Романо-германська правова сімья

Автор: Пользователь скрыл имя, 17 Февраля 2013 в 15:10, курсовая работа

Описание работы

Актуальність теми дослідження. Традиційно в усіх науках базові (тобто загальнотеоретичні) дисципліни вважались ключовими об'єктами досліджень, оскільки саме вони визначали загальний контекст розвитку та перспективи цих наук. В системі юридичних наук до таких дисциплін належить теорія держави і права. Ця дисципліна приділяє значну увагу вивченню правових систем світу. Це не є випадковим, оскільки саме правові системи є основою правової культури. Без їх вивчення залишаться незрозумілими минуле, сучасний стан та подальші перспективи розвитку як окремих національних законодавств, так і права у світовому масштабі.

Содержание

ВСТУП ….……………………………….2
РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ КОНТИНЕНТАЛЬНОЇ (РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ) ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
Історія становлення романо-германської правової системи 5
Тенденції змін в романо-германській правовій системи.. 14
РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
Загальні поняття та структура правової системи………………………………17
Особливості та джерела романо-германської системи права .21
Загальна характеристика права окремих країн, що входять до романо-германської правової системи …… .....26
Особливості впливу романо-германської системи права на правові системи
неєвропейських країн ..., .32
РОЗДІЛ 3. РОМАНО- ГЕРМАНСЬКИЙ ТИП ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ТА ІНШІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ, ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Романо-германська та англосаксонська системи права. 37
Романо-германська та соціалістична системи права. 38
Романо-германська та релігійні системи права………… 40
Романо-германська правова сім'я та правова система України. .41
ВИСНОВКИ 44
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ........ . .46

Работа содержит 1 файл

Курсач основний.doc

— 263.00 Кб (Скачать)

В той же час розрив, який все ж мав місце в плані  часової розбіжності у питанні кодифікації у Франції і Німеччині, залишив деякі сліди. В той період, коли французькі юристи займалися тлумачення своїх кодексів, німецькі юристи продовжували роботи над текстами римського права на теоретичному рівні (в рамках університетів). В Німеччині значне становище зайняла школа пандектистів, завдяки якій було досягнуто значно вищого рівня систематизації норм римського права, ніж раніше. Німецьке „Цивільне уложення" було прийняте в кінці ХІХ ст. на основі праць пандектистів. Звідси і відмінність методів і стилю французького і німецького цивільних кодексів. Ці відмінності, як ми бачимо, - продукт історичної випадковості, оскільки сумнівно, що тут причиною було постійне протистояння французького і німецького права. І вже зовсім невірно було б робити на цій основі висновок про принципову відмінність між латинською і німецькою концепціями права. Такий висновок суперечив би і історії, і тому факту, що правові системи інших „германських" країн (Австрії, Голландії, Швейцарії, країн Скандинавії) завдяки меншому тяжінню до абстрактності більш близькі до французького, аніж до німецького права.

Чи можна говорити про групу латинських правових систем (в яку наряду з французьким правом входить право Італії, Іспанії і Португалії), що відрізняються від систем німецького права? Подібна думка не має одностайної підтримки. Право різних латинських країн Європи, звісно, схоже між собою, хоча б завдяки єдиній термінології. Але між ними існують і відмінності з багатьох питань.

Важливі відмінності  між Францією, Іспанією, Італією  і Португалією існують у сфері конституційного і адміністративного права, в режимі майнового, сімейного права та в цивільному процесі.

Кожна з правових систем континенту є по-своєму оригінальною. Та не переоцінювати існуючі між ними відмінності. Їх схожість є значною, особливо якщо розглядати системи в цілому. Тому ми спокійно можемо говорити романо-германську сім’ю, відмовившись від пошуків в ній підгруп. Вони бути знайдені, але лише на рівні однієї або декількох окремих галузей права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ.

 

2.1. Загальні поняття та структура  правової системи.

Термін „правова система" виражає конкретно історичний, реально  існуючий комплекс взаємозалежних юридичних засобів і явищ держави. Він сприяє створенню ніби узагальнюючої конструкції правового змісту, яка функціонує легітимно.

Термін „правовий  тип (сім'я)" - це узагальнююча теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім'я) правових систем відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем, подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених критеріїв"[6; С. 519].

Отже, „тип правової системи" і „ сім'я правових систем" є тотожними поняттями. Просто поняття „сім'я" має більш соціальне значення, а термін „тип" відображає саме юридичний зміст поняття, позначеного терміном „сім’я".

Кожний тип правової системи складається із підтипів - груп правових систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність  певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх як відносно самостійні.

Під правовою системою взагалі розуміється сукупність внутрішньо впорядкованих, взаємопов'язаних, соціально однорідних юридичних явищ, за допомогою яких публічна влада здійснює регулятивно-організуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей і їх об'єднань.

Це комплексна категорія, що виражає всю правову  організацію суспільства, цілісну правову реальність. За влучним висловом французького дослідника права Ж.Карбоньє: „Правова система - це місткість для різноманітних юридичних явищ". Він також зазначає, що юридична соціологія звертається до поняття «правова система» для того, щоб охопити весь спектр явищ, що вивчаються нею. Якщо б вираз „правова система" був лише простим синонімом об'єктивного (чи позитивного) права, то його значення було б сумнівним[7, С. 276 - 277].

Право - ядро і нормативна основа правової системи. Вони співвідносяться, як частина і ціле. По характеру права в даному суспільстві легко можна судити про сутність всієї правової системи, правової політики і правової ідеології цієї держави. Окрім права, як стержневого елементу, правова система включає в себе багато інших складових: правотворчість, правосуддя, юридичну практику, правовідносини, суб’єктивні права та обов'язки, правові заклади, законність, відповідальність тощо. Вичерпний перелік цих складових дати важко, оскільки правова система - це складне, багатовимірне і динамічне явище.

Використання  норм (моделей поведінки) дозволяє законодавцю оперативно і ефективно впливати на соціальні відносини, змінювати та перетворювати їх, що є безумовно позитивною рисою даної правової регламентації. Системно-ієраричний характер романо-германських правових норм означає, що вони об'єднані у взаємопов'язані комплекси з точки зору юридичної сили та соціальної значимості положень, серед яких виділяються головні і другорядні, менш значимі правила. Це допомагає юристам романо-германської системи права значно спростити пошук і застосування чинних законів.

Разом із тим  загальний характер надає правовим нормам і негативних рис: чим більш загальною є норма, тим складнішим є її застосовування на практиці. Виникає серйозна проблема її конкретизації і тлумачення. Для того, щоб уточнити волю законодавця, використовується велика кількість прийомів, способів тлумачення. В результаті судовими, господарськими та іншими органами виробляється безліч другорядних правових норм, положень, що роз'яснюють і конкретизують положення законів.

Правова норма; що не може і не повинна бути творінням суддів, з'являється, як продукт міркування, заснований частково на вивченні практики, а частково на розумінні понять справедливості, моралі, політики і гармонії системи, що можуть залишитися поза увагою суддів.

Правова норма очищує практику від невідповідних або зайвих елементів, чим спрощує пізнання права. Норма права дозволяє суспільній думці, законодавцеві більш ефективно втручатися в певні ситуації і навіть орієнтувати суспільство на досягнення визначених цілей. Така роль права відповідає традиції, відповідно до якої право розглядається як модель соціальної організації. Розпорядницький і політичний, а не тільки строго судовий аспект права підтверджується і виступає дуже чітко в сучасну епоху, коли від права чекають активної участі в створенні нового правового суспільства.

Поняття правової норми, прийняте в романо-германській  правовій системі є основою кодификації в тому вигляді, в якому її розуміють у континентальній Європі. Не можна створити справжній кодекс, якщо бачити норму права в кожному рішенні, винесеному суддею по конкретній справі. Кодекс у романо-германському трактуванні не прагне до того, щоб вирішити всі конкретні питання, що постають на практиці. Його завдання - дати досить загальні, пов'язані в систему, легкодоступні для розуміння правила, на основі яких судді і громадяни, доклавши мінімальних зусиль, можуть виявити, яким чином повинні бути вирішені ті чи інші проблеми.

Взагалі, другорядні норми - це норми, прийняті саме на основі судової практики. Тут постає питання: чи не є наявність таких норм рисою, що зводить поняття правової норми і судової практики в одне ціле? Розвиток такої концепції може привести до трансформації романо-германської правової системи і зближення її із системою загального права.

Яким би не було значення другорядних норм, сформульованих судовою практикою, очевидною є великий ступінь генералізації, порівняно з тим, що створює суддя в процесі судової практики. Тому в країнах романо-германської правової системи „значно менше права", ніж в країнах, де правова норма створюється безпосередньо судовою владою. Право країн континентальної Європи - це завжди право, що базується на принципах, чого і потребує система. Воно зберігає простоту і ясність.

Правові норми в тому вигляді, в якому юристи і законодавці країн романо-германської правової системи вважають потрібним їх сформулювати, безперечно, недостатні самі по собі. Потрібні такі другорядні норми, які б уточнювали і доповнювали їх, але в твердих і чітких рамках. В цих країнах легше проводити реформи і зміни права, тому що не важко побачити (на відміну від англосаксонської системи), яких норм торкнеться ця реформа, а які залишаться незмінними. Найбільш легко змінюються другорядні правові норми: коливання судової практики, що не торкаються основ системи, не представляють такої небезпеки і не створюють такої невпевненості, як в країнах, де немає загальних правових норм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2.Особливості та джерела романо-германської системи права.

Переходячи  до розгляду джерел (форм) романо-германської  правової системи слід зазначити, що головне місце серед них посідає нормативно-правовий акт. Він має пріоритет щодо звичаю, узагальнення судової практики, внутрішньодержавних договорів. При закріпленні звичаю чи доктрини в тексті закону, вони стають його частиною, змістом. Закони приймаються парламентами країн романо-германської правової системи, мають найвищу юридичну силу і поширюються на всю територію держави, на всіх її громадян. Вони, з точки зору 
сучасної правової доктрини, повинні виражати волю більшості суспільства, основні права людини, соціальну справедливість, регулювати найбільш важливі питання суспільного устрою, структуру і організацію державної влади і повинні 
закріплювати правове становище фізичних та юридичних осіб, а також відносини між ними.

За романо-германєькою  правовою доктриною закони поділяються  на конституційні (писані закони, що складають основу правової системи – Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Франції 1958 р. та інші) і звичайні (кодекси, спеціальні закони, зведені тексти норм). Конституційні закони мають пріоритет щодо інших, їх верховенство забезпечується спеціальними конституційними судами або верховними судовими органами. Конституційним законам властивий особливий порядок їх прийняття, зміни та скасування, що передбачає згоду на те кваліфікованої частини депутатів, їх особливий авторитет виражається у встановленні контролю над конституційністю інших законів. Причому органи цього контролю і його способи можуть бути різноманітними.

Формулювання  законів здійснюється за двома стилями: закони подаються або в доступній для всіх громадян формі або ж у вигляді, зрозумілому лише для спеціалістів-юристів.

Важливе місце  серед звичайних законів займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право має своєю метою не зовнішнє об'єднання та систематизацію нормативного матеріалу (інкорпорацію); а об'єднання змістовного, внутрішнього, заснованого на істотній переробці нормативного матеріалу, окремих норм, їх кооперацію (кодифікацію). Кодекси мають галузевий характер і виступають свого роду „центрами тяжіння" для інших норм даних галузей.

Загальні  норми міжнародного права мають суттєву перевагу перед внутрішньодержавними законами. Окрім законів, в країнах романо-германської правової системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри та інші документи, що видаються виконавчою владою. Значна частина з них створюється на основі делегованої правотворчості, а їх значення та роль в правовому регулюванні передбачаються повноваженнями, органів, що їх видали. Інші рішення приймаються за ініціативою самих виконавчо-розпорядчих органів. Вони, з точки зору своєї юридичної сили, поступаються актам першої категорії, але їх кількість велика і тому, особливо в тих країнах, де немає чіткої системи контролю за їх прийняттям, вони мають суттєвий вплив не тільки на організаційні відносини, що виникають всередині виконавчої влади, але і на діяльність громадян, установ, підприємств.

Наступним джерелом романо-германського права є звичай, якому відведена допоміжна роль. Історично багато звичаєвих норм отримали закріплення в законах. Але як самостійне джерело права звичай сьогодні виконує другорядну в правовій системі, виступаючи в якості доповнення до закону.

Закон як писаний нормативний  акт підкріплює свою силу й загальновизнаність завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійснюється з погляду звичаю. Наприклад, це спостерігається у Нідерландах і стосується головним чином ведення торгівельних операцій. „Один із головних принципів сучасної парламентської системи Нідерландів – «міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту" - не записаний у Конституції і є правовим звичаєм, що оформився в 1867році".[8,С.538.]

Французькі  і німецькі юристи в теорії мають  різне відношення до звичаю. Французькі юристи намагаються побачити в ньому архаїчне джерело права, роль якого зменшилась, після того як ми разом з кодифікацією визнали верховенство закону. Вони готові підписатися під формулою, що є в законодавстві Австрії і Італії, за якою звичай застосовується лише тоді, коли закон прямо посилається на нього. В ФРН, Швейцарії, Греції закон і звичай розглядаються як два джерела права одного типу. Це обумовлено традиціями історичної школи, яка ще в XIX ст. навчала бачити в праві продукт народного духу. Відмінності, що існують в теорії, не мають ніяких практичних наслідків. На практиці судді ведуть себе так, якщо б закон був виключним чи майже виключним джерелом права. При цьому звичаю надається куди більшого значення, ніж це можна було б уявити на перший погляд.

Информация о работе Романо-германська правова сімья