У
1927 р. відкрито Київську філію
Всеросійського комерційного банку
зовнішньої торгівлі та Київський
місцевий комунальний банк.
У
період непу в країні відбувається
деяке пожвавлення ринку, економіка
починає набувати ринкового характеру,
функціонує порівняно розгалужена
кредитна система, випускаються
державні облігації та акції
в системі дозволеного приватного
сектора, використовується іноземний
капітал, однак такий період
тривав недовго.
Серйозні
зміни у правовому становищі
банків відбулися внаслідок кредитної
реформи 1930-1932 рр. Було ліквідовано
банки, засновані на недержавній
формі власності. Банківська система
була перебудована за функціональною
ознакою і складалась із Державного
банку СРСР, який став єдиним
розрахунковим центром і займався
концентрацією короткострокового
кредитування і платіжного обігу,
та чотирьох спеціалізованих
банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк,
Цекомбанк). Крім того, функціонував Зовнішньоторговельний
банк, який мав широку мережу кореспондентських
відносин з іноземними банками та систему
ощадних кас, що становили собою єдину
загальнодержавну кредиту установу, яка
обслуговувала широкі верстви населення
залученням вільних коштів, оплатою послуг,
розміщенням облігацій державних позик.
У
роки Другої світової війни
зберігалося централізоване державне
управління кредитною системою
та всіма її ланками і аж
до другої половини 60-х років
Україна не мала автономної
кредитно-банківської системи. Тут
діяли філії Держбанку, Будбанку,
відділення Зовнішньоекономічного
банку, державні ощадні каси, кредитні
кооперативи та державні ломбарди.
Отже, тривалий час у колишньому
СРСР банківська система підпорядковувалася
адміністративній системі, була
надто обмеженою і неефективною.
Діяла державна монополія на
банківські грошові операції, був
відсутній фінансово-комерційний
бізнес, не існувало ринку цінних
паперів, що позначилось на
існуванні банківської системи,
яка була нездатна сплачувати
і мобілізовувати великі грошові
кошти. Існування в соціалістичній
державі монобанківської системи призвело
до створення високого рівня монопольного
становища Держбанку країни. Крім того,
Держбанк СРСР, функціонуючи як орган
уряду, був залежний від нього, що призвело
до створення безконтрольної фінансово-банківської
олігархії, яка тримала в таємниці дані
про золотий запас країни, стан випуску
грошей в обігу, розподіл та використання
коштів державного боргу тощо.
У
1987 р. у СРСР з метою реорганізації
банківської системи було проведено
банківську реформу: новоутворені
шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані
банки Агропром-банк СРСР, Промбудбанк
СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк
СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР)
підпорядковувались Раді Міністрів СРСР
і одночасно виступали як органи державного
управління та юридичні особи, займались
господарською діяльністю.
Після
проведення банківської реформи
правове становище банків істотно
не змінилося, реорганізація не
торкнулася економічних відносин,
у банківській системі збереглася
державна монополія. Банки продовжували
здійснювати адміністративно-контрольні
повноваження. Однак завдяки реорганізації
банківської системи підвищилась
роль банків у механізмі кредитування
розвитку різних галузей економіки.
В
Україні в цей період існувала
широка мережа установ Держбанку
і Будбанку, трудових ощадних
кас.
Фундамент
нової банківської системи в
Україні було закладено створенням
перших кооперативних комерційних
банків на підставі Закону
СРСР “Про кооперацію” (1988 р.).
Перший кооперативний банк “Таврія”
зареєстровано в листопаді 1988
р., а перший комерційний банк
— Український інноваційний банк
заснований у січні 1989 р. в
Києві.
Формування
нової банківської системи України
почалось із побудови незалежної
суверенної-держави і прийняття
Декларації про державний суверенітет
України (16 липня 1990р.) та Закону
України “Про економічну самостійність
України” (3 серпня 1990 р.), у яких було
зазначено, що Україна на своїй
території самостійно організовує
банківську справу і грошовий
обіг та створює банківську
систему.
Діюча
в країні банківська система
виникла на основі прийнятого
Верховною Радою України 20 березня
1991 р. Закону , України “Про банки
і банківську діяльність”.
Процес
становлення банківської системи.
України в новій гісторіїохоплює
кілька періодів.
Перший
період (1989-1991 рр.). У цей період
українські (банки реєструвалися
у Москві за таким принципом.
По-перше,
були створені міністерські або
галузеві банки (понад 15 банків):
на основі Мінмонтажу УРСР — Монтаж-спецбанк;
Держпостачу УРСР — Укрпостачбанк (правонаступник—
банк “Ажіо”); Мінбудмату —Укрбудбанк
(правонаступник — банк “Відродження”);
Мінлегпрому — Лег-банк; Мінлісгоспу —Лісбанк;
Міншляхбуду—Шляхбанк (правонаступник
“Трансбанк”) тощо.
По-друге,
понад 20 банків були засновані
за змішаною ознакою; різні
державні та кооперативні установи.
Це — Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк,
Народний банк, Українська фінансова група,
Приватбанк тощо.
По-третє,
реорганізовано філії московських
банків з “московським капіталом”
— Інкомбанк, Східінвестбанк тощо.
По-четверте,
продовжували функціонувати банки
з державним статусом: Пррмінвестбанк,
Агропромбанк “Україна”, Укрсоибанк,
Ощадбанк і Укрексімбанк.
Другий
період (1991 1992 рр.). Починаючи з жовтня
1991 р. відбувається перереєстрація
Національним банком комерційних
банків. У комерційних банках
відбуваються зміни, у складі
засновників (відповідно до постанови
Кабінету Міністрів України “Про
передачу міністерських пакетів
акцій на управління до Міністерства
фінансів України” з числа
засновників виходять міністерства),
а державні банки (Промінвестбанк,
Агропромбанк “Україна”, Укрсоцбанк)
акціонуються персоналом банків,
а також окремими клієнтами
цих банків. За окремими банками
стоять великі промислові комплекси,
доходи яких становили основу
банківських капіталів.
Третій
період (1992-1993 рр.) характеризується
створенням банків “нової хвилі”
із залученням значного приватного
капіталу. В цей час спостерігаються
подальший розвиток малих сільських
підприємств, акціонерних товариств,
залучення коштів новостворюваних
державних бюджетних та позабюджетних
фондів, відбувається уніфікація
пасивів у діючих банках. До
них належать: “Аваль”, “Інко”,
“Відродження”, “Трансбанк”. Під час
гіперінфляції спостерігається масове
утворення дрібних “кишенькових” банків
(понад 100 банківських установ).
Четвертий
період (1994-1996 рр.). Для цього етапу
характерне призупинення інфляційних
процесів, активізація діяльності
НБУ з регулювання діяльності
комерційних банків, зниження рівня
банківського менеджменту, а все
це призвело до банківської
кризи та банкрутства окремих
банків. У 1994 р. збанкрутувало
12 банків, у 1995 р. — 20, у 1996 р.
— 45 банків, а ще 60 опинилися в
стані прихованого банкрутства.
В цей період банківська система
України перебувала в стані
стагнації: відбувається скорочення
розміру активів деяких банків,
спостерігається велика розбіжність
у концентрації банківського
капіталу, третина зареєстрованих
банків не мали необхідного
сплаченого статутного фонду.
П’ятий
період (1996-2000 рр.) характеризується
активною діяльністю НБУ у
подоланні інфляційних процесів,
створенням сприятливих умов
для здійснення грошової реформи
і введення в обіг національної
грошової одиниці — гривні. В
банківській системі спостерігаються
позитивні тенденції, вона набуває
ринкового типу, в державі реєструються
іноземні банки та їхні представництва
(всього було зареєстровано 14),
відбувається зміна акціонерів
продажем і перепродажем банків
(70), а також здійснюється реєстрація
нових банків (5).
На
сьогодні банківська система
України є ключовою частиною
фінансової системи країни, важливим
елементом господарського механізму,
де реформування розпочалося
раніше. ніж в інших секторах
економіки. Саме банківська система
повинна відіграти важливу роль
у створенні оптимального середовища
для мобілізації й вільного
переливання капіталів, нагромадження
коштів для структурної перебудови
економіки, приватизації й розвитку
підприємництва.
1.банки в
структурі фінансового посередництва.
Місце банків
на грошовому ринку. Серед фінансових
посередників ключове місце займають
банки. Це проявляється в такому:
* на банки
припадає більша частка в перерозподілі
позичкових капіталів на грошовому
ринку, ніж на будь-який інший
вид фінансових посередників;
* банки за
своїм функціональним призначенням
беруть участь у формуванні
пропозиції грошей і мають
можливість безпосередньо впливати
на ринкову кон'юнктуру й економічне
зростання, а інші посередники
такої можливості не мають.
Більше того, діяльність банків
з пропозиції грошей багато
в чому визначає становище
всіх інших посередників на
грошовому ринку. Саме банки
ведуть рахунки останніх, сприяють
формуванню їх грошових фондів,
здійснюють розрахунково-касове
і кредитне обслуговування і
через це мають можливість
впливати на їх діяльність;
* банки мають
можливість надавати економічним
суб'єктам широкий асортимент
різних послуг, тоді як інші
посередники спеціалізуються на
окремих, часто обмежених фінансових
операціях. Тому можливості впливу
на грошовий оборот і економіку
загалом у банків значно ширші,
ніж у будь-якого виду небанків-ських
фінансових посередників .
Виділення
банків в окрему групу характерне
для всіх наявних класифікацій
фінансових посередників. Навіть
назвавши першу групу фінансових
посередників депозитними інституціями,
Фредерік С. Мишкін зауважив, що маються
на увазі банки. Така одностайність із
виділенням банків у самостійну групу
фінансових посередників базується на
двох їхніх функціональних особливостях:
* банки приймають
гроші на поточні (чекові) депозити,
за якими вкладники можуть
вільно розпоряджатися своїми
коштами. Це робить забезпечення
ліквідності надзвичайно актуальною
проблемою в діяльності банків.
Ця обставина примушує їх вкладати
значну частину мобілізованих
коштів у високоліквідні активи,
зокрема в короткострокові позички,
що не обтяжені ніякими додатковими
умовами, які могли б погіршити
ліквідність цих посередників. Так,
з цих причин у США в 1933
р. Законом про бан-ківництво,
відомим як закон Гласа-Стігала, було розмежовано
комерційне та інвестиційне банківництво,
унаслідок чого депозитним інституціям
було заборонено вкладати кошти в цінні
папери корпорацій як високоризиковані
та низьколіквідні операції. Відтак ідея
банку як суто депозитного і нституту
була реалізована в найбільш чистому вигляді,
хоч сучасна банківська практика США поступово
відходить від цієї ідеї;
* розміщуючи
свої резерви в позички, банки
спроможні створювати нові депозити
і цим впливати на пропозицію
грошей, що робить їх діяльність
надзвичайно відчутною і вразливою
для економіки.
Завдяки
цим двом функціональним особливостям
діяльності банків виникає об'єктивна
необхідність у системному суспільному
контролі за банками. Основними
цілями такого контролю є:
- не допустити,
щоб банки заради своїх корпоративних
інтересів надмірно збільшували
пропозицію грошей і порушували
товарно-грошову рівновагу на
ринку, завдаючи шкоди суспільству
в цілому.
Для цього створюється централізована
система контролю і регулювання
банківських резервів через центральні
банки;
- забезпечити
достатню надійність комерційних
банків заради захисту інтересів
їх вкладників. Для цього створюються
спеціальні системи забезпечення
стабільності банків, основними
елементами яких є централізоване
встановлення економічних нормативів
діяльності банків та контролю
за їх дотриманням.
Щоб забезпечити
такий суспільний контроль за
банківською діяльністю, банки не
тільки абстрактно-теоретично, а
й практично виділяються в
окрему інституційну структуру.
Вона називається банківською
системою і функціонує на підставі
окремого банківського законодавства,
яке передбачає досить жорстку
регламентацію роботи банків
та чіткий механізм нагляду
і контролю за їх діяльністю.
Цим досягається урівноваженість
інтересів власників банків та
їх працівників, з одного боку,
та інтересів їх вкладників
і суспільства в цілому - з іншого.
Маючи завдяки своїм функціональним
особливостям явні переваги перед
іншими посередниками у своїй
комерційній діяльності, банки через
систему контролю і нагляду
ставляться в такі умови, за
яких їхні можливості і становище
на ринку вирівнюються з положенням
інших його суб'єктів.