми дійсно "закритими", зрозумілими лише для "посвячених". За цими ж принципами створюються підсистеми "таємних" мов - арго, які обслуговують обмежені групи, що об'єднують, як правило, антигромадських індивідів. [11]

На основі порівняння трьох істотних характеристик системи  можна зробити висновок, що в системній  організації мови як вербального  засобу спілкування і комунікації як процесу взаємодії людей за допомогою різних комунікативних засобів є спільні та відмінні риси.

До загальних рис належать:  структурно-функціональні зв'язки одиниць "по горизонталі", соціальна диференціація і варіативність одиниць, відносний характер цілісності.

До відміннних рис належать: природа і номенклатура одиниць, їх структурно-функціональні зв'язки "по вертикалі", одночасна реалізація факторів, що обумовлюють варіативність комунікативних одиниць. Все це дає підставу стверджувати правомірність виділення комунікативних систем як функціонально орієнтованих сукупностей різнорідних комунікативних засобів, взаємопов'язаних мовними та немовних факторами спілкування у відносно цілісну єдність. Плюралізм комунікативних систем обумовлений їх цільовим призначенням, різнорідністю комунікативних засобів і способами їх актуалізації. [6, c.- 22]

 

1. 3. Системы массовой коммуникации

Масова комунікація  є одним із видів комунікації. Кожен вид комунікації відрізняється  один від одного не тільки природою комунікативного процесу, а й природою тих компонентів, які виконують функцію спілкування або організовують його. Якщо сукупність цих компонентів називати системою, то можна говорити про особливості системи комунікації залежно від її виду та природи.

Для розуміння співвідношення творчого й виробничого у структурі діяльності необхідно уявити її структуру.

Масова комунікація  як суспільно-культурна діяльність включає дії мовців (комунікантів), а також дії мас (комунікатів). Очевидним є те, що контакт між  комунікаторами опосередкований засобами масової комунікації, які функціонують у системі масової комунікації для забезпечення впливу комунікантів на комунікатів.

Є цікава думка у Зернецької О. В. про специфічну природу масової  комунікації. Природа її - у виробництві інформації за допомогою найновітніших технічних засобів, яке спричинене передусім середовищем поширення та функціонування цінностей, моделей поведінки для мас, уособленим, зокрема, в масовій культурі. [1, c.- 7-8]. Виробничий підхід до процесу масової комунікації був зумовлений самою структурою масової комунікації та переходом людства на рівень побудови індустріального суспільства.

Таким чином, залишаючись процесом встановлення і підтримання контактів  у суспільстві, процесом його консолідації, масова комунікація сьогодні - це:

1) виробництво інформації як продукції;

2) використання технічних засобів для виробництва інформації;

3) масова культура (масові цінності, типові для мас моделі поведінки), яка обумовлює цілі виробництва  інформаційної продукції, її призначення;

4) специфічне суспільне середовище, для якого властива масова  культура і яке є замовником  та споживачем інформаційної  продукції.

Типовим явищем для систем масової  комунікації є дисперсія функції  мовлення й дивергенція комуніканта, тобто розсіювання (дисперсія) акту мовлення, коли різні люди, які беруть участь в породженні висловлювання, в системі масової комунікації виступають ніби єдиним комунікантом, а в результаті утворюється розходження (дивергенція) психологічних, соціальних, професійних ознак єдиного комуніканта, в ролі якого виступає одна людина, що веде до появи сукупності розпорошених у часі й просторі ознак мовця, закріплених за різними носіями мовлення, коли збір інформації здійснює одна людина, її аналіз - друга, обробку - третя і т. д. Так виникає дисперсна й дивергентна система масової комунікації. Натомість з’являється колективна відповідальність (а при високій дисперсності, коли неясно, хто стоїть за повідомленням, - безвідповідальність) за зміст і форму мовлення та організацію процесу спілкування. Окремі мовні акти, що структурно пов’язані темою, метою спілкування, виконуються поетапно й навіть у різних місцях та в різний час. При цьому виникає колективне право на акти мовлення (зміст і форму висловлювання), встановлюється певна монополія на мовлення. Останнє спонукає організаторів процесу комунікації дивитися на акт мовлення як працю, бізнес і займатися комерціалізацією цього процесу.[2, c.122]