Укладення, зміна і розірвання господарського договору

     Спори, що виникають при укладанні господарських  договорів, поділяються на:

     1) спори про спонукання до укладення  договору, якщо одна із сторін  ухиляється від укладення договору;

     2) спори по умовах договору у  випадку, коли сторони не врегулювали  розбіжності щодо умов договору  і передали спір на розгляд  господарського суду.

     Ці  категорії охоплюються поняттям переддоговірних спорів, оскільки спори  виникають з приводу встановлення договірних відносин або з приводу  окремих умов господарського договору.

     Спонукання  до укладення договору можливе тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов'язаною укласти договір:

     1) через пряму вказівку закону;

     2) на підставі обов'язкового для  виконання акта планування (в  тому числі державного замовлення), який видано компетентним органом.

     Застосування  цієї стадіє є можливим лише у випадках укладання договорів за державним  замовленням чи тих обов'язковість  укладення яких встановлена законом (н-д. було укладено попередній договір, а одна з сторін відмовилась його укласти в строк передбачений ним; було укладено договір про викуп об'єкта малої приватизації внаслідок аукціону чи конкурсу і в строк 30 днів не було внесено плату на банківський рахунок після укладення договору купівлі-продажу).

     Доказами  можуть бути всі документи оформлені  на попередніх стадіях.

     День  набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. Договір  є укладений за місцем знаходження оферента. [9, с. 323-324]

     Щодо  певних категорій договорів закон  встановлює деякі особливості. Розглянемо їх:

     1) організаційно-правові. Легального  визначення організаційно-господарського  договору в ГК немає. Враховуючи  зміст статей 174,176 ГК, організаційно-господарські  договори можна визначити як  дво- або багатосторонньої угоди  немайнового характеру між суб'єктами  господарювання та/або угоди між  суб'єктом (суб'єктами) господарювання  та суб'єктами організаційно-господарських  повноважень, мета яких (угод) полягає  у забезпеченні організованості  процесу господарської діяльності, в тому числі створення передумов  для виконання майново-господарських  зобов'язань. Для організаційно-правових  закон забороняє спрощену форму  їх укладання. [11, с. 321-322]

     2) укладені на ярмарках, біржах  та публічних торгах. Укладення  господарських договорів відбувається  у конкурентний спосіб (на торгах) відрізняється від загального  порядку укладення господарських  договорів, передбаченого ст. 181 ГК. Норма аналогічного змісту міститься  в ст. 650 ЦК, згідно з якою особливості  укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються  відповідними актами цивільного  законодавства. [11, с. 320]

     3) Укладення примірних і типових  договорів. Типові договори встановлюються: Кабінетом Міністрів України,  державними органами та органами  місцевого самоврядування. Умови  визначені типовим договором  є обов'язковими і не дотримання всіх істотних умов зазначених в ньому веде до недійсності договору, при цьому порядок умов не має визначального значення і можу буди довільні проте з дотриманням встановленої законом загальної форми. Примірний договір носить рекомендаційний характер і визначається лише для правильного ведення діловодства. [11, с. 319]

     4) Укладання договорів за державним  замовленням. Відповідно до Закону  України «Про державне замовлення  для задоволення пріоритетних  державних потреб» державними  замовниками є: Верховна Рада  України та інші центральні  органи державної влади України,  Рада міністрів Автономної Республіки  Крим, обласні, Київська та Севастопольська  міські державні адміністрації,  державні організації та інші  установи - головні розпорядники  коштів державного бюджету. Суб'єкти  господарювання інших форм власності  вправі добровільно на конкурсних  засадах укладати державні контракти,  основою яких є державне замовлення. Державний контракт - це договір,  укладений державним замовником  від імені держави з виконавцем  державного замовлення на підставі  сформованого у встановленому  порядку державного замовлення, умови якого визначаються відповідно  до обсягів та складу останнього. ГК не встановлено відповідальності  за ухилення від укладення  державного контракту для тих  суб'єктів господарювання, для яких  прийняття державного замовлення  до виконання є обов'язковим.  Проте встановлюється відповідальність  іншими законодавчими актами.

     Оскільки  за своєю природою державне замовлення є актом державного органу, виконавець державного замовлення може звернутися до господарського суду з позовом  про визнання державного замовлення недійсним повністю або частково в порядку, передбаченому ГПК. [11, с. 317-318]

     5) Укладання попереднього договору. Попередній договір укладається  за правилами, визначеними гл. 53 ЦК. Спеціальним правилом щодо  укладення попереднього договору  є норма ч. З ст. 182 ГК щодо  можливості укладання основного  господарського договору в силу  існуючого між сторонами попереднього договору за рішенням суду. При укладанні попереднього договору необхідно погодження всіх його істотних умов, до яких належать всі істотні умови основного договору, оскільки відсутність хоча б однієї з істотних умов майбутнього договору виключає можливість кваліфікувати відносини між сторонами як договірні. Угоди про наміри, протоколи про наміри тощо не є договорами і не породжують зобов'язання укласти в майбутньому основний договір. Але при тлумаченні документів, що мають таку назву, слід звертати увагу на їх зміст: за наявності істотних умов основного договору сама лише назва такого документа (угода про намір, протокол про намір) не впливає на визнання його попереднім договором. [8, с. 315-316]

     Зміна або розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено  договором або законом. Особливість  одностороннього розірвання договору або зміни його умов полягає у  відсутності згоди контрагента.

     У зв'язку з цим слід звернути увагу  на те, що у випадку, коли одностороння зміна умов договору передбачена  договором або законом:

     1) відсутня необхідність додатково  узгоджувати таку зміну з контрагентом;

     2) сторона, наділена правом на  односторонню зміну умов договору, може скористатися ним без  звернення до суду.

     Господарський кодекс не встановлює підстав для  зміни або розірвання договору, через  що необхідно враховувати загальні положення статей 651, 652 ЦК про підстави зміни або розірвання договору:

     1) договір може бути змінено  або розірвано за рішенням  суду на вимогу однієї із  сторін у разі істотного порушення  договору другою стороною та  в інших випадках, встановлених  договором або законом. Істотним  є таке порушення стороною  договору, коли внаслідок завданої  цим шкоди друга сторона значною  мірою позбавляється того, на  що вона розраховувала при  укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК)

     2) у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при  укладенні договору, договір може  бути змінений або розірваний  за згодою сторін, якщо інше  не встановлено договором або  не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо  вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити,  вони не уклали б договір  або уклали б його на інших  умовах (ч. 1 ст. 652 ЦК). [13,с. 515-516]

     Пропозиція  щодо внесення змін до договору або  його розірвання може виходити від  будь-якої сторони і повинна бути викладена письмово.

     Після одержання пропозиції про зміну  або розірвання договору сторона  може прийняти таку пропозицію або  відхилити її. Сторона, яка виступила  з такою пропозицією, повинна  бути поінформована про результати її розгляду у двадцятиденний строк. Якщо пропозиція приймається іншою  стороною, договір вважається зміненим або розірваним. Якщо сторони не досягай згоди щодо внесення змін до договору або його розірвання, заінтересована сторона може вимагати зміни або  розірвання договору в судовому порядку  занаявності достатніх підстав. До відсутності згоди однієї із сторін на внесення змін до договору або його розірвання прирівнюється і неодержання  відповіді на пропозицію змінити  або розірвати договір. [7, с. 355]

     Зміна та розірвання сторонами договору вважаються такими, що відбулися, з моменту укладення  відповідної угоди (вчинення правочину), якщо інше не визначено сторонами. Якщо ж підставою для зміни або  розірвання договору є рішення суду, договір вважається зміненим або  розірваним з моменту набрання рішенням суду законної сили. У судовому рішенні  може бути визначений інший момент, з якого договір вважається зміненим або розірваним. Відповідно до ст. 84 ГПК в резолютивній частині судового рішення у спорі, що виник при  зміні договору, зазначається рішення  з кожної спірної умови договору. Рішення господарського суду у такій  справи є юридичним фактом, з яким пов'язується настання правових наслідків, визначених ст. 653 ЦК. [4, 153-155]

     Виконання господарського договору

     Загальні  положення про виконання зобов'язань, зокрема тих, що містяться у господарських  договорах, містить гл. 48 ЦК України, а також гл. 22 ГК України.

     Так, відповідно до ст. 193 ГК України (ст. 526 ЦК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні  виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а  за відсутності конкретних вимог  щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

     Іншими  словами, належність виконання зобов'язань  полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх їх умов і означає  виконання їх відповідно до встановлених вимог. Останні встановлюються законодавством, зокрема, щодо реального виконання  зобов'язань належними сторонами, в повному обсязі, у встановлений строк (термін), у встановленому місці  та у визначеній валюті.

     Насамперед  боржник повинен реально виконати зобов'язання. Частина 3 ст. 193 ГК України  встановлює положення про те, що застосування господарських санкцій  до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом  або договором, або управнена  сторона (кредитор) відмовилася від  прийняття виконання зобов'язання (див. ч. 6 ст. 193 ГК України). [4,157-158]

     Згідно  зі ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або  законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 194 ГК України дозволяє покласти виконання  господарського зобов'язання в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона (кредитор) зобов'язана  прийняти виконання, запропоноване  третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

     Також кредитору надається право, якщо інше не передбачено законом, передати другій стороні, за її згодою, належні  йому за законом, статутом чи договором  права на одержання майна від  третьої особи з метою вирішення  певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень (ст. 195 ГК України).

     За  змістом ч. 4 ст. 193 ГК України (ст. 529 ЦК України) боржник повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або  не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв  ділового обороту.

     Стаття 530 ЦК України передбачає необхідність виконання господарського зобов'язання у встановлений строк (термін). Умова  щодо строку (терміну) є істотною для  господарського договору відповідно до ч. З ст. 180 ГК України. Боржник має  право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

     Згідно  зі ст. 197 ГК України (ст. 532 ЦК України) господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським  договором, або місцем, яке визначено  змістом зобов'язання. У разі якщо воно не визначене, зобов'язання повинно  бути виконано: