Спадкове право

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

Вступ

Розділ І. Особливості  деяких актуальних питань спадкування

1. Заповіт подружжя

2. Порядок розподілу (поділу) спадкового майна між спадкоємцями

3. Особливості посвідчення  спадкового договору

4. Особливості спадкування  обов’язкової частки в спадщині

Розділ ІІ. Особливості  оформлення спадкових прав на підприємство

1. Поняття приватного  підприємства

2. Види прав приватного  підприємства на майно

3. Рекомендації в визначенні  дій при спадкуванні

Розділ ІІІ. Особливості  спадкування майна нерезидентів

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

З прийняттям Конституції  України відбулась переорієнтація суспільних відносин на охорону і  захист прав громадян, побудову демократичної, правової держави, що зумовлює необхідність дослідження та аналізу на науковому  рівні сучасного стану забезпечення прав суб’єктів спадкових правовідносин. Тому у роботі комплексно досліджуються  теорія, практика і чинне законодавство  на предмет узгодження регламентації  прав суб’єктів спадкових правовідносин  і процедури їх реалізації, охорони  і захисту як в нотаріальному, так і у цивільному процесі. Дотепер  такі питання вченими комплексно не досліджувалися. В сучасний період має місце та назріла необхідність змін у регламентації спадкових  правовідносин відповідно до розвитку суспільних відносин в Україні; наявність  в окремих законодавчих нормах, що регламентують спадкові правовідносини, деяких прогалин та неоднозначностей у їх формулюванні, які на практиці призводять до спірних ситуацій та порушення прав і охоронюваних законом  інтересів громадян, юридичних осіб та інтересів держави; наявністю  в теорії спадкового права різних позицій теоретиків щодо окремих  положень та правових ситуацій; недосконалість нотаріальної процедури щодо охорони  спадкових прав громадян при їх реалізації.

Нерідко на практиці трапляються  випадки, коли до нотаріуса звертаються  для оформлення спадкових прав громадяни  з документами на нерухоме майно, право власності на яке було зареєстровано  з порушенням норм чинного законодавства. Розберемо ці випадки детальніше із певними рекомендаціями стосовно вирішення спірних та неоднозначних  ситуацій у нотаріальній практиці.

 

Розділ І. Особливості  деяких актуальних питань спадкування

1. Заповіт подружжя

У цивільному законодавстві  вперше з’явилося поняття спільного  заповіту, яким вважається заповіт, укладений  подружжям (ст. 1243 ЦК України).

Законодавча новація представляє  особливий інтерес для нотаріусів, оскільки заповіт подружжя, як і  будь-який іншій заповіт, передусім  посвідчується нотаріусами.

Своєрідною є правова  природа спільного заповіту. Незважаючи на наявність двох осіб, які його укладають, він не належить до категорії  договорів. Спільний заповіт є різновидом одностороннього правочину. Згідно з ч. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім  правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Таким чином  подружжя в односторонньому правочині  виступають як одна сторона, яка представлена двома особами.

Спільний заповіт породжує в спадкоємця право прийняти спадщину після її відкриття.

Проаналізувавши ст. 1243 ЦК України  можна дійти висновку, що для чинності заповіту подружжя необхідна сукупність таких умов:

1) належний суб’єктний  склад цього правочину;

2) належний об’єкт правочину;

3) наявність спільної  волі подружжя щодо розпорядження  майном.

Розглянемо їх детальніше.

1 Належний суб’єктний  склад має значення основної  формальної умови чинності спільного  заповіту. Заповіт можуть укладати  лише особи, які перебувають  у зареєстрованому шлюбі, тобто  подружжя. Жінка й чоловік, які  перебувають у фактичних шлюбних  відносинах, такого права не мають.  Із самої назви спільного заповіту  випливає, що він нерозривно пов’язаний  з існуванням шлюбу. Тому заповіт  подружжя втрачає чинність у  разі:

– розірвання шлюбу в  судовому або адміністративному (в  органах РАЦС) порядку;

– визнання шлюбу недійсним  за рішенням суду.

У разі існування однієї з указаних обставин заповіт подружжя втрачає свою силу автоматично, незалежно  від волі сторін. Тому будь-якого  підтвердження припинення дії спільного  заповіту не потрібно. Зокрема, сторони  не повинні звертатися до нотаріуса  з заявою про припинення дії укладеного правочину.

2 Заповіт подружжя має  силу лише в тому разі, коли  його була складено щодо належного  об’єкта. Згідно з ч. 1 ст. 1243 подружжя  може скласти спільний заповіт  щодо майна, яке належить йому  лише на праві спільної сумісної  власності. Це може бути майно,  набуте за час шлюбу, майно,  створене спільною працею подружжя  або інше майно, яке набуває  режим спільної сумісної власності  подружжя за договором сторін (майно, набуте подружжям за  договором дарування, купівлі-продажу  тощо). Не є виключенням майно,  що було одержане подружжям  за час шлюбу в спільну сумісну  власність у процесі приватизації. Якщо за бажанням сторін приватизоване  майно набуло статусу спільної  сумісної власності подружжя, воно  може стати предметом спільного  заповіту. Це пояснюється тим,  що режим спільної сумісної  власності подружжя є єдиним. Він не залежить від джерела  виникнення спільної сумісної  власності (спільна праця подружжя, договір купівлі-продажу, міни, дарування,  приватизація тощо). Якщо певна  річ є об’єктом права спільної  сумісної власності подружжя, вона  може бути об’єктом спільного  заповіту подружжя. Будь-яких виключень  із цього правила закон не  передбачає (ч. 1 ст. 1243 ЦК України).

Відомо, що заповіт може складатися задовго до моменту смерті заповідача, тому майнова маса, яку розподілено  в заповіті, може з часом змінитися. Якщо подружжя визначило в заповіті певне майно, яке становило їхню спільну сумісну власність, а  згодом було змінено його режим, то таке майно не може бути об’єктом спільного  заповіту. Це можливо, якщо, наприклад, подружжя за час шлюбу здійснило  поділ свого майна, внаслідок  чого кожен із них став власником  певної речі (речей). Хоча такі речі можуть існувати на момент смерті одного з  подружжя, проте вони не перебуватимуть у режимі спільної сумісної власності  подружжя, а належатимуть до роздільного  майна кожного з них. Аналогічні наслідки виникатимуть і в тому разі, якщо сторони визначили частки в  спільному майні й перетворили  його на об’єкт спільної часткової  власності. Відсутність об’єкта  спільної сумісної власності подружжя блокуватиме реалізацію спільного  заповіту.

3 Окрім перших двох  умов (належного суб’єктного складу  та належного об’єкту) для  чинності заповіту подружжя потрібна  також спільна воля дружини  й чоловіка щодо розпорядження  майном. Це певною мірою порушує  традиційні уявлення про заповіт  як про справу виключно особисту, коли особа на власний розсуд  визначає долю належного їй  майна. Згідно зі ст. 1233 ЦК України  заповітом є саме особисте  розпорядження фізичної особи  на випадок своєї смерті. Існує  ціла низка положень, які спрямовані  на усунення можливості впливу  на волю заповідача, особисте  вирішення ним усіх питань, що  стосуються його майна (ст. ст. 1249, 1254, 1255, ч. 2 ст. 1257 ЦК України). Заповіт  подружжя в цьому плані є  виключенням, оскільки він передбачає  спільну волю двох осіб.

Цей момент є принципово важливим. Згідно з ч. 3 ст. 1243 ЦК України  за життя дружини й чоловіка кожен  із них має право відмовитися  від спільного заповіту. Відмова  одного з подружжя спричиняє припинення дії заповіту в цілому, а не в  частці. Це пояснюється саме тим, що заповіт подружжя — це не сукупність двох самостійних заповітів, а єдиний правочин, в якому об’єктивується спільна воля дружини й чоловіка. Таким чином відпадіння волі одного з подружжя нівелює заповіт у  цілому.

Заповіт подружжя, як зазначалося, є новацією цивільного законодавства. Проте, її сприйняття обтяжується тим, що в законі не всі аспекти заповіту подружжя виписано чітко. Постає чимало запитань, відповіді на які можна  надати лише з певними припущеннями.

1) У частині 3 ст. 1243 ЦК  України сказано, що кожен із  подружжя може відмовитися від  спільного заповіту. При цьому  закон не визначає, як співвідносяться  між собою такі поняття, як  «відмова від заповіту» (ст. 1243 ЦК України) та «скасування  заповіту» (ст. 1254 ЦК України). Цікаво  зазначити, що в Інструкції  про порядок вчинення нотаріальних  дій нотаріусами України вказано,  що заповіт подружжя може бути  скасований кожним із подружжя  лише за життя обох із подружжя (п. 179). Можна припустити, що відмова  від спільного заповіту й скасування  одноособового заповіту за своєю  природою є тотожними. Як перше,  так і друге є різновидом  відмови від правочину, яка  передбачена ст. 214 ЦК України.

У частині 3 ст. 1243 ЦК України  також указано, що відмова від  спільного заповіту підлягає нотаріальному  посвідченню. З урахуванням того, що відмова й скасування заповіту мають однакову природу, можна припустити, що відмова від заповіту подружжя має здійснюватися в порядку, встановленому для посвідчення  заповіту, оскільки в такому порядку  здійснюється скасування заповіту. Це означатиме, що у разі відмови від  спільного заповіту мають виконуватися вимоги закону, передбачені ст. ст. 1247, 1248 ЦК України. Знов-таки з певною мірою  припущення можна вважати, що відмова  від спільного заповіту має здійснюватися  шляхом подання одним із подружжя нотаріусу заяви про відмову  від заповіту. Подання такої заяви свого часу передбачалося в ч. 3 ст. 544 ЦК України 1963 року.

2) При реалізації положень  нового ЦК України постають  також питання щодо реєстрації  прав на нерухоме майно, що  є предметом заповіту подружжя.

Згідно з ч. 2 ст. 1243 ЦК України  у разі складення спільного заповіту частка в праві спільної сумісної власності після смерті одного з  подружжя переходить до другого з  подружжя, який його пережив. Якщо предмет  заповіту подружжя становить нерухоме майно, то воно може бути зареєстроване  на ім’я:

а) того з подружжя, який є  живим;

б) того з подружжя, який помер.

Відомо, що реєстрація спільного  майна на ім’я лише одного з подружжя не спростовує того факту, що воно є  спільним майном подружжя, тобто факт реєстрації не впливає на правовий режим такого майна. У першому  випадку один із подружжя, який залишився  живим, стає власником майна й  у сутнісному, й у формальному  розумінні, оскільки таке майно зареєстровано  на його ім’я. Очевидно, що перереєстрація майна за таких обставин не потрібна, оскільки це означало б його перереєстрацію від особи А на знов-таки особу  А. Хоча формально при цьому нічого не змінюється (перереєстрація не здійснюється), у сутнісному розумінні зміни  є суттєвими. Той із подружжя, хто  пережив другого з подружжя, стає власником майна в повному  обсязі.

У другому випадку, коли майно  було зареєстроване на ім’я того з  подружжя, хто помер, реєстрація права  власності на нерухоме майно щодо нового власника потрібна. Вона має  здійснюватися на підставі свідоцтва  про право на спадщину. У цьому  разі, очевидно, треба користуватися  ст. 1243 ЦК України, яка встановлює спеціальні правила щодо спадкування майна  за заповітом подружжя, а не загальними нормами щодо спадкування (ст. 1261 ЦК України). Не може при цьому застосовуватися  і ст. 67 СК України, оскільки вона розрахована  на випадки укладення кожним із подружжя заповіту щодо свого майна, а не спільного  заповіту подружжя.

3) Очевидно, найскладнішим  є питання про можливість застосування  до заповіту подружжя норм  ЦК України щодо обов’язкової  частки в спадщині (ст. 1241 ЦК України). У частині 2 ст. 1243 ЦК України  сказано, що в разі складення  спільного заповіту частка в  праві спільної сумісної власності  після смерті одного з подружжя  переходить до другого з подружжя, який його пережив. У цій  нормі повторюється вираз: «частка  в праві спільної сумісної  власності», хоча вона це є  умовним. Після смерті одного  з подружжя спільна сумісна  власність трансформується в  спільну часткову власність, і  саме частка в праві спільної  часткової власності після смерті  одного з подружжя переходить  до другого з подружжя, який  його пережив.

Проаналізувавши встановлених в законі правила можна дійти  висновку, що правила про обов’язкову  частку в спадщині не застосовуються до відносин, що виникають із заповіту подружжя. По-перше, у ч. 2 ст. 1243 ЦК України  сказано, що після смерті першого  з подружжя частка в праві спільної сумісної власності переходить до другого  з подружжя, який його пережив. Це свідчить про те, що в даному випадку не має місце відкриття спадщини, яке логічно пов’язане з виникненням  права на обов’язкову частку. Майно  просто переходить від одного з подружжя до другого поза правилами про  спадкування. Тому обов’язкові спадкоємці першого з подружжя не закликаються до спадкування. Проте, якщо не все майно охоплено спільним заповітом подружжя, то щодо іншого майна застосовуються загальні норми закону про спадкування. При цьому можливо спадкування як за законом (якщо немає заповіту щодо іншого майна), так і за заповітом того з подружжя, який помер першим (якщо існує заповіт щодо майна, яке не охоплене заповітом подружжя).

По-друге, у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування  мають особи, визначені подружжям  у заповіті. У законі не сказано, що після смерті другого з подружжя відкривається спадщина або здійснюється спадкування. У законі визначено, що за заповітом подружжя спадкують  лише особи, які визначені в ньому. Ці положення закону надають можливість для зазначених висновків щодо неможливості застосування правил ст. 1241 ЦК України  до заповіту подружжя.

Відповідно до ст. 1278 ЦК України  частки кожного спадкоємця в спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Це ж саме стосується і спадкоємців  за законом, частки кожного з них  визнаються рівними (ч. 1 ст. 1267 ЦК України). Спадкоємці за усною домовленістю між  собою щодо рухомого майна можуть змінити розмір частки в спадщині когось із них. Що ж до спадщини в  вигляді нерухомого майна або  транспортних засобів, такий договір  має бути укладено письмово й нотаріально  посвідчено. Після визначення розміру  часток спадкоємців у спадщині, кожен  із них має право на виділ його частки зі спадщини в натурі (ч. 2 ст. 1278 ЦК України). Спадкоємці можуть домовитися про поділ спадщини в випадках, коли спадкодавець у заповіті не розподілив спадщину, а лише вказав частки кожного  зі спадкоємців, або ж у заповіті розподілена спадщина, але залишилася частка майна, не охоплена заповітом, або  спадкування здійснюється виключно за законом. При цьому нотаріусам слід відмежовувати договори про  зміну розміру часток у спадщині від договорів про поділ (розподіл) спадщини, оскільки сутність цих договорів  є різною. Якщо в першому випадку  йдеться про зміну розміру  ідеальних часток у спадщині, то в другому — про поділ майна  між спадкоємцями в натурі. До відносин, що виникають при поділі спадщини в натурі, застосовуються норми, що регулюють спільну власність (гл. 26 ЦК України).