Правові норми в діяльності засобів масової комунікації

        Держава надає пріоритети щодо випуску суспільно необхідних видань з метою забезпечення функціонування органів законодавчої, виконавчої та судової влади, охорони здоров'я, науки, освіти, культури, соціального захисту населення за державними тематичними програмами і на засадах державного замовлення. Державна політика у видавничій справі відповідно до поставленої мети здійснюється також шляхом податкового, митного, валютного та інших видів регулювання.[10]

        Значну увагу в актуальному законодавстві України приділено гарантіям професійної діяльності журналістів.

        Законом України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв’язку з виконанням ним професійних обов’язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівняно до відповідальності за скоєння таких дій проти працівника правоохоронного органу. Службова діяльність журналіста не може бути підставою для його арешту, затримання, а також вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених ним матеріалів та технічних засобів, якими він користується у своїй роботі. Відповідно до Кримінального кодексу умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів або переслідування журналіста за виконання ним професійних обов’язків, за критику карається штрафами, а в певних випадках і обмеженням волі терміном до п’яти років.

        Водночас обумовлена відповідальність і за поширення неправдивої інформації. Однак журналіст (засіб масової інформації) звільняється від

відповідальності за поширення інформації, яка не відповідає дійсності, якщо в судовому порядку буде встановлено, що він діяв добросовісно та здійснював її перевірку, не мав умислу поширити недостовірні відомості.

         Під час виконання професійних обов’язків журналіст має законне право безперешкодно відвідувати приміщення суб’єктів владних повноважень, відкриті заходи, які ними проводяться, та бути особисто прийнятим у розумні терміни їх посадовими і службовими особами, крім випадків, визначених законодавством. Також журналіст має право не розкривати джерело інформації або інформацію, за допомогою якої можна встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов’язано до цього рішенням суду на основі закону. На законодавчому рівні встановлено й інші гарантії забезпечення професійної діяльності журналістів, які фактично є повпредами інформаційних інтересів суспільства.[10]

        Отже, зазначимо, що в Україні закладено основи нормативно-правової бази, яка забезпечує підґрунтя формування національної інформаційно-комунікативної системи, національного інформаційного простору, що декларує інформаційні права і свободи.

        Водночас потрібно говорити і про необхідність удосконалення інформаційного законодавства України, законодавчу неврегульованість деяких аспектів функціонування засобів масової інформації (комунікації), невирішеність багатьох проблем інформаційного поля.

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ  ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРАВОВИХ НОРМ ЯК РЕГУЛЯТОРІВ КОМУНІКАЦІЙНОЇ СФЕРИ

        Для розвитку правових норм як регуляторів комунікаційної сфери перш за все потрібно побудувати правову державу з демократизованим суспільством.

        Особливості переходу українського суспільства до демократичних форм облаштування суспільно-політичного життя зумовлені тим, що демократичні перетворення вимушено спиралися на пострадянські соціальну структуру та політичну культуру громадян. На сучасному етапі державотворення демократичним перетворенням перешкоджають проблеми, пов’язані з послабленням консолідації українського суспільства, посиленням розмежування суспільства по вектору Схід-Захід, конфронтацією бачень перспектив і оцінок поточних суспільно-політичних процесів. Особливого значення в цьому випадку набуває проблема дисбалансу між публічною та приватною активністю громадян: недостатня активність громадян у публічній сфері супроводжується активним використання інституціолізованих зв’язків для досягнення приватних цілей. Все це спричиняє зростання «тіньової сфери», корумпованості і, як наслідок, брак довіри до влади. Необхідність вирішення зазначених проблем визначить на перспективу ключовим завданням державної політики у цьому напрямку створення умов для спрямування активності громадян в публічну сферу. Це дозволить широко репрезентувати актуальні суспільні проблеми та досягти компромісу в існуючому конфлікті інтересів різних соціальних верств.

        Сьогодні більшість громадян України не має ні соціокультурного досвіду (знань, вмінь та навичок), необхідного для участі в демократичному політичному житті, ні матеріального та часового надлишку, який би міг би бути інвестованим в демократичні проекти. До того ж відмінні у представників різних генерацій очікування від поточних суспільних перетворень посилюють розбіжність поглядів на майбутнє та провокують до альтернативних громадянству форм консолідації (етнічна, регіональна, корпоративна тощо). Внаслідок цього демократизація українського суспільства вимагатиме не лише забезпечення економічним зростанням, а й підкріплення заходами, спрямованими на становлення і розвиток демократичної культури на засадах спільного громадянства, що дозволить подолати альтернативні форми соціальної консолідації.

        На шляху формування української політичної нації мають бути сформовані відповідні демократичні механізми, здатні спрямувати конфліктну енергію в напрямку демократичних проектів. Демократизація суспільно-політичного життя вимагатиме створення таких умов, за яких громадська ініціатива набуватиме  дієвих форм. Це стимулюватиме розробку і запровадження наступних заходів:

1. Формування  демократичної культури громадян  шляхом підтримки громадських  ініціатив, спрямованих на розв’язання  неполітичних проблем (екологічних,  соціальних, культурних тощо) та створення мережі консультаційно-освітянських центрів і громадських приймалень.

2. Створення  сприятливих умов для становлення  громадянського суспільства. Тут  слід очікувати удосконалення  процедур репрезентації інтересів  громадян в публічній сфері,  розробки нормативно-правової бази регламентації діяльності громадських організацій та забезпечення їхнього представництва в ЗМІ.

3. Налагодження  партнерських взаємин між органами  державної влади та широкими  верствами громадськості. Дієвими  шляхами вирішення цього завдання  з боку держави стануть законодавче врегулювання механізмів взаємодії державних інститутів з громадськими організаціями, чітка формалізація і дієвість процедури впливу громадян на обраних ними депутатів усіх рівнів, реальне забезпечення пріоритетності для держави, її органів та посадових осіб усіх рангів прав і свобод громадян.

        Розвиток громадянського суспільства та демократизація суспільно-політичного життя в Україні перебуває і перебуватиме у принциповій залежності від можливості адаптувати напрямки суспільної реорганізації до існуючих в країнах розвиненої демократії тенденцій. Очевидно, що у найближчій перспективі проблема формування розвиненого громадянського суспільства в Україні не знайде свого остаточного вирішення. Проте, у суспільстві міцніє розуміння того, що простого копіювання соціально-політичного устрою недостатньо для побудови демократичної системи взаємин між суспільством і державою, а прорив до нових горизонтів звершується через усвідомлення того, що громадянське суспільство потрібно систематично і послідовно стимулювати, реформуючи систему державного управління таким чином, щоб вона перетворювалася з перепони на потужний важіль цього процесу.

        У найближчому майбутньому в  Україні необхідно визначити  умови становлення сучасного  громадянського суспільства і розробити проект стратегічного розвитку його інститутів. Це дозволить процесу становлення громадянського суспільства в Україні набути якостей послідовності та систематичності. Слід також продовжити пошук і реалізацію основних засад громадянського суспільства шляхом врахування національної специфіки, розкриття потенціалу власної системи управління та поєднання зусиль різних рівнів управління і самоуправління в Україні.

        Дефіцит фундаментальних умов розвитку громадянського суспільства в Україні у короткотерміновій перспективі  подолати важко, хоча в більшості випадків вони закріплені конституційно. Не в останню чергу це зумовлено існуванням проблеми неузгодженості діяльності різних гілок влади та відсутністю чітких стратегічних пріоритетів розвитку. Тому не слід очікувати швидкого вирішення ряду визначальних для забезпечення взаємодії громадянського суспільства і держави, завдань, до яких належать:

• розробка зрозумілої і прийнятної більшою частиною населення стратегії суспільного розвитку;
• забезпечення системності державного управління;
• подолання атрофованості та дезорганізованості «середнього класу», його виключення у реальні механізми управління державою;
• подолання соціальної пасивності громадяни, їх включення у роботу інститутів громадянського суспільства.

        Водночас вже сьогодні процеси розбудови громадянського суспільства активізуються, а їх головним змістом є:

• формування розвинутої соціальної структури з горизонтальними зв’язками, де мають знайти своє відображення різноманітні форми власності, інтереси людей, груп і прошарків населення;
• стимулювання розвитку особистості — в соціальному, інтелектуальному і психологічному аспектах, забезпечення умов розвитку її внутрішня свобода і здатності активно підключатися до різноманітних сфер діяльності;
• сприяння створенню підприємств недержавного сектору — з приватними і колективними формами власності;
• всебічний розвиток недержавних засобів масової інформації, а також механізмів прояву, формування і вираження суспільної думки з метою вирішення соціальних конфліктів, розвиненість форм самоврядування, суспільних організацій та рухів;
• стимулювання створення суспільно-політичних об’єднань, партій та рухів, орієнтованих на захист прав та свобод громадян, а також на збереження базових принципів демократії;
• забезпечення свободи думки, слова, совісті, розбудова механізмів для їх реалізації, забезпечення можливостей самовираження особистості, її духовного розвитку з метою самостійного та самодіяльного об’єднання в інтересах розвитку науки, культури і творчості. [11]

        Одним із найважливіших засобів забезпечення свободи слова і думки є розвинене законодавство щодо ЗМІ. На сьогоднішній день воно в Україні є досить розгалужене, але не зовсім послідовне. Та найголовнішою перешкодою для забезпечення свободи ЗМІ є те, що в Україні поки що відсутній дух правової держави. Дуже складно, а з деяких питань — майже неможливо людині взагалі і журналісту зокрема шукати справедливості в судах. Третя гілка влади, так само як і «четверта», багатьма можновладними особами розглядається як прислужниця, а судові розгляди справ часто виконують роль «карального інструмента» в руках інших гілок влади, замість того, щоб служити інструментом захисту громадянських прав. Тому, зазнаючи тиску, журналісти, як свідчать опитування, найменше розраховують на органи правосуддя, більше покладаючись на допомогу впливових «покровителів». А це вже прояв  клієнтельських, а не громадянських відносин.

        Іншим засобом захисту своїх інтересів і свого права на вільне висловлення думок є створення журналістами професійних спілок та об’єднань, які також є частиною громадянського суспільства. Зокрема, в Україні діють: Спілка журналістів України, а в її рамках — «Комітет захисту свободи преси»; спілка українських журналістів «Незалежність»; Гільдія головних редакторів українських засобів масової інформації; Фундація захисту свободи слова та інформації та інші.

        Отже, так само, як і в сфері створення громадських організацій, однією з найголовніших перешкод для перетворення ЗМІ у впливовий інститут громадянського суспільства є з одного боку, відносно низький рівень правосвідомості та нерозуміння переваг демократичних процедур владною елітою, а з іншого, — нерозвиненість судової влади, зневіра тих, на кого чиниться тиск у тому, що можна знайти захист в органах правосуддя. До названих чинників додається бідність загалу, а разом з нею — відсутність економічної незалежності і впевненості у власних силах інститутів громадянського суспільства.

        В Україні створено конкурентне середовище, в якому функціонують усі засоби масової інформації та комунікації, що сприяє диверсифікації джерел поширення та отримання інформації.

        Насамперед здійснюються заходи, спрямовані на подальший розвиток електронних засобів масової інформації, які нині посідають домінантну позицію в інформаційному просторі.

        Загалом основні принципи, норми та положення прийнятих законів сьогодні вже відповідають загальновизнаним міжнародно-правовим стандартам, міжнародним конвенціям із прав людини. Водночас існування такої системи законодавчих актів ще не гарантує реального захисту інтересів суспільства щодо отримання вільної та неупередженої інформації.