Конституційно-правові відносини і їх загальна характеристика

За характером приписів, які містяться в конституційно-правових нормах, останні поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі і забороняючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів державно-правових відносин виконувати певні дії, визначають межі їх повноважень. Такий характер мають норми, які встановлюють компетенцію України, Автономної Республіки Крим, усіх державних органів. До категорії уповноважуючих норм належать також норми-принципи, норми-цілі, норми-завдання тощо.

Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти певним чином. До цієї групи належать насамперед норми, які закріплюють конституційні обов'язки громадян: захищати Вітчизну, неухильно додержуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні символи (ст. 65, 66, 67 Конституції України). До цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов'язки органів державної влади: «Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів» (частина 4 ст. 94 Конституції України).

Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб'єктів порушувати правові приписи. Наприклад: «Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом» (ст. 126 Конституції України).

За характером втілених приписів норми конституційного права поділяються на імперативні та диспозитивні.

До імперативних належать норми, які не надають суб'єктам державно-правових відносин свободи вибору своєї поведінки. У них однозначно вказуються варіант поведінки, дії суб'єкта у відповідних обставинах. Так, частина 12 ст. 18 Закону України «Про громадянство України» встановлює, що вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою. Тому вихід дітей з громадянства без їхньої згоди не може здійснюватися.

Диспозитивні  норми дають можливість суб’єктам державно-правових відносин вибирати варіант поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин.

За функціональною спрямованістю норми конституційного права України поділяють на регулятивні і охоронні.

Більшість з них є регулятивними. Охоронні конституційно-правові норми являють  собою заборону. Так, наприклад, відповідно до частини 6 ст. 17 Конституції України  “на території України забороняється  створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом”.

Установчі норми формують фундамент правового регулювання суспільних відносин і правового статусу людини в Україні, закріплюють основи конституційного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, основоположні ідеї і цінності правової системи суспільства. Вони містяться в Конституції і законах України.

Забезпечувальні норми — це норми, які містять гарантії реалізації суб'єктами конституційно-правових відносин прав і обов'язків.

Декларативні норми визначають завдання правової регламентації окремих видів суспільних відносин.

Дефінітивні норми — це визначення конституційно-правових явищ і категорій. Наприклад: «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади» (частина 1 ст. 113 Конституції України).

Колізійні норми — це норми, що призначені для усунення суперечностей між конституційно-правовими приписами.

Оперативні  норми визначають дату вступу в дію нормативно-правового акта, припинення його дії.

Конституційно-правові  норми — це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені  або санкціоновані державою для  регулювання і охорони державно-правових відносин, які реалізуються через права і обов'язки суб'єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави. Ці норми мають установчий характер. Вони встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови) державних органів, порядок їх прийняття, компетенцію державних структур у сфері правотворчості, порядок зміни і скасування нормативних актів. Для норм цієї галузі специфічним є механізм їх застосування.

Конституція містить багато узагальнених приписів (норми-цілі, норми-зобов'язання, програмні  норми). Природно, виникає питання  про їх нормативність. Наявність  у Конституції загальних положень, принципів, дефініцій не тільки не позбавляє  її нормативності, а, навпаки, свідчить про широке використання в ній  нормативності. Нормативність конституційних принципів зумовлена тим, що вони акумулюють, узагальнюють найбільш важливі, соціально значущі явища і  вводять їх у межі прийнятих у  державі нормативів. Так, у ст. 1 Конституції  України встановлено, що Україна  є демократичною, правовою, соціальною державою. На сьогодні це, по суті, програмна  норма.

Важливою  ознакою, притаманною виключно конституційним нормам, є їх найвища юридична сила. Вони є також, як правило, досить стабільними, і це має суттєве значення для стабільності конституційного ладу, забезпечення законності й правопорядку, стабільності правової системи України. Суттєве значення для характеристики конституційних норм має положення про те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, що гарантує можливість звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина на основі норм Конституції України.

Таким чином, конституційні норми мають свою специфіку, яка випливає з особливостей суспільних відносин, які вони регулюють.

3. Конституційно-правові інститути

Для досягнення правового результату недостатньо  наявності однієї правової норми, для  регулювання відповідної сфери  суспільних відносин необхідна їх сукупність. Тому норми будь-якої галузі права  поділяються за правовими інститутами.

Конституційно-правовий інститут — це відповідна система норм конституційного права, що регулюють однорідні та взаємопов'язані суспільні відносини, які утворюють відносно самостійну групу.

Визначення  належності конституційно-правової норми  при її застосуванні до того чи іншого правового інституту є необхідним, оскільки не в кожній правовій нормі  виявляються властивості, притаманні конституційно-правовому інститутові  в цілому, а ці властивості інституту  слід ураховувати, щоб правильно  зрозуміти механізм реалізації окремої  норми.

У зв'язку з тим, що галузь права — це не просто сукупність норм, і між ними існують складні системні зв'язки, а жодна конституційно-правова  норма не діє ізольовано від інших, важливо відзначити особливості  конституційно-правових інститутів. Виявити  зв'язки між конституційно-правовими  нормами — означає зрозуміти  механізм конституційно-правового  регулювання суспільних відносин.

Конституційно-правові  інститути об'єднують норми як Конституції України, так і поточного  конституційного законодавства. Норми  цих інститутів відрізняються за територією дії, ступенем визначеності і чіткості правових приписів, призначенням у механізмі правового регулювання  та за іншими ознаками.

Відокремлення конституційно-правових інститутів відбиває спеціалізацію, своєрідний «поділ праці» між окремими нормами. Юридичним  критерієм виокремлення тієї чи іншої  сукупності норм у конкретний правовий інститут є три ознаки. По-перше, для конституційних інститутів характерна юридична єдність правових норм. По-друге, юридичним критерієм виділення  тієї чи іншої сукупності конституційних норм у конституційно-правовий інститут є повнота регулювання відповідної  сукупності державно-правових відносин. По-третє, юридичним критерієм виділення  тієї чи іншої сукупності конституційних норм у конституційно-правовий інститут є відокремленість норм, що створюють  конституційний інститут, в розділах Конституції України, законах, інших  нормативно-правових актах.

До конституційно-правових інститутів відносять: основи конституційного ладу України, основи правового статусу людини і громадянина, виборче право, інститути парламентаризму, референдуму, громадянства, президента, територіального устрою, конституційного контролю, місцевого самоврядування тощо. Вони суттєво відрізняються один від одного за кількістю правових норм, що в них містяться, специфікою регульованих відносин.

Виходячи  з цього, інститути можуть бути розподілені  на генеральні, основні та субінститути. До генеральних інститутів слід віднести: основи конституційного ладу; основи правового статусу особи; основи організації і функціонування органів державної влади, основи організації та діяльності органів місцевого самоврядування. Ці інститути формуються у зв'язку зі специфікою окремих, найбільш широких різновидів суспільних відносин у предметі конституційного регулювання. Ці інститути адекватно відображають загальносистемні зв'язки. У них представлені всі види конституційних норм.

У ієрархії конституційних норм основні інститути відповідають другому рівню після генеральних інститутів. Причому за обсягом і чіткістю юридичних параметрів вони найбільшою мірою відповідають класичній моделі правового інституту. Порівняно з генеральними інститутами вони вирізняються:

а) більш  вузькою предметною і функціональною спеціалізацією;

б) ряд  з них не включає всіх видів  конституційних норм, не використовує усього розмаїття засобів і способів впливу на суспільні відносини;

в) водночас вони забезпечують досить детальний  і цілеспрямований регулюючий вплив.

Ці інститути  відіграють значну роль у механізмі  конституційного регулювання. Так, у межах генерального конституційного  інституту основ організації  і функціонування органів державної  влади можна виділити такі основні  інститути, як інститути парламентаризму, президента, конституційної юстиції, виконавчої влади тощо.

Усередині конституційних інститутів (генеральних  і основних) виділяють відносно самостійні, спеціалізовані утворення — субінститути, які являють собою досить компактні групи конституційних норм. До них відносяться такі субінститути: основні соціально-економічні права; основні політичні права і свободи; гарантії основних прав і свобод; основні обов'язки громадян.

Є дещо спрощений  варіант поділу конституційно-правових інститутів на прості й складні. Наприклад, інститут основ правового статусу  людини і громадянина як складний інститут включає: інститут громадянства; інститут гарантування прав і свобод людини і громадянина тощо. У правовому  статусі іноземців, біженців, осіб без  громадянства є своя специфіка. До простих  інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут дострокового припинення повноважень депутата. Вони належать до складнішого інституту  — інституту парламентаризму.

Отже, можливі  обидві класифікації конституційно-правових інститутів залежно від критерію, різної кількості норм, які входять до інституту, обсягу суспільних відносин, що регулюються цими нормами.

Досить  специфічним є інститут основ  конституційного ладу України, який об'єднує норми, що закріплюють засади суспільного і державного ладу. Його норми впливають на суспільні  відносини шляхом закріплення основ  устрою суспільства і держави. Вони, як правило, не породжують конкретних правовідносин, але визначають головні  політико-правові принципи та характер правового впливу на всі сфери суспільного життя. Ці норми спрямовані до всіх суб'єктів конституційно-правових відносин, мають конституційну форму вияву і є здебільшого нормами-принципами, нормами-завданнями, нормами-дефініціями, нормами-цілями. Норми цього правового інституту є основоположними для всіх інших інститутів конституційного права України, мають велике значення для правового регулювання в цілому.

Свої  особливості має інститут основ  правового статусу людини і громадянина, норми якого впливають на суспільні відносини шляхом визнання державою прав і свобод особи. На конституційному рівні встановлюється система гарантій здійснення основних прав і свобод людини і громадянина. Реалізація конституційних прав громадян веде до виникнення конкретних правовідносин (трудових, сімейних тощо) і відповідно зумовлює одночасне застосування норм інших галузей права.

Норми конституційно-правового  інституту, які визначають систему, повноваження, форми і методи діяльності органів державної влади України, здебільшого є нормами прямої дії, реалізуються в конкретних правовідносинах, їх суб'єктами є органи державної влади, зв'язок між якими ґрунтується на владарюванні й підпорядкуванні, чіткій визначеності компетенції різних гілок влади.

Інститут, який об'єднує норми, пов'язані з  територіальним устроєм України, має  особливості, зумовлені специфікою правового статусу суб'єктів цих  державно-правових відносин, оскільки у складі України є Автономна  Республіка Крим. Це конституційні  норми, які містять положення  про те, що територія України є  єдиною, неподільною, недоторканною, цілісною, і будь-які зміни території  та державного кордону України без згоди народу не допускаються, що Автономна Республіка Крим є складовою частиною України і самостійно вирішує питання, віднесені до її відання. Цей конституційно-правовий інститут набуває дедалі більшої ваги у політико-правовому аспекті у зв'язку з визначенням правового статусу Автономної Республіки Крим, статусу областей.

У межах  конституційного права як провідної  галузі права України можливе  виокремлення таких важливих підгалузей права, як виборче та парламентське  право. Висловлюється думка щодо формування конституційно-процесуального права.