Поняття та сутність адвокатури

 

                                                      ВСТУП

 

Одне з найважливіших прав людини — право на особисту недоторканність. Воно проголошене Конституцією України (ст. 29). Закріплення цього права  в Основному Законі нашої держави  відповідає головним міжнародно-правовим документам. Це Загальна декларація прав людини 1948 року (ст. 3), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року (ст. 9), Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (ст. 5), Основні положення про роль адвокатів, прийняті в серпні 1990 року VІІІ Конгресом ООН по запобіганню злочинам. Така узгодженість Конституції України з міжнародно-правовими нормами свідчить про розбудову в нашій країні правової держави та громадянського суспільства.

Ст. 59 Конституції України забезпечує кожному право на правову допомогу. А у ст. 29 ідеться про те, що кожному заарештованому чи затриманому з часу його затримання повинна бути надана можливість захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. У такий спосіб держава гарантує юридичну допомогу особам, які її потребують. Зауважимо, що у випадках, передбачених законом, така допомога надається безоплатно. Кожен має право вільно обирати собі захисника.

Щоб проголошені Конституцією права особи були реалізовані, в Україні діє адвокатура.

Закон України «Про адвокатуру»¹ було ухвалено Верховною Радою України 19 грудня 1992 року, тобто ще до проголошення Конституції. Уже тоді він закріпив головні принципи діяльності адвокатури.

Розбудова правової держави в Україні потребує правової реформи. Щоб підвищити ефективність виконання покладених на адвокатуру завдань, удосконалити її організаційні засади, її, разом з іншими правовими інститутами, необхідно реформувати. Кроком до вдосконалення діяльності адвокатури став Указ Президента України «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» від 30 вересня 1999 року. Ним введено Єдиний реєстр адвокатів України, вперше в нашій країні надано можливість прийняти правила адвокатської етики. Такі заходи були покликані забезпечити реалізацію права громадян на вільний і доступний вибір захисника своїх прав, сприяти впорядкуванню правозахисної діяльності в державі, підвищенню відповідальності адвокатів за виконання своїх професійних обов’язків.

Ще одним етапом на шляху розвитку української адвокатури стали Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року. У них визначено основні принципи адвокатської етики, а саме: незалежність, дотримання законності, домінантність інтересів клієнтів, неприпустимість представництва клієнтів із суперечливими інтересами, конфіденційність, компетентність і добросовісність, чесність і порядність, повага до адвокатської професії, культура поведінки, обмежене рекламування діяльності адвокатів. Особливо важливим є регламентування на вищезгаданих засадах відносин адвоката з клієнтами, судом та іншими учасниками судового процесу, з іншими органами та особами, а також між собою. Правила адвокатської етики сприяють дотриманню в Україні міжнародних стандартів у процесі адвокатської діяльності, гарантують високий рівень виконання адвокатами своїх обов’язків, а також є кроком на шляху формування цивілізованих відносин між державою та адвокатурою.

Отже, в Україні відбувається процес створення належних умов для ефективного та досконалого функціонування адвокатури — інституту, без якого неможливе формування правової держави.

Усе це свідчить про доцільність  і можливість підготовки в нашій  державі висококваліфікованих, професійно порядних спеціалістів, які пишалися б своєю професією й були гідні звання «адвокат».

 

                РОЗДІЛ 1. Історія зародження, розвитку і становлення

                            адвокатури в Україні

 

1.1. Поняття та сутність адвокатури

 

Слово «адвокатура» походить від латинського кореня "advocare", "аdvосаtus" ("закликати", "запрошений'').

Адвокатура  — найдавніша і в той же час  загальнолюдська інституція. Про  розвиток адвокатури як професії ми дізнаємося з історії стародавніх та нових  культурних народів (Африки, Азії, Америки, Австралії, Китаю, Японії та ін.). Слушно зазначити, що на перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує у світі сьогодні, відсутня. Як справедливо зауважує Є.Васьковський, адвокатура подібно усім соціальним інститутам не виникла одразу в організованому вигляді, а спочатку існувала як незначний зародок, який за сприятливих умов сформувався i досяг певного розквiту.²

Спочатку у  стародавньому Римі терміном "адвокат" позначалися рідні або друзі позивача, які, супроводжували його до суду, давали поради і як однодумці виражали підтримку і співчуття. З часом назву "адвокат" було поширено на осіб, які допомагали позивачеві, вести процес, збирали документи, підшукували засоби захисту та повідомляли про їхню наявність патронові. Іноді адвокатами звалися навіть свідки. Римський літопис з цього приводу дає роз'яснення: хто захищає будь-кого у суді, той (якщо він оратор) називається патроном; адвокатом — якщо допомагає юридичними порадами або своєю прирутністю виражає дружню підтримку; повіреним — якщо веде справу, та когнітором, якщо бере на себе справу присутнього і захищає немовби свою.³ Отже, лише патрони були адвокатами у повному розумінні цього слова. Тільки у часи імперії, коли патронат остаточно розпався, термін "адвокат" почав застосовуватися до судових захисників.

Якою ж життєвою потребою викликане існування адвокатури? З цього приводу не можна не погодитись з думкою Є.Васьковського⁴.

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми були настільки простими й нескладними, доступними розумінню всіх і кожного, позивач мав можливість вести справу особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги.

Але з розвитком  культури життєві відносини стають різноманітнішими та заплутанішими, разом з цим ускладнюються й відповідні юридичні норми. Знання і застосування їх стає складнішим для більшості громадян. Позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже не спроможний сам вести свої справи, йому необхідна допомога людини, добре ознайомленої з нормами матеріального права та формами процесу. Виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли б надавати юридичну підтримку або здійснювати правозахист. Саме ці спеціалісти-правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура являє собою діяльність, пов'язану з наданням юридичної допомога тим, хто в ній має потребу, фахівцями-юристами.⁵              

 

 

 

 1.2. Історія створення та розвитку адвокатури в Україні

 

В IX-X столітті на Русі існувала система норм усного звичаєвого права. Найдавнішою історичною пам’яткою першого писаного збірника законів Київської Русі є «Руська Правда» .⁶ За часів правління Ярослава Мудрого особа, яка, наприклад, підозрювалася у вбивстві, мала сама забезпечити свій захист – чоловік повинен був на суд привести двох свідків, які б підтвердили те, що він не винен. Трохи пізніше, в Розширеній Правді з’являються «послухи» - люди, які не захищають обвинуваченого, але беруть на себе відповідальність за цю особу і своїми одноголосними свідченнями знімають з нього обвинувачення. У Новгороді в 1385р. була проведена судова реформа, за якою був введений інститут представництва. Пізніше, в ст. 58 Псковської Судної грамоти обумовлювався порядок розгляду справ у суді: в судове приміщення допускалися лише сторонни, судове представництво здійснювалось для захисту інтересів жінок, малолітніх, монахів та монахинь, осіб похилого віку і глухих. З 1497 р. певна роль захисту припадала на так званих «добрих людей».

Професійна адвокатура в Україні сформувалась у період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.). ЇЇ діяльність тих часів регулювалась Литовськими Статутами. Однак у ці часи ще відсутні будь-які норми, які б висвітлювали умови, на яких певна особа могла б виступити у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожен мешканець міста.

Так, Литовські Статути, які діяли на всіх українських  землях аж до 1840 р. встановлюють умови, необхідні для виконання обов’язків захисника в судах.

У першій половині XVIII ст. розпочалася робота з кодифікації українського права, яка закінчилась у 1743 р. В результаті цього було вироблено проект кодексу українського права під назвою «Права, по которым судится малороссийский народ»⁷ . Згідно з цим актом (3-й артикул 26 глави) осіб, які беруть участь у розгляді справи в суді, прирівнюють до державних службовців і надають їм певну недоторканість.

 

В Україні у період Гетьманщини адвокатура вже визнавалася  як окремий стан, хоча ще не була об’єднана  у професійну спілку. Як самостійний  правовий інститут адвокатура була запроваджена після проведення на початку 60-х рр. XIX ст. судової реформи, в результаті чого, поряд з проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплено й право обвинуваченого на захист .⁸

Подальший розвиток досліджуваного інституту відбувається для українського права в складних історичних умовах, які визначаються особливостями  формування права в Радянській Україні, Західній Україні, Закарпатті та Північній Буковині. У 1922 р. було прийнято перше Положення про адвокатуру Української Радянської Соціалістичної Республіки, за яким при губернських радах народних судів створювалися колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. В ньому йшлося про колегії оборонців, однак, визначення адвокатури не давалося, поняття «адвокатура» та «колегія оборонців» не розмежовуються.

Незабаром Наркомюст  УРСР затвердив Положення про  юридичні консультації. З прийняттям Конституції УРСР 1937 р. відбулося подальше вдосконалення організаційних форм адвокатури. Були закріплені такі важливі принципи, як забезпечення обвинуваченому права на захист, недоторканість особи, розширена діяльність адвокатури.

В Законі «Про адвокатуру в СРСР» (1979 р.) поняття адвокатури дається на описовому рівні: «адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і організацій».

У 1992 році прийнято Закон  України «Про адвокатуру». Розпочалося  формування правової соціальної держави  в Україні. Стає очевидним той  факт, що без подальшого реформування адвокатури, поглиблення її самостійності, незалежності, створення необхідних умов для забезпечення доступності юридичної допомоги кожній особі неможливе функціонування всієї правової системи нашої держави. 
             1.3.  Місце та роль адвокатури у механізмі захисту прав та свобод

                                        людини

 

Питання захисту прав і свобод людини і громадянина  на сьогодні є важливою проблемою  внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як вищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дозволяють зробити висновок про формування у сучасний період ще одного виду прав людини — права на міжнародний захист .⁹

Щоб мати уявлення про  обсяги міжнародної діяльності, пов’язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють  цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 р.), Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973 р.), Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижуючих гідність, видів поводження і покарання (1984 р.) і Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950 р.). У своїй сукупності всі ці акти утворюють так звану Міжнародну хартію прав людини.

Слід мати на увазі, що положення Загальної декларації прав людини є завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації) .¹⁰

Згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції  України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України . У ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому законом порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору . Ч. 2 ст. 9 Конституції України, встановлює процедуру укладення міжнародних договорів, згідно з якою, укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України .¹¹

Аналіз статей розділу II Конституції України «Права, свободи  та обов’язки людини і громадянина» свідчить про те, що майже всі  статті цього розділу так чи інакше відображають зміст актів, що утворюють Міжнародну хартію прав людини, проте простежуються і відмінні риси. Це можна пояснити тим, що Загальна декларація прав людини була прийнята в 1948 році і з тих пір в житті України і всього світу відбулися певні зміни, а Конституція України була прийнята 1996 року і до неї постійно вносяться зміни, та тим, що Загальна декларація прав людини відображає загальні права людини, призначені для багатьох країн, тому вона не може враховувати індивідуальні проблеми і риси національного права .

Але реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною людиною забезпечується, насамперед, юридичними механізмами відповідної  держави. Про це, зокрема, свідчать і  встановлені процедури міжнародного захисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому випадку, якщо вона вичерпала усі національні засоби правового захисту (до речі, слід зазначити, що громадяни не кожної держави можуть скористатися таким правом, а лише тієї, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів) (ч. 4 ст. 55 КУ). Тому саме держава зобов'язана забезпечити кожну людину, права якої порушено, ефективними засобами захисту .

 

      1.4. Принципи організації і діяльності адвокатури

 

         За законом адвокатури України є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним сприяти захист прав, свобод та представляти законні  інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм різноманітну юридичну допомогу.