Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин

Як бачимо, теорія визнання юридичної особи побудована на врахуванні волевиявлення лише фізичних осіб щодо їх об'єднання між собою.

З позицій цієї теорії важко  пояснити суть юридичної особи, що виникає  з ініціативи держави. В цьому  випадку можуть бути корисними теорії юридичної особи, розроблені свого  часу радянськими вченими.

Правоздатність юридичної  особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, - з моменту реєстрації статуту. Державна реєстрація юридичних осіб здійснюється у виконкомі місцевої ради народних депутатів чи в держадміністраціях.

Кожна юридична особа має  правоздатність, яка визначена в  її статуті або передбачена законом. Тому інколи її називають спеціальною. У рамках своєї правоздатності юридична особа може виконувати різні види діяльності, що не суперечать меті її створення і не заборонені законодавчими актами.

Державні підприємства, наприклад, володіють, користуються і розпоряджаються  майном на правах повного господарського відання, а державні установи - на правах оперативного управління.

Як і громадянин, юридична особа може бути обмежена в правах лише у випадках і порядку, передбачених законодавчими актами. Рішення про  обмеження цивільних прав може бути оскаржено в суді чи арбітражному суді.

Цивільну правоздатність юридичної особи здійснюють її органи управління. Ці органи можуть бути єдиноначальними (директор, начальник) або колегіальними (правління, загальні збори). Можливі  випадки поєднання єдиноначальних і колегіальних начал управління. Найчастіше це притаманно кооперативним  організаціям. Вищим органом управління кооперативом є загальні збори. Голова кооперативу здійснює керівництво  поточними справами і приймає  рішення з питань, не віднесених до виключної компетенції загальних  зборів чи зборів уповноважених. Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії - це дії самої юридичної особи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Правоздатність та дієздатність юридичних осіб

 

Формування і функціонування в Україні ринкової економічної  системи викликало появу нових  суб’єктів суспільних відносин, можливість існування яких суперечила радянській ідеологічній доктрині. Серед них  провідне місце зайняли підприємства різних організаційно-правоих форм, засновані на власності фізичних та юридичних осіб, які суттєво  відрізняються один від одного процедурою створення, механізмом управління, видами здійснюваної діяльності й за іншими ознаками. У зв’язку з цим перед юридичною наукою постали багатоаспектні проблеми вивчення їх правового статусу, серед яких самостійне місце займає правосуб’єктність, яку російські вчені С. Зінченко і В. Галов слушно назвали правовою категорією, що у сучасних умовах стала практично застосовуваною.[24;с.9-11]

Вважалось, що підприємство набуває пов’язані з його виробничо-господарською  діяльністю права й обов’язки  і є юридичною особою з моменту  затвердження статуту, а у випадках, коли воно діє на підставі загального положення – з дня прийняття  відповідним органом рішення  про його утворення (ст. 7 Положення  про соціалістичне державне виробниче  підприємство). За таких умов виправданою була і точка зору, що цивільна правоздатність і дієздатність (правосуб’єктність) підприємства виникає з моменту його створення.

Відмова держави від монополії  у сфері власності і господарювання зменшила обсяг її дискреційного  права з питань створення підприємств. Тепер, незалежно від організаційно-правових форм підприємств і форм власності, на яких останні створюються, воно проводиться  в нормативно-явочному (реєстраційному) порядку. Умовою включення створеного засновниками підприємства в суспільні відносини є легітимація – визначення або підтвердження законності якого-небуть права чи повноваження, тобто державне підтвердження входження у сферу підприємництва.

Державна реєстрація в  силу прямої вказівки закону є обов’язковою. Юридичною дією при їх створенні (ст. 6 Закону України «Про підприємства в україні» та ст. 8 Закону України  «Про підприємництво»). Її можна назвати  юридичним фактом-умовою, фактичною  обставиною тривалої дії, яка активно  формує індивідуальний правовий статус суб’єкта, підтверджує утворення  юридичної особи. З іншого боку, вона свідчить про виникнення у названої особи правоздатності, яка в загальновизнаному розумінні розглядається як здатність набувати права і обов’язки у сфері праці, господарської (підприємницької) діяльності тощо.

Як властивість суб’єкта з моменту реєстрації підприємства його правоздатність існує незалежно  від початку здійснення ним передбаченої статутними цілями та завданнями діяльності. Так, В. Щирбина називає реєстрацію процесуально-правовою дією, що є засобом набуття підприємством “формально-юридичних ознак суб’єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа”. Щоб стати активним учасником господарської діяльності, підприємство, насамперед, повинно сформувати персонал, “людський субстрат”, налагодити розгалужену систему договірних відносин тощо. Але для укладення як трудових, так й інших договорів ним мають бути проведені активні дії, що в юридичному змісті розглядаються як зовній прояв внутрішнього акту волі.

Оскільки юридична особа, по суті, є “такою, що уявляється”, їй не притаманна така психофізична властивість  як воля, що є вихідною категорією для  права в суб’єктивному змісті, тобто джерелом вольових дій, які  породжують правовідносини. Тому вона не може існувати і функціонувати  без органів, дії котрих в межах  закону і статуту розглядаються  як дії самої юридичної особи (ст. 92 Цивільного кодексу України). Орган юридичної особи – це призначена або обрана одноособова  посадова особа (директор, начальник, керуючий, голова), в службові обов’язки якої входить практичне здійснення наданих організаціям прав та покладених на них обов’язків.

Саме вона напрацьовує, виражає і здійснює «персоніфіковану волю» юридичної особи як дієздатний індивід – фізична особа (одноособово або колегіально). Її вираженням є підписання керівником підприємства договорів, документів, прикладання до них печатки тощо. Таким чином, з викладеного вище випливає, що без органів правоздатна юридична особа фактично є «паралізованим» суб’єктом права, який нездатний набувати не тільки цивільні права і брати на себе цивільні обов’язки, а й наймати працівників, бути учасником господарських та інших правовідносин. Так як реєстраційний порядок спростував існувавшу раніше можливість призначення керівника підприємства одночасно з прийняттям рішення про його створення, то це унеможливлює в більшості випадків і одночасне, в момент реєстрації, виникнення правоздатності та дієздатності (правосуб’єктності) підприємства. [35;с. 9-12]

Новий Цивільний кодекс України (ст. 91) надає юридичній особі універсальну правоздатність, і це є тенденцією розвитку вітчизняного цивільного законодавства, закономірним з огляду на становлення  ринкових відносин. Разом з тим обсяг цивільної правоздатності юридичної особи визначається її засновницькими документами. Комерційні організації, якщо в їх засновницьких документах не міститься вичерпного переліку видів діяльності, котру вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом.

Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які  угоди. Якщо засновницьким договором, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів  діяльності – вона наділена спеціальною  правоздатністю, виходити за межі якої неприпустимо. Укладені такою юридичною  особою за межами правоздатності угоди  є недійсними. Такі обмеження, наприклад  можуть стосуватися державних підприємств  в частині розпорядження майном таких юридичних осіб. Обмеження  цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце і за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.

Є види діяльності, для здійснення яких необхідно отримати спеціальну ліцензію. Це правило поширюється  на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і універсальною  правоздатністю. Виконання його передбачено  як для підприємницьких, так і  непідприємницьких організацій. Наприклад, таке ліцензування передбачено Законом  України “Про аудиторську діяльність”  від 22 квітня 1993 р. і Законом України  “Про благодійництва і благодійні організації” від 7 березня 2002 р. Статути  перших корпорацій затверджувалися  або санкціонувалися державою, і  тому вчинення дій, ними не передбачених, було правопорушенням. В країнах  англо-саксонської системи явище  спеціальної правоздатності отримало назву доктрини “Ultra vires”. В якій зазначалося, що здатність корпорації укладати договори обмежена тим фактом, що будь-яка дія, вчинена нею з перевищенням прав, наданих корпорації за законом, за загальним правилом є Ultra vires та недійсна. Застосовуючи цю доктрину, суди визнавали недійсними угоди, які виходили за межі цілей діяльності юридичної особи.

Директива № 1 не скасувала  концепцію спеціальної правоздатності, а лише усунула її основний недолік  – можливість визнання недійсними угод, укладених з перевищенням статутних  меж. В подальшому в ряді країн  за юридичними особами почали визнавати  загальну правоздатність, рівну з  правоздатністю людини. Як елемент  правосуб’єктності юридичної особи, правоздатність є тільки передумовою  для виникнення дієздатності. Юридична особа набуває цивільних прав і приймає на себе цивільні обов’язки  через свої органи, які діють відповідно до закону, інших правових актів  і установчих документів.

Склад і перелік органів  юридичної особи, компетенція кожного  з цих органів, порядок їх утворення, визначаються для різних видів юридичних  осіб і регулюються Цивільним  кодексом і законами про цих юридичних  осіб, іншими правовими актами і  засновницькими документами юридичної  особи.Так, у випадках створення командитного або повного товариства його правосуб’єктність виникає у момент реєстрації, оскільки воно набуває цивільні права і обов’язки безпосередньо через своїх учасників (повних учасників), які діють від імені товариства (ст. 68, 75 Закону “Про господарські товариства”). Навпаки, у інших видах господарських товариств як обрання керівника з числа засновників (учасників), так і призначення зборами учасників найманого керівника можливе лише після реєстрації товариства.

Слід звернути увагу і  на поширену думку, яка грунтується  на ст. 14 Закону “Про підприємства в  Україні”, про те, що “свої права  з управління підприємством власник  здійснює безпосередньо або через  уповноважені ним органи, хоча він  може делегувати їх іншому органу, який передбачається статутом підприємства”. Як вбачається, право на управління підприємством розглядається не як зазначений вище виняток, а як його самостійне право, воно не ототожнюється з правами органу юридичної особи. Так, дійсно, органи юридичної особи формують і виражають її волю, тому саме через ці органи, за їх допомогою, їхніми діями, юридична особа здобуває цивільні права і бере на себе цивільні обов’язки. Разом з тим, як особи, які реалізують дієздатність юридичної особи, можуть бути відповідно до п.2 ст.92 Цивільного кодексу України, інші суб’єкти, які є його учасниками. Юридична особа бере участь у цивільному обороті через своїх робітників, діями яких воно не тільки здійснює свої права і виконує обов’язки, а також набуває і припиняє їх.

Дії цих робітників вважаються згідно з законом діями самої  юридичної особи.Відповідно до п. 3 статті 92 ЦК України, той, хто веде справи юридичної  особи і виступає від її імені  на підставі закону або засновницьких  документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати досягнення цілей всіма можливими законними  засобами і охорону інтересів  юридичної особи, яку вони представляють. Вони не повинні перевищувати своїх  повноважень. За порушення цих вимог вони несуть відповідальність. Вона полягає в обов’язку відшкодувати завдані збитки, шкоду, залежно від характеру існуючих правовідносин між юридичною особою і особою, яка її представляє. Якщо між юридичною особою і тією особою, яка її представляє, укладено трудовий договір, відповідальність настає за нормами трудового права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Порядок винекнення і припинення юридичних осіб

 

Винекнення юридичної  особи. Юридичні особи створюються  в порядку, встановленому законом. Залежно від характеру участі державних органів та її засновників  традиційно розрізняють такі способи  утворення юридичної особи:

• розпорядчий;
• нормативно-явочний;
• дозвільний;
• договірний.

Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає у тому, що рішення (розпорядження) про створення юридичної особи публічного права приймає компетентний орган державної влади або місцевого самоуправління, а про юридичну особу приватного права — власник або уповноважена ним особа.[31; с 256-258]

Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок передбачає наявність нормативного акта загального характеру, який регламентує порядок утворення та діяльності певного виду юридичної особи. Виконання передбачених в такому акті вимог дає право на визнання за таким утворенням статусу юридичної особи, і державний орган не може відмовити їй у реєстрації. У такому порядку виникають недержавні юридичні особи.

Дозвільний порядок створення юридичної особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства (наприклад, дозволу Антимонопольного комітету України).

Договірний порядок створення юридичної особи має місце, коли юридична особа утворюється шляхом укладення договору між її засновниками. У такому порядку виникають різні господарські асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств.

Незалежно від порядку  утворення всі юридичні особи  повинні мати установчі документи: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.

Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати  підготовчою стадією утворення  юридичної особи. Після неї настає реєстраційна стадія. Реєстраційна стадія бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про державну реєстрацію юридичної  особи.

Державна реєстрація юридичних  осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного  підпорядкування або у районній, районній у містах Києві та Севастополі  державній адміністрації за місцем знаходження юридичної особи.