Особи в римському приватному праві

Т е м а  1. Особи  в римському приватному праві Запитання до семінарського заняття

1. Поняття особи в римському праві.

  Основну  масу цивільно-правових центрів  суб’єктів прав становлять люди, громадяни  в загальноприйнятому  розумінні - так звані фізичні  особи.  У Римі особа позначалась терміном persona. Пам’ятки римського права як джерела пізнання не тільки права, але й історії і культури Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов’язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права. У Давньому Римі особами (суб’єктами права) були як окремі люди — фізичні особи, так і об’єднання людей — рід, цех, корпорація, а також незалежні від них установи — юридичні особи. 

2.    Правоздатність фізичних осіб  і її визначення за статусами  особи. 

Здатність особи бути суб’єктом цивільних  прав, здатність мати право називається правоздатністю.

У Давньому Римі для визнання її юридичною особистістю (особою)1 було недостатньо простого фізичного існування. Для того щоб індивіду була надана правоздатність, необхідно було, щоб його положення відповідало трьом станам: стану свободи (status libertatis), стану громадянства (status civitatis), сімейному стану (status familiae). Стан свободи (status libertatis) означав, що людина є вільною, а не рабом. У найдавніші часи вільним вважався той, хто народився від вільних батьків. Стан громадянства (status civitatis) вказував, що людина є римським громадянином, а не чужоземцем. У Римі не всі вільні люди мали однаковий обсяг правоздатності. У найдавніші часи тільки римські громадяни мали правоздатність у всіх сферах. За станом громадянства вільні люди поділялися на декілька груп: римські громадяни, латини, перегрини, вільновідпущеники, колони. Сімейний стан (status familiae) відбивав самостійність особи у сфері сімейних відносин. Найдавніша римська сім’я, так звана агнатська сім’я, являла собою союз людей, які об’єднані не кровним спорідненням, а підкорені владі глави родини (pater familias). Status familiae мав тільки глава сім’ї. Правоздатності особа набуває з моменту її народження (так саме це питання вирішується й у сучасному цивільному праві).

3. Правове становище римських громадян, латинів і перегринів.

Серед вільних людей найбільшим обсягом правоздатності наділялися римські громадяни (cives Quiritas). Римське громадянство надавалося внаслідок народження дитини у законному шлюбі (matrimonium justum)1 від батьків — римських громадян. Залежно від підстави встановлення громадянства римські громадяни поділялися на вільнонароджених (ingenui) і вільновідпущеників (libertini).Вільнонароджений римський громадянин мав повну правоздатність у політичних, майнових і сімейних відносинах. Римський громадянин, який мав статус pater familias, мав повну правоздатність у приватній сфері. Крім того, правоздатність римського громадянина у публічній сфері включала: право служити в регулярних римських військах (ius militiae); право брати участь і голосувати в народних зборах (ius suffragii)2; право бути обраним на посади магістратів (ius honorum).Римські громадяни вільновідпущеники назавжди залишалися носіями обмеженої правоздатності як у сфері публічних, так і приватноправових відносин. Вони залежали від своїх колишніх господарів. Латинами (Latini) спочатку називали жителів Лація, які набули латинського громадянства до середини ІІІ ст. до н. е.2 Згодом правовий статус латинів почали надавати деяким італійським общинам за межами Лація. Ці колонії становили Латинський союз, створений Римом на завойованих територіях. Після союзницьких війн (90–89 рр. до н. е.) право латинського громадянства почали розуміти як технічний термін, що означав певну категорію правоздатності, яка «надавалась» окремим особам і цілим провінціям.

Правового положення латини набували в таких випадках: а) народження в сім’ї латинів; б) надання статусу латина актом державної влади; в) добровільного переходу римського громадянина до латинів з метою одержання земельного наділу, що надавалися населенню колонії; г) звільнення від рабства господарем-латином або римським громадянином, але за умови надання йому статусу латина. Правове положення латина суттєво не відрізнялося від правового статусу римського громадянина. У сфері публічного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити в римських легіонах, обиратися на посади римських магістратів. Але коли вони перебували в Римі, могли брати участь у голосуванні в народних зборах. У сфері приватного права латини за народженням були близькі до правового положення римських громадян. Майнові спори всіх латинів вирішувались у тих же судах і в тому самому порядку, що й спори римських громадян. Перегрини (peregrini) — це чужоземці, тобто населення общин, які не мали автономії. Унаслідок загарбницьких війн Рим підкорив сусідні території, населення яких не оберталося в рабство, але й не набувало римського громадянства. Правового статусу перегрина набувала дитина при народженні в сім’ї перегринів або матір’ю-перегринкою поза шлюбом. Римський громадянин за деякі кримінальні злочини міг бути позбавлений свого статусу і висланий в місця проживання перегринів, де й набував їхнього статусу.

Політичних прав перегрини не мали. У приватноправовій сфері вони керувалися власним національним правом (ius gentium) згідно з законом про провінції, який встановлював для них особливий правовий статус. Різноманітність приватного права, що діяло для перегринів різних общин, а також відсутність правових норм, які регулювали б відносини перегринів із римськими громадянами, ускладнювали розвиток цивільного обороту (торгівлі). В окремих випадках перегринам могло бути надане римське громадянство на підставі законів як нагорода за особливі заслуги перед Римом.

4.    Правове становище  вільновідпущеників  і колонів.

Вільновідпущеник (libertini) — це відпущений на свободу раб. За загальним правилом він формально набував правового статусу свого господаря, що відпустив його на свободу (звільнив із рабства). Він не міг укласти шлюб з вільнонародженою римською громадянкою аж до початку принципату, а шлюб вільновідпущеника з особою сенаторського звання заборонявся до юстиніанівського періоду. У сфері публічних відносин вільновідпущеник обмежувався у праві служити в римських легіонах, а в I ст. н. е. втратив право і брати участь у народних зборах.

Навіть після звільнення з рабства у вільновідпущеника залишалися певні обов’язки перед колишнім господарем. Вважалося, що вільновідпущеник був зобов’язаний володарю своїм громадянським життям, як син зобов’язаний батькові фізичним життям. Вільновідпущеник був зобов’язаний надавати патрону всілякі особисті послуги, а в разі потреби — аліментувати не тільки колишнього патрона, а і його дітей та батьків. Статус libertini поширювався тільки на саму особу, звільнену з рабства. Її нащадки вже вважалися вільнонародженими (ingenui). Колони (coloni) — це категорія юридично залежних людей. У класичну епоху колон був орендарем землі, який юридично не залежав від орендодавця, а перебував з ним лише у договірно-зобов’язальних відносинах. Колони являли найбіднішу частину населення і не мали достатніх засобів для успішного обробітку землі, унаслідок чого змушені були позичатися у землевласників. Неможливість своєчасно повернути позику спричиняла економічну залежність колонів від орендодавців. Колон не міг залишити орендовану ділянку, не розрахувавшись із боргами. Таким чином, у III—IV ст. н. е. колонат набуває форми залежного утримання. У IV ст. н. е. закон заборонив вільним орендарям, які сиділи на чужих землях, залишати їх. А у 357 р. було введено заборону на відчуження земельної ділянки окремо від колонів. Так з’явилася нова категорія залежних людей, що мали певну правоздатність, але вельми обмежену в її здійсненні. Колон мав право вступати в шлюб і мати майно, але якщо колон самовільно залишав землю, землевласник засобами віндикації мав право витребувати його назад, тобто правове становище колона мало чим відрізнялося від раба. Однак колони не були рабами, юридично вони залишались вільними, але прикріпленими до землі. Колонат був зародком феодалізму, а колон — попередником кріпака. Не лише сам колон, а і його діти вважалися приписаними до даного наділу. Колонат став спадковим. Зросла й особиста залежність колонів від землеволодільців, які чинили над ними суд і розправу безконтрольно.

5.    Правове положення  рабів.

У зв’язку з тим, що раб був об’єктом права, він не мав ні публічних прав, ні правоздатності у приватноправовій сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не були власниками майна, носіями будь-яких прав, не могли мати сім’ю. Зв’язок раба з рабинею, як і з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені рабинею, набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об’єктом будь-якого права (права власності, застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого правочину (купівлі-продажу, міни, дарування, майнового найму). Якщо над рабом здійснено насильство, заподіяно йому каліцтво чи інше ушкодження, то позов пред’являвся не рабом, а його господарем як за пошкоджену річ. Відмова господаря від своїх прав на раба не приводила до його відпущення на свободу, а означала лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто1. Неможливою була ситуація, щоб раб не належав нікому, тобто був нічиїм.

У раба не було ніякого майна, але іноді він мав розум, сильну волю, спритність, інтелектуальні здібності. Саме ці його якості згодом починають експлуатувати рабовласники. Вони виокремлюють певну частину свого майна та надають його в управління рабу. Таке майно мало назву пекулій (peculium). Спочатку раб, наділений peculium, отримував можливість укладати правочини, створюючи права для господаря, без покладання на останнього обов’язків. Згодом раб, наділений peculium, отримує можливість укладати будь-які договори, що випливають із необхідності раціонального ведення довіреного йому господарства, а господар покладає на себе обов’язки, що випливають із договорів.

Юридична діяльність раба, зумовлена peculium, суворо регламентувалася. Усе набуте рабом при управлінні peculium вважалося власністю його господаря. Припинення рабства відбувалося шляхом мануміссії (manumissio). Римському праву були відомі такі види мануміссії: шляхом внесення до заповіту розпорядження про звільнення раба (лат. manumissio testamento — мануміссія за заповітом); шляхом включення раба за наказом господаря до списків цензу (лат. manumissio censu — мануміссія за цензом); шляхом фіктивного судового процесу про свободу (лат. manumissio vindicta — мануміссія за вендиктою).

В окремих випадках раб, звільнений на свободу, міг повернутися в первісний стан рабства, наприклад, якщо він виявив грубу невдячність щодо свого господаря.

6.    Поняття, ознаки  й види юридичних  осіб.

У зв’язку з тим, що юридичні особи не набули великого значення з розвитком господарського життя Риму, римські юристи не розробили поняття юридичної особи як особливого суб’єкта, що протиставляється особі фізичній1. Уже в Законах XII таблиць згадувались різні приватні корпорації (universities або collegium) — релігійного характеру, професійні об’єднання ремісників тощо.

римські юристи звертають увагу на те, що у деяких випадках майно належить не окремим громадянам (фізичним особам), а закріплюється за об’єднанням. Так, римський юрист Марціан зазначав, що театри, стадіони, що перебувають в общині, належать сукупності, а не окремим особам.

Ознаки Корпорація виступала у приватноправових відносинах як самостійний єдиний суб’єкт нарівні з фізичними особами. Майно корпорації не належало її членам, а було відокремленою власністю корпорації. Вихід зі складу об’єднання окремих осіб не впливав на юридичний статус об’єднання. Корпорація мала право від свого імені вступати в будь-які цивільні правовідносини як з іншими корпораціями, так і з фізичними особами.

У республіканському Римі закріплювалася свобода створення приватних асоціацій із власними уставами.. Діяльність юридичної особи припинялась: у разі досягнення поставленої мети; якщо діяльність набувала незаконного характеру; унаслідок вибуття всіх її членів. Класичні юристи визнавали, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування юридичної особи, становила три особи. види У Римі існували такі види юридичних осіб: державна, а згодом і імператорська скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії — м’ясників, пекарів, ремісників, могильників тощо, а також різноманітні релігійні об’єднання.

7.    Загальний устрій  римської сім’ї.  Агнатська і когнатська  спорідненість.

Тільки римський громадянин, який уклав римський шлюб (matrimonium iustum), мав право створити римську сім’ю1.

Римське сімейне право починає свою історію з моногамної сім’ї. Вона будувалася на абсолютній владі — главі родини (pater familias) та підпорядкуванні всіх членів сім’ї його волі. До складу сім’ї, крім pater familias, входили його дружина, діти та їх нащадки, дружини синів, інші родичі, кабальні, раби. Усі члени сім’ї, що безпосередньо були підвладні главі, називалися sui — «свої», тоді як сам pater familias — sui juris — «сам собі господар», «повноправний». Таким чином, у римській сім’ї існувало дві категорії осіб: особа свого права — pater familias (persona sui juris) — з повною правоздатністю та особи чужого права — підвладні (persona alieni juris) з досить обмеженими приватними правами.