Особи в римському приватному праві

Римська сім’я на перших етапах свого розвитку була об’єднанням осіб не за ознакою кровного споріднення, а за ознакою загальної юридичної підлеглості всіх членів сім’ї pater familias. Такий сімейний устрій називався агнатським, а особи, які проживали разом в сім’ї, — агнатами (це означало «родич по батькові»). римська сім’я на перших етапах свого розвитку була об’єднанням осіб не за ознакою кровного споріднення, а за ознакою загальної юридичної підлеглості всіх членів сім’ї pater familias. Такий сімейний устрій називався агнатським, а особи, які проживали разом в сім’ї, — агнатами (це означало «родич по батькові»). Споріднення агнатів розрізнялося за лініями та ступенями. Агнати одного спільного предка вважалися родичами за побічною лінією, а народжувані послідовно один від одного — родичами за прямою лінією. Ступінь агнатського споріднення визначався кількістю народжень, які віддаляли конкретну особу від його pater familias. Так, син — агнат батька першого ступеня, онук — агнат діда другого ступеня. Споріднення за побічною лінією визначалося загальною кількістю народжень, які віддаляли двох конкретних осіб від спільного для них предка до другого родича. Так, брати були агнатами другого ступеня, дядько та племінник — агнатами третього ступеня.

Особливістю римської сім’ї того часу було те, що поняттям «familia» охоплювалися не тільки агнати, але і все, що перебувало в домі pater familias: раби, худоба та неживі речі, тобто сукупність певних майнових цінностей.

відносини в агнатській сім’ї суперечили природному бажанню батьків залишити спадщину своїм кровним нащадкам, які стали агнатами іншого pater familias. Саме тому дедалі більшу роль у римському суспільстві почали відігравати відносини кровного споріднення. Формується новий устрій римської сім’ї, основу якого становлять зв’язки між кровними родичами. Родичі по матері називалися когнатами (cognati) — кровними родичами, а кровне споріднення, яке їх пов’язувало між собою, — когнатським спорідненням (cognatio). До когнатів належали особи, пов’язані кровними зв’язками. Когнатське споріднення також визначається за лініями (пряма і побічна) та ступенями. Визначення ліній і ступенів споріднення впливало на виникнення важливих юридичних фактів, у першу чергу, — встановлення прав на спадщину, оскільки ближчий ступінь споріднення усував від спадщини родичів дальшого ступеня. Родичі дружини, з одного боку, та родичі чоловіка — з іншого, вважаються свояками. Брати та сестри, які мають спільних батька та матір, є повнорідними. Брати та сестри, які походять від спільної матері, але мають різних батьків, — є єдиноутробними.

8.    Римський шлюб. Конкубінат.

Поруч із законним римським шлюбом законом дозволялося постійне (не випадкове) спільне проживання чоловіка та жінки з наміром утворення сім’ї, яке називалося конкубінатом (concubinatus). Конкубінат не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, статусу шлюбних дітей, на них не поширювалася батьківська влада, не мали права на аліменти1. Але згодом був установлений порядок узаконення таких дітей. Спочатку жінка в таких відносинах не набувала становища і соціального статусу свого фактичного чоловіка, однак згодом ряд прав було визнано і за конкубіною. Дитина, народжена такою жінкою, могла за бажанням її батька бути узаконеною і набути прав дитини, народженої у шлюбі. 

9.    Правові відносини  батьків і дітей.

Відносини батька та дітей. Становище дітей щодо батька було однаковим як у шлюбі cum manu, так і в sine manu. Діти завжди перебували під владою батька (in patria potestate). Існували такі підстави встановлення батьківської влади над дітьми: 1) народження в римському законному шлюбі; 2) узаконення та 3) усиновлення. Діти, народжені в конкубінаті, незаконному шлюбі, у фактичному спільному проживанні своїх батьків, не потрапляли під батьківську владу. Вони вважалися для батька чужими.

Мати дитини була завжди відома, незважаючи на наявність або відсутність шлюбу. Батьком дитини, народженої в шлюбі, вважався чоловік матері. Узаконення (legitimatio) — це визнання законними власних дітей, народжених поза шлюбом, та встановлення над ними батьківської влади. Усиновлення — це встановлення батьківської влади над чужими дітьми. Еманципація (emancipatio) — це звільнення підвладного сина за волею pater familias.

Особисті відносини між батьками та дітьми врешті-решт звелися до права батька застосовувати міри покарання до дітей, до обов’язку дітей шанувати батьків, у зв’язку з чим діти не мали права подавати позови на батьків, які принижують честь і гідність останніх, не мали права укладати шлюб без згоди батьків і т. ін.1 Батько мав право на позов до будь-якої третьої особи про витребування підвладного.

У майновій сфері зміни були менш значними. З часом дорослі сини набувають права вимагати поділу сімейного майна або виділу з нього окремої частки. Для ведення господарства діти наділялися певним майном батька — пекулієм (peculium). Усе, одержане синами внаслідок управління peculium, належало pater familias.

З часом сини, які перебували на військовій службі, отримали право власності як на трофеї, так і на інше майно, набуте на службі, а потім і на майно, набуте на державній службі.

Що стосується правовідносин матері та дітей, то в жодному з римських шлюбів мати не мала влади над дітьми. Поступово, з лібералізацією жіночого правового статусу, мати набула права на спільне проживання з дітьми, які перебували під опікою або були залишені їй після розлучення. Із ІІ ст. н. е. мати та діти, навіть ті, що народилися в шлюбі sine manu, спадкують один після одного. 

Інституції  Юстиніана. Книга  перша. Титул ІІІ

1. “Найголовніший  поділ прав особистих  те, що всі люди – або вільні, або раби.

5. Становище всіх  рабів однакове; в  положенні ж вільних існують великі різниці…”.

На  які основні групи  поділялися вільні люди в Давньому Римі? Яке їх правове  становище?  

вільні  люди поділялися на декілька груп: римські громадяни, латини, перегрини, вільновідпущеники, колони. Залежно від підстави встановлення громадянства римські громадяни поділялися на вільнонароджених (ingenui) і вільновідпущеників (libertini).

Вільнонароджений римський громадянин мав повну правоздатність у політичних, майнових і сімейних відносинах. Римський громадянин, який мав статус pater familias, мав повну правоздатність у приватній сфері. Крім того, правоздатність римського громадянина у публічній сфері включала: право служити в регулярних римських військах (ius militiae); право брати участь і голосувати в народних зборах (ius suffragii)2; право бути обраним на посади магістратів (ius honorum).

Римські громадяни вільновідпущеники назавжди залишалися носіями обмеженої правоздатності як у сфері публічних, так і приват ноправових відносин. Вони залежали від своїх колишніх господарів. Однак в період імперії виник інститут надання вільновідпущеникам повної правоздатності спеціальною постановою імператора або даруванням імператором золотої каблучки за особливі заслуги1.

Дигести Юстиніана. Книга  четверта. Титул V 

2. “1. (Гай). Зменшення  правоздатності є зміною (юридичного) стану.

11. (Паул). Існують три види  зменшення правоздатності: найбільше, середнє та найменше, оскільки…”.

Що  таке правоздатність? Які особи мають  повну правоздатність за римським правом? Які підстави зменшення  правоздатності римських громадян? Чому існує  три види зменшення  правоздатності? 

Вважають, що найбільше категорії правоздатності у сучасному розумінні відповідало поняття, що позначалося у римському праві терміном caput. У сучасному цивільному праві правоздатність — це здатність особи мати права та нести обов’язки. Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатності особа набуває з моменту її народження (так саме це питання вирішується й у сучасному цивільному праві). При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людську подобу. Людина припиняла існування зі смертю і не лише фізично, а й як суб’єкт права. Отже, правоздатність особи припинялася зі смертю. Римське право дало розширене тлумачення цього положення. Так, до фізичної смерті людини прирівнювалися продаж у рабство; полон; засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Хоча у цих випадках людина не припиняла свого існування, але вона позбавлялася правоздатності, тобто припиняла своє існування як суб’єкт права. Якщо в подальшому така людина отримувала свободу (наприклад, поверталася з полону), то її правоздатність відновлювалася, але не завжди у тому ж обсязі, що раніше.

Утрата чи зміна одного зі станів (status) особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли такі ступені применшення (обмеження) правоздатності:

1 — мінімальне (capitis deminutio minima) — втрата окремих прав у зв’язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході в іншу сім’ю для отримання спадщини);

2 — середнє, медіальне (capitis deminutio media) — втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для одержання у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

3 — максимальне (capitis deminutio maxima) — повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала через зміну статусу свободи (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, продажу в рабство тощо). 

Дигести Юстиніана. Книга  третя. Титул ІV 

3. “1. (Гай). Не надається  всім узагалі право  засновувати ні  товариства, ні колегії,  ні союзи, тому  що і законами, і сенатусконсультами, і конституціями  принцепсів ця  справа обмежується…  § 1. Ті, кому дозволено  створювати союзи  під ім’ям колегії,  товариства або  під іншим ім’ям  того ж роду, набувають  властивості мати  за зразком громади  спільні речі, спільну  казну та представника…,  за допомогою якого,  як і в громаді,  робиться та здійснюється  те, що повинно  робитися та здійснюватися  спільно”. 

Що  таке юридична особа? Які її ознаки? Які  види юридичних осіб існували?

У зв’язку з тим, що юридичні особи не набули великого значення з розвитком господарського життя Риму, римські юристи не розробили поняття юридичної особи як особливого суб’єкта, що протиставляється особі фізичній1. Уже в Законах XII таблиць згадувались різні приватні корпорації (universities або collegium) — релігійного характеру, професійні об’єднання ремісників тощо.

римські юристи звертають увагу на те, що у деяких випадках майно належить не окремим громадянам (фізичним особам), а закріплюється за об’єднанням. Так, римський юрист Марціан зазначав, що театри, стадіони, що перебувають в общині, належать сукупності, а не окремим особам.

Ознаки Корпорація виступала у приватноправових відносинах як самостійний єдиний суб’єкт нарівні з фізичними особами. Майно корпорації не належало її членам, а було відокремленою власністю корпорації. Вихід зі складу об’єднання окремих осіб не впливав на юридичний статус об’єднання. Корпорація мала право від свого імені вступати в будь-які цивільні правовідносини як з іншими корпораціями, так і з фізичними особами.

У республіканському Римі закріплювалася свобода створення приватних асоціацій із власними уставами.. Діяльність юридичної особи припинялась: у разі досягнення поставленої мети; якщо діяльність набувала незаконного характеру; унаслідок вибуття всіх її членів. Класичні юристи визнавали, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування юридичної особи, становила три особи. види У Римі існували такі види юридичних осіб: державна, а згодом і імператорська скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії — м’ясників, пекарів, ремісників, могильників тощо, а також різноманітні релігійні об’єднання.