Поняття і правова природа речового права

Законодавча “доля” речових прав досить складна. За Цивільним кодексом УРСР 1922 р. [11, с. 190] до розділу “Речові права” були поміщені право власності, право забудови, застава. Політико-економічні чинники привели з часом до різкої зміни структури власності. З цивільного обігу фактично були вилучені земля, її надра, засоби виробництва та багато інших об’єктів. Державна власність, яку помилково чи умисно ототожнювали із загальнонародною, охоплювала майже 95% загального обсягу. Щодо права забудови, то Указом Президії Верховної ради УРСР від 14 травня 1949 р. визнані такими, що втратили чинність, відповідні норми ЦК УРСР про право забудови. Кожному громадянину надавалося право купити або збудувати для власних потреб і потреб сім’ї на праві особистої власності житловий будинок. Земельні ділянки для таких потреб надавалися у безстрокове користування [11, с. 190].

Щодо застави, то в науці переважали погляди, що застава тяжіє до зобов’язальних прав, виступаючи одним із способів забезпечення виконання зобов’язань.

Таким чином, коло речових прав значно звузилося, фактично залишилося лише право  власності. За таких умов відпала  потреба в законодавчому їх закріпленні. Уже в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і в Цивільному кодексу УРСР 1963 р. нема правових норм, які б визначали поняття, зміст та види речових прав. Інститут “право власності” йде безпосередньо за “загальними положеннями”.

Відродження поняття “речові права” на законодавчому рівні пройшло в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. (не були введені в дію на території України), в яких був спеціальний розділ “Право власності і інші речові права”. Закон України “Про власність”[8, с. 215]  не закріплює речові права як об’єкти правового регулювання. Однак, виходячи із аналізу положень закону, треба слід констатувати, що правовий захист надається не тільки власнику, а й володільцю (суб’єкту речового права). Згідно із ст. 48 положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.

Закріплена у Законі “Про власність” презумпція правомірності володіння (ст. 49) очевидно, має “римське походження”. Згідно із ст. 49 володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено  судом, господарським судом, третейським судом. Норма закону визначає саме “володіння”, а не “власність” [8, с. 216].

Право володіння (possessio) за римським правом розглядалося як одне з речових прав. Його значення зводилося переважно  до таких характеристик:

Володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник міг користуватися нею;

Володіння у римлян є складовим  елементом майже всіх способів виникнення права власності;

Найбільш істотне значення в  тому, що володіння річчю само по собі, незалежно від права власності на неї, часто користується юридичним захистом. Володілець речі може вимагати, щоб ніхто інший самоуправно не перешкоджав йому у здійсненні володіння; він може відповідати насильством на насильство; він може повернути своє володіння назад, якщо воно було самоуправно відібране [8, с. 221].

Такі особливості права володіння  і його захисту викликали неоднозначні оцінки і навіть здивування. Чому власне володілець, а не власник користується таким захистом? Чому суди, розглядаючи  спори про захист володіння, не допускали, виключали спір про право на володіння? Трактування цих проблем вченими різних періодів історії права так і не стало довершеним, переконливим. Одним із пояснень є таке: якщо особа володіє річчю, а інша оспорює це право, то суду логічніше визнати право володіння за тим, у кого така річ уже є, а не за тією особою, яка лише на неї претендує. Фактичний володілець у переважній більшості випадків є власником речі. Однак зрозуміло, що такий аргумент не є вичерпним і достатнім.

Чому ж закон “Про власність” закріплює презумпцію правомірності володіння, а не правомірності власності? Адже застосування такої презумпції може призвести до явної переваги володільця над власником.

Новий Цивільний кодекс не розкриває  змісту поняття “речове право”. Видами речових прав є: право володіння, право обмеженого користування (сервітут), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Законодавчо пропонований перелік не є вичерпним, оскільки законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно [8, с. 225].

Зміст права володіння у новому кодексі не розкривається, а суб’єктом  такого права (тобто володільцем) є  особа, яка фактично тримає майно  у себе. “Фактичне тримання”  вказує на можливість лише безпосереднього фізичного впливу на майно, а це значно звужує зміст права володіння як самостійного речового права. Право володіння охоплює не тільки можливість фізичного впливу на майно, а й можливість вольового впливу. Чи може володілець здійснювати своє право через представника, чи залишається він володільцем, не “тримаючи фактично” майно?

Очевидно, що відповідь буде ствердною. Тому право володіння потрібно визначати  не тільки як можливість фактично утримувати, а й можливість впливати на річ. У новому Цивільному кодексі розкривається суть сервітуту, емфітевзису. Ці права пов’язані з таким об’єктом, як земельна ділянка, і чинний Земельний кодекс (наприклад, гл. 16) визначає зміст права земельного сервітуту, його види, дію, припинення [2, с. 6]. Яке співвідношення норм Земельного кодексу і Цивільного кодексу 2001 р.? Очевидно, норми ЦК мають бути узгоджені із нормами вже чинного ЗК.

Із набранням чинності нового Цивільного кодексу України практика застосування передбачених у ньому законодавчих положень, зокрема щодо речових прав, виявить можливі проблеми, прогалини в правовому регулюванні. Наукова апробація законодавчих новел у кінцевому підсумку повинна сприяти високій ефективності правового регулювання.

 

1.3. Ознаки речових прав

 

На відміну від зобов’язальних прав речові права оформлюють і закріплюють приналежність речей (об’єктів матеріального світу, тілесних об’єктів) учасникам цивільних відносин, тобто, статичні відносини майнові відносини. Зобов’язальні права оформлюють перехід речей та інших об’єктів цивільних правовідносин від одних учасників цивільних відносин до інших, тобто відображають динаміку майнових відносин, іншими словами, цивільний обіг).

Речовим правом визнається право особи  на річ, за яким забезпечується задоволення  її інтересів шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.

Ознаки речових прав:

1) абсолютний характер речових  прав:

- одна із сторін у речовому  право відношенні чітко невизначена,  зобов‘язаними щодо суб’єкта  речового права є кожен учасник  цивільних відносин;

- здійснення речового права  забезпечується пасивною поведінкою  зобов’язаних особі, які повинні утриматися від вчинення певних дій;

2) об’єктами цих прав є лише  речі (об’єкти матеріального світу)  – Суханов Є.О. (лише індивідуально  визначені речі);

3) наявність такої властивості  як право слідування (з переходом одного речового права на річ не припиняються інші речові права на неї, іншими словами право слідує за річчю – чт. 659 обов`язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар; ст. 769 права третіх осіб на річ, передану у найм; ст. 770 правонаступництво у разі зміни власника речі, переданої у найм;

4) вимоги, що випливають з речових  прав, підлягають переважному задоволенню (ст. 112 задоволення вимог кредиторів);

5) захист речових прав здійснюється за допомогою особливих речово-правових способів захисту (віндикація, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, визнання права власності та ін.) [10, с.  340-341].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Класифікація речових прав

2.1. Види речових прав за цивільним кодексом

 

 

Види речових прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському праві. Але всі  його категорії речових прав визнаються законодавством системи континентального права і зараз.

Права на чужі речі були відомі в давньому римському праві, але остаточне визначення їх і поділ на окремі види було здійснено пізніше в період класичної римської юриспруденції (І - Ш століття н.е.). Усі права на чужі речі стали іменуватися “iura in re aliena”, що буквально перекладається як “права в чужій речі”. Право на чужу річ можна розуміти як юридичне панування, що належить одній особі щодо деяких сторін речі, що знаходиться у власності іншої особи. Таку думку протягом XIX - XX століть висловлювали майже всі цивілісти - дослідники римського права. Яке-небудь іurа іn rе аlіеnа установлювалося на невизначений час (було безстроковим) і захищалося за допомогою речових позовів [6, с. 453].

У римському праві класичного періоду  існувало чотири види іurа in re аliеnа: servitutes, еmphyteuses, superficies, hyposhеса.

Усі зазначені категорії, хоча і  з більш насиченим змістом, існують  зараз у законодавствах континентальної  системи. Так, стаття 543 Французького Цивільного кодексу встановлює, що на майно  можна мати чи право власності, чи просте право користування,чи тільки правовимоги.

За обсягом повноважень, які  надає суб’єктивне речове право  його носію, всі речові права можна  поділити на дві групи:

1) право власності; 

2) право на чужу річ. 

Саме за таким критерієм викладена Книга третя нового Цивільного кодексу [6, с. 455] “Право власності та інші речові права”, яка включає два розділи:

Р. І – Право власності;

Р. ІІ – Речові права на чуже майно.

Римлянам було відомо декілька видів  прав на чужу річ: сервітути, суперфіції, емфітевзиси, право застави.

Якщо суб’єкт права власності  при реалізації своїх повноважень  діє на власний розсуд, у межах  визначених законом, то суб’єкт права  на чужу річ має більш обмежену владу.

Види речових прав :

1. речове право на своє майно (право власності);

2. речові права на чуже майно:

- право володіння;

- право користування (сервітуту);

- право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

- право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

- законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно (право застави).

 

2.2. Речове право на своє майно (право власності)

 

 

Право власності в об’єктивному та в суб’єктивному розумінні.

В об’єктивному розумінні право  власності – це система правових норм, що регулюють відносини щодо набуття, здійснення, припинення та захисту права власності в суб’єктивному розумінні.

Правом власності в суб’єктивному  розумінні є найбільш повне право  особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності в суб’єктивному  розумінні розкривається через  повноваження (правомочності) власника, які складають зміст права  власності. Відповідно до ст. 317 ЦК України  зміст права власності складають  три повноваження :

1) право володіння;

2) право користування;

3) право розпоряджання [7, с. 484].

На зміст права власності  не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право володіння – забезпечена  законом можливість мати у себе певну  річ, утримувати її у своєму господарському підпорядкуванні (фактично тримати річ, зараховувати на баланс та ін.).

Право користування – забезпечена  законом можливість вилучати корисні  властивості речі в процесі її експлуатації, господарського чи іншого використання.

Право розпоряджання – забезпечена законом можливість визначати юридичну долю речі шляхом зміни її належності, стану чи цільового призначення (передача за договором іншій особі, знищення, переробка тощо) [10, с. 386].

Усі перелічені повноваження належать, як правило, лише власникові майна. Однак, вони можуть належати також іншим особам (наприклад, наймачеві (орендареві).

Однак, ці три повноваження не завжди можуть бути реалізовані власником, їх здійснення може бути тимчасово зупинене (довічне утримання (догляд), накладення арешту на майно, передання майна в заставу ін.).

Суб’єктами права власності  в Україні є Український народ  та інші учасники цивільних відносин.

Усі суб’єкти права власності рівні  перед законом :

1) їм забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч.3 ст. 319 ЦК);

2) їм забезпечується рівний захист  права власності (ч.1 ст. 386 ЦК).

Види права власності :

1) власність Українського народу  в особі органів державної  влади та органів місцевого  самоврядування;

2) приватна власність :

- фізичних осіб;

- юридичних осіб;

3) державна власність – власність  держави україни та інших держав  в особі органів державної  влади;

4) комунальна власність - власність  територіальних громад;

5) власність Автономної Республіки  Крим в особі органів влади АРК.

Здійснення права власності  та його межі