Поняття і правова природа речового права

Тема: „Поняття і правова природа речового права”

Зміст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

Речове право - це право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом впливу наріч без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не передбачено законом або договором.

Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття  нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів.

Речові права були широко відомі римському праву. За обсягом повноважень, які надає суб’єктивне речове право його носію, всі речові права  можна поділити на дві групи:

1) право власності; 

2) право на чужу річ. Саме  за таким критерієм викладена  Книга третя нового Цивільного  кодексу  “Право власності  та інші речові права”, яка  включає два розділи: 

Р. І – Право власності;

Р. ІІ – Речові права на чуже майно.

Римлянам було відомо декілька видів прав на чужу річ: сервітути, суперфіції, емфітевзиси, право застави.

Під речовим правом прийнято розуміти право, яке забезпечує задоволення  інтересів уповноваженої особи  шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її володіння. З такого розуміння речового права не випливає, що право закріплює відносини особи до речі.

Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу.

Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, Автономна Республіка Крим і держава.

Законодавча “доля” речових прав досить складна. За Цивільним кодексом УРСР 1922 р. до розділу “Речові права” були поміщені право власності, право забудови, застава. Політико-економічні чинники привели з часом до різкої зміни структури власності. З цивільного обігу фактично були вилучені земля, її надра, засоби виробництва та багато інших об’єктів.

Таким чином, коло речових прав значно звузилося, фактично залишилося лише право власності.

Відродження поняття “речові права” на законодавчому рівні пройшло  в Основах цивільного законодавства  Союзу РСР і республік 1991 р. (не були введені в дію на території України), в яких був спеціальний розділ “Право власності і інші речові права”. Закон України “Про власність”  не закріплює речові права як об’єкти правового регулювання. Однак, виходячи із аналізу положень закону, треба слід констатувати, що правовий захист надається не тільки власнику, а й володільцю (суб’єкту речового права). Згідно із ст. 48 положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.

Актуальність. У новому Цивільному кодексі України право власності зазнало суттєвих змін. Відтепер воно розглядається як основне речове право. Законодавець взагалі не застосовує такої категорії як форма власності Це не в останню чергу спричинило обрання як керівного принципу забезпечення рівності різних суб`єктів права власності. Як окремі різновиди розглядаються: право власності українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності. Таким чином, останнє з них набуло самостійного виду власності, а в Цивільному кодексі вже не згадується колективна власність, оскільки така форма власності Конституцією України не передбачена.

Тема: „Поняття і правова природа речового права”.

Мета: визначити поняття та розкрити правову природу речового права.

Завдання роботи:

• розкрити загальні положення речового права (поняття, ознаки речових прав);
• показати класифікацію речових прав (право на своє майно (право власності), права на чуже майно).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Загальні положення  речового права

1.1. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України

 

Доля речових прав в історії українського цивільного законодавства складалася по-різному. На початку XX ст. вони становили досить розгалужену систему, що значною мірою грунтувалася на положеннях римського права (часто в німецькій інтерпретації) і охоплювала сервітутні права, право забудови, чиншові права, заставу нерухомості тощо.

З моменту встановлення радянської влади в Україні і проведення націоналізації землі та інших природних  ресурсів було зруйновано підвалини  існування речових прав, особливо в галузі земельних відносин. Негативну  роль щодо речового права в СРСР відіграла також відмова від принципово важливого поділу речей на рухомі і нерухомі. Цей поділ було замінено іншим, швидше соціально-політичним, ніж правовим - поділом речей на засоби виробництва і продукти споживання.

Трансформації речового права в СРСР можна простежити за змінами норм чинного тоді законодавства. Так, до складу речового права згідно з ЦК УСРР 1922 р. входили такі інститути, як право власності, право забудови і право застави [10, с. 314].

Про поняття права власності вже йшлося вище. Право забудови за своєю природою відповідало відомому ще з часів римського права інституту - суперфіцію. Надалі норми, що стосуються права забудови, ще до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. були скасовані і замість зазначеного інституту аналогічні відносини регулювались у межах земельного права за допомогою інституту землекористування [10, с. 315].

Застава за ЦК УСРР 1922 р. за своєю сутністю була правом на чужі речі. Але з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. вона була віднесена до зобов'язально-правових категорій як така, що належить до засобів забезпечення виконання зобов'язань.

Таким чином, з прийняттям Основ  цивільного законодавства Союзу  РСР і союзних республік 1961 р. і розроблених на їх підставі республіканських кодексів від класичного (римського) речового права в СРСР залишився лише інститут права власності. Саме ж поняття "речове право" практично не використовувалося. У юридичній термінології воно згадувалося лише у зв'язку з характеристикою речово-правових засобів захисту і протиставленням їх засобам зобов'язально-правовим [10, с. 317].

Незважаючи на фактичне ігнорування  речового права у радянській цивілістиці  та ідеології законодавства, воно фактично продовжувало існувати у найрізноманітніших інститутах.

Зокрема радянською цивілістичною  думкою розроблені такі речово-правові  інститути, як право повного господарського відання і право оперативного управління. Земельне право і право  землекористування не можна уявити без земельних сервітутів. До речових прав можна віднести також право користування житлом наймача жилого приміщення у будинках державного і громадського житлового фонду, право на жиле приміщення членів сім'ї наймача, члена житлово-будівельного кооперативу, власника жилого будинку тощо.

Основи цивільного законодавства  Союзу РСР і республік 1991 р. містили  розділ "Право власності. Інші речові права". Серед речових прав розглядалися, крім права власності, право повного  господарського відання, право оперативного управління, право довічного успадковуваного володіння на земельні ділянки та інші природні об'єкти. Фактично визнавався також інститут володіння (посідання). Цими ж Основами передбачався такий забутий радянським цивільним правом речово-правовий спосіб набуття права власності, як набувальна давність [10, с. 317]. Проте на території України зазначені Основи чинності не набрали. Тому їх можна розглядати лише як відображення загальних тенденцій розвитку речового права останніх років існування СРСР.

Нині існування речового права  як такого визнано українською Цивілістикою. Поступово відбуваються зміни й  у законодавстві. Зокрема ст.4 Закону "Про власність" передбачає, що у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України, на власника може бути покладений обов'язок допустити обмежене користування його майном іншими особами. До таких випадків належать, наприклад, надання державою землі громадянам для зведення будинку та інших будівель, для сільськогосподарської обробки тощо.

У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р. цим  питанням була присвячена окрема книга. Згідно зі ст.308 цього проекту речове право (там воно іменувалося "речевим") - це право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб [7, с. 467].

Перехід права власності на майно  від власника до інших осіб не є  підставою для припинення речових  прав інших правомочних осіб на це майно за винятками, встановленими  законом або договором.

До речових прав згідно з цим варіантом проекту ЦК належали: право власності, володіння (посідання), а також права на чужі речі (сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава тощо).

Однак при доопрацюванні проекту  ЦК концепція речових прав була змінена, і книга третя ЦК отримала назву "Право власності та інші речові права". При цьому володіння (посідання) розглядається вже не як окремий інститут, а як "право володіння чужим майном" (гл.31 ЦК) [7, с. 469].

 

 

 

 

1.2. Поняття речових прав за цивільним правом України

 

Під речовим правом прийнято розуміти право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її володіння. З такого розуміння речового права не випливає, що право закріплює відносини особи до речі.

Речове право - це право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом впливу наріч без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не передбачено законом або договором [11, с. 183].

Речовими правами є: право власності; володіння; сервітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. До прав на чужі речі відносять: володіння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користування чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечувальну функцію виконання зобов'язань [11, с. 184].

Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття  нового Цивільного кодексу України  цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів.

Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу.

Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні  громади, Автономна Республіка Крим і держава.

Речові права в разі їх порушення  захищаються позовами, предметом  яких є безпосередньо речі (речові позови). Ці позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний  момент незаконно володіє річчю  або створює перешкоди у користуванні нею. Речові права уповноважених осіб підлягають такому самому захисту, як і права власника.

Визначальними для розуміння суті речового права є такі моменти:

1. При реалізації речових прав  вирішальне значення мають саме  дії уповноваженої особи, поведінка всіх інших осіб зводиться до пасивного обов’язку – не шкодити, не втручатися у сферу інтересів уповноваженої особи. Тоді як у зобов’язальних правах наголос переноситься на дії зобов’язаного суб’єкта. Саме від його активної поведінки (в більшості випадків) залежить можливість реалізації права його контрагентом.

2. Речові права мають, як правило,  безстроковий характер. Така характеристика  справедлива, наприклад, для права  власності, але для права володіння  чи для інших речових прав  строк їх існування може бути визначеним.

3. Об’єктом речових прав є  річ. Хоча речі можуть бути  і об’єктами зобов’язальних  прав.

4. Для речових прав характерне  право слідування. Наприклад, згідно  із ст. 268 чинного Цивільного кодексу  при переході права власності  на здане в найми майно від наймодавця від іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника. При переході права власності на заставлене майно право застави зберігає силу для нового власника (ст. 17 Закону України “Про заставу”).

5. Речові права захищаються від їх порушення будь-якою особою (абсолютний захист). У новому Цивільному кодексі передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, зокрема від власника майна. При захисті права володіння застосовуються ті ж положення, які передбачені для захисту права власності.

6. Усі речові права припиняються  із загибеллю речі або якщо  ця річ вилучається з обігу  і не може тому належати  на праві власності і на  інших речових правах (повна націоналізація  землі 1917 р. мала наслідком припинення права приватної власності на землю взагалі) [11, с. 189].