Правові норми в діяльності засобів масової комунікації

       Одним з підходів до визначення ефективності правового регулювання є його поетапний аналіз, що дозволяє з’ясувати, які саме ланки механізму правового регулювання не повною мірою виконують своє призначення, і розробити систему конкретних заходів з усунення цих недоліків.

        Завданням кожного суспільства  повинно бути створення правової  держави, що регулює закон. Сучасний демократизм – це такий порядок у державі, який ґрунтується на визнанні та здійсненні прав людини. Тому демократичний режим називають правовою державою, суспільством, у якому суверенна, політико – територіальна організація публічної влади ґрунтується на принципах верховенства права, додержання закону, поваги особи й недоторканності її прав, свобод і законних інтересів. Специфічною ознакою правової держави є, перш за все, панування права, вираженого у належним чином сформульованих законах, відносинах між апаратом публічної влади та пересічними громадянами. При цьому кожна особа має володіти конституційно гарантованими невід`ємними правами та свободами, які відповідають стандартам світової цивілізації. Правова держава та суспільство створюють умови для вільного існування людей, здійснюваного не на грунті патерналістської залежності громадян від держави, а на майновій та правовій особистій суверенності й захищеності законом, коли не держава дарує громадянину права і власність, а громадянин додержує встановлених державою правил через те, що делегує їй свою частку суверенітету, виходячи з власних інтересів. Правовою вважається держава, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти (класу, нації) і прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадянського регулювання є інтереси особи. Інтереси та гідність людей поважаються як незаперечні цінності ( на відміну від не правової держави, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

        Сутність правової держави та  демократичного режиму полягає  ще й у додержанні закону  тими, хто перебуває при владі,  у взаємній відповідальності  держави і громадян один перед  одним. Це означає визнання  громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити й чинити так, щоб не уражати інтереси інших. Взагалі, демократія – це не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інституції й установи врядування, а ще й демократично настроєне громадянство. Демократичні закони та установи не діятимуть, якщо відсутня демократична свідомість людей, демократичний менталітет. [9, c.178-179]

        Люди, які є членами державно-організованого  суспільства, цінують вартості  недержавного, неформального, нерегламентованого ґатунку і зберігають їх у своєму громадянському, цивільному житті. Держава, як антитеза громадянського суспільства, постає системою офіційних, формальних інституцій, відповідальних за збереження прийнятних умов життя людей, дотримання усталеного порядку. Громадянське суспільство і держава – це дві нерозривні сторони сучасного суспільного життя, які взаємно визначають і потребують одне одного. Визнання громадянського суспільства, його самодостатності є однією з важливих засад авторитетної державної влади. Політичний режим, його легітимність є наслідком взаємодії держави та громадянського суспільства, системою методів здійснення державної влади, що відбиває рівень визнання і додержання прав та свобод громадян, визначає ставлення органів державної влади до правових засад їхньої діяльності. Поширена думка, що демократія – то ідеальна форма, спосіб суспільного управління. Але правильніше говорити про відповідність режиму станові громадянського суспільства, демократичного мислення. [9, c.180]

        Для створення правової держави потрібно сформувати політичну культуру суспільства. Розглядаючи це питання, слід зазначити, що за змістом політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення, передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура — це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві. Особливого значення тут набуває знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, засобів політичного управління суспільством, структури і функцій політичної системи тощо. Політична культура виступає важливим чинником формування у громадян країни глибокої зацікавленості участю в політичному житті, усвідомленого ставлення до політичного устрою, розвитку на цій основі політичних інтересів і потреб, без яких участь у виборах президента, парламентів, проведенні референдумів тощо перетворюється на формальність для більшості населення.

        Однією з центральних функцій політичної культури, що складається в тому чи іншому національному суспільстві, є представлення ціннісних пріоритетів даної спільноти на міжнародній арені, що особливо актуалізується на етапі глобалізаційних змін. Завдяки притаманним національній політичній культурі функціям ідентифікації, орієнтації, адаптації, соціалізації, інтеграції, комунікації і презентації вона також є основою для представлення країни в освіті, оскільки її особливості визначають характер самоідентифікації соціуму та, залежно від неї, конфігуратор її носія – інтегрований образ чи бренд – і, відповідно, спосіб його просування всередині країни і за кордоном. [15, c.8]

        Потрібно, щоб кожна людина у  суспільстві володіла правовою  культурою, щоб опанувала норми  та регулятори права. Категорія «правова культура» є однією з якісних характеристик правової системи країни, яка посідає надзвичайно важливе місце в загальній теорії права.

        Правова культура – це різновид суспільної свідомості, інтелектуальне явище (знання і розуміння норм права, переконання у справедливості, доцільності та необхідності їх реалізації) і початок законності (адекватна реалізація правових норм). Під правовою культурою в загальній теорії права розуміють якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи – станом та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозмістовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини.

        Правова культура включає в себе:

• повагу до права;
• юридичні знання і уявлення;
• традиції, потреби, навички діяльності у відповідності до закону;
• реальну діяльність громадян у режимі законності, відповідно до правових установок та переконань;
• правосвідомість, що адекватна правовій системі;
• правову активність населення, посадових осіб та законодавців, урядовців та інших осіб.

        Дослідження визначень поняття «правова культура» повинні спиратися на знання історичних законів держави і права, завдяки чому з’являється можливість розглянути зміст поняття правової культури, синонімізуючи його від абстрактного до конкретного у єдності всіх сторін досліджуваного предмета.

        Правова культура слугує юридичному забезпеченню демократичного процесу нашого суспільства, демонтажу адміністративно-командної системи управління, ліквідації некомпетентності, розхлябаності, дезорганізації, зневаги до права, свавілля тощо. Недоліки у загальній та правовій культурі полягають у неповазі до особистості, бюрократизмі, зловживанні владою, формальній законослухняності, байдужості та безвідповідальності.

        Правова держава як механізм свободи, захисту честі та гідності особистості, засіб боротьби з негативними соціальними явищами не буде «діяти», якщо цей механізм погано відрегульований. Тобто, якщо не буде поставлена на належний рівень загальна, політична і, особливо, правова культура. Зокрема, культура влади та управління, культура законності, моральна культура, законослухняність населення тощо.

        Отже, правову культуру можна розглядати як одну із категорій загальнолюдських цінностей, як важливий результат загальнодемократичних, загальнокультурних надбань прогресивного людства. Вона стає невід’ємним компонентом цивілізованої і правової держави, яка визначає у своїй організації та діяльності право, яке підпорядковане цивільному суспільству і гарантує невідчужені права людини.

        Рівень правової культури визначається станом підсистем, що її утворюють, зокрема правовою культурою особистості та правовою культурою суспільства. Причому ці два поняття є взаємозалежними. Чим більше освічених у правовому відношенні особистостей є у суспільстві, тим вищою буде правова культура даного суспільства. Правова культура особистості, будучи компонентом правової культури суспільства, виражає ступінь і характер розвитку суспільства, так чи інакше забезпечує соціалізацію особистості та правомірну діяльність особи.

        Людина, у якої вихована повага до закону, як правило, готова не тільки показувати приклад поведінки відповідно до норм суспільного життя, але й діяти, якщо потрібно, в інтересах захисту законності. Дотримується законів і наполягає на їх втіленні в життя не той, хто їх знає, а той, хто не може діяти інакше, як тільки відповідно до їх духу і букви. Використання законів в суспільних, неособистих інтересах реальне тільки у тому випадку, якщо ці інтереси набувають сили мотиву, спонукають до здійснення відповідних вчинків.

        Правова культура суспільства є умовою забезпечення свободи та безпеки особистості, прав людини, виступає гарантом її правової захищеності та громадської активності, «змушує» владу надати правовому статусу людини юридичну значущість, яка забезпечується законом та судом.

        Правова культура суспільства відображає рівень розвитку правосвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юридичної практики і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми в правовій сфері. За слушним зауваженням І. Голосніченка: «високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована передусім на принципах верховенства права і правового закону, поваги до основних прав і свобод людини й громадянина». [2]

        Правова культура складається  з цілого ряду елементів (рівнів).Одним  із них є досягнення якісного  стану юридичної охорони та захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Показником такого стану слід вважати: наявність демократичного, гуманістичного, справедливого законодавства, його відповідність міжнародним правовим стандартам у сфері прав людини; існування ефективних національних правових засобів та процедур для захисту конституційних прав і свобод; реальна можливість звернутися до міжнародних правових інституцій, наприклад, до Європейської Комісії з прав людини і далі до Європейського суду з прав людини, якщо громадянин вважає, що державні органи порушили його права, а він не зміг за допомогою усіх передбачених законодавством засобів їх захистити.

        Не менш важливим елементом для підвищення правової культури суспільства слід вважати ступінь впровадження в практику суспільного і державного життя принципів верховенства права і правового закону. Важливим показником їх реалізації є обмеження державної влади правом, відповідність законам підзаконних нормативно-правових актів.

        Однією із складових правової культури суспільства є рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступінь засвоєння ними цінності права, основних прав і свобод, правових процедур вирішення конфліктів; знання права, поваги до нього, переконаності в необхідності дотримуватися приписів правових норм. Суспільна правосвідомість визначається масовістю правомірної поведінки, рівнем правового виховання, масштабами і якістю юридичної освіти.

        Досконале як за формою, так і за змістом законодавство становить важливий елемент правової культури. Високому рівню правової культури суспільства повинно відповідати законодавство, яке характеризується науковою обґрунтованістю, демократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей, нечітких або таких, що можуть двозначно тлумачитись, правових приписів, використанням оптимальних методів, способів регулювання правових відносин тощо. Наявність законів, які не мають правового характеру, застарілих норм та норм, які порушують або обмежують права і свободи громадян, закріплюють свавілля держави, свідчать про низький рівень правової культури.[4]

        Таким чином, можна підсумувати,  що право на сучасному етапі  повинно входити у норми моралі, у життєдіяльність суспільства,  у поведінку та свідомість кожного громадянина держави. Воно повинно стати дійсно регулятором суспільних відносин за допомогою формування правової культури суспільства, яка формує правову державу. Право відіграє дуже важливу роль в суспільному житті для особи та країни. Якби не існувало права, то в суспільстві була б анархія, безладдя, або стосунки між людьми вирішувались би з позиції сили, адже мораль і інші соціальні норми поки не можуть замінити нормативно-правові акти, які видаються державою.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ  ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ МАСОВИХ КОМУНІКАЦІЙ В УКРАЇНІ

        Неодмінною умовою повноцінного й суверенного існування національного інформаційного простору серед інших складників є наявність належної нормативно-правової бази, яка забезпечує юрисдикцію держави в інформаційному полі, власне інформаційний суверенітет, інформаційні права і свободи громадян та суспільства в цілому.

        Правові основи функціонування нової інформаційно-комунікативної системи, національного інформаційного простору Україна почала формувати з перших років здобуття незалежності. Увага була спрямована на різні аспекти інформаційного права, зокрема, на забезпечення загальних інформаційних прав людини й громадянина, унормування діяльності засобів масової інформації, сфери інформаційних послуг та комунікацій, інформаційної власності.

        Інформаційні права та свободи застережені насамперед в Конституції України. Основний Закон гарантує громадянам право на свободу думки

і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно,