Міжнародний бізнес: поняття, суб'єкти, типи і види

 Міжнародне  спільне підприємство (МСП) є формою співробітництва і поєднання зусиль різнонаціональних партнерів стосовно інвестування, управління, виробництва продукції (надання послуг, торгівлі), розподілу підприємницьких доходів і ризиків.

 Серед найважливіших  ознак міжнародного спільного  підприємства варто виокремити насамперед те, що воно є:

1) формою міжнародного бізнесу і специфічним його суб'єктом;

2) формою і  способом виходу на зарубіжний  ринок; 

3) різновидом прямого іноземного інвестування;

4) однією з  нових форм господарювання для  країн з економікою, що активно трансформується на ринкових засадах.

 Мотивація  і процедура створення міжнародних  спільних підприємств формується на макро і мікрорівні. Для промислове розвинених країн вирішальним макроекономічним чинником експортної орієнтації підприємницького капіталу є насамперед баланс імпорту й експорту інвестиційних ресурсів. Його формування і фактичний стан визначаються певними політико-, ресурсо-, та загальноекономічними чинниками, до яких можна віднести: стабільність політичної системи, ступінь втручання уряду в економіку, рівень інфляції та кон-вертованість валюти, стан платіжного балансу, розвиненість фондового ринку, систему оподаткування тощо.

 Привабливість  міжнародних спільних підприємств зумовлена:

 збільшенням  матеріальних та фінансових ресурсів, виробничих потужностей; 

 сприянням  розвитку національної науково-дослідної  бази, поширенням передової технології  та управлінського досвіду, підвищенням кваліфікації керівних кадрів і спеціалістів-менеджерів;

 стимулюванням  конкуренції! Пов’язаними з нею  позитивними явищами (підриванням позицій місцевих монополій, підвищенням якості імпортозамін-ної продукції та зниженням цін на неї);

 нарощуванням  експортних надходжень у вигляді  податків на прибутки спільних  підприємств.

 Основними  мотивами формування й функціонування  спільних підприємств як стратегії виходу на міжнародний ринок є:

 зниження  питомих інвестиційних ресурсів  і підприємницького ризику за створення і використання нових потужностей;

 розширення  діючих виробничих потужностей; 

 реалізація  переваг меншої вартості факторів  виробництва і в першу чергу  збереження ресурсів;

 можливість  уникнення сезонної нестабільності  виробництва і пристосування  до процесу скорочення життєвого  циклу продукції; 

 підвищення ефективності маркетингу і находження нових каналів збуту;

 проникнення  на конкретний територіальний  ринок і набуття управлінського  досвіду на нових ринках.

 Мотивація  діяльності безпосередніх партнерів  формується внаслідок узгодження  їхніх інтересів — виробничо-економічних,  маркетингових, екологічних, престижних  та особистих. Домінуючими є  виробничо-економічні й маркетингові  мотивації діяльності партнерів.  Проте слід враховувати й інші (мало декларовані та рідко досліджувані) мотиви: екологічні, коли розв’язуються нагальні завдання виведення з експлуатації екологічно брудних (небезпечних для здоров’я людей і довкілля) виробництв; пропагандистські престижі, що притаманні діяльності великих корпорацій (компаній, фірм) за кордоном і міжнародному бізнесу в окремих невиробничих сферах (туризм, сервіс); особисті (персональні), коли спільні підприємства засновуються партнерами однієї національності або на родинних засадах.

 Створення  спільних підприємств базується на чинному законодавстві України. Цей процес охоплює узгоджені в часі етапи (мал. 3).

 Ухваливши  заснування міжнародного спільного  підприємства, уточнюють (вибирають) сферу його діяльності. Спільне підприємство має задовольняти потреби ринку в певній продукції і її належній якості.

 Оцінювання  вітчизняного партнера здійснюється  за сукупністю показників, що  характеризують:

1) рівень якості продукції її конкурентоспроможність на світовому ринку;

2) технічний  рівень устаткування, наявність окремих будівель, споруд, вільних виробничих площ, що можуть бути зараховані до статутного фонду при його формуванні;

3) професійну  підготовку і спеціалізацію персоналу, необхідного для забезпечення функціонування створюваного спільного підприємства;

4) місце розташування  підприємства щодо постачальників сировини, напівфабрикатів, комплектуючих, забезпечення транспортними комунікаціями;

5) можливий ринок  збуту товарів (внутрішній і  зовнішній), його обсяги, номенклатуру  та прогнозну перспективу. 

Договір (контракт, угода) — форма закріплення партнерських зв’язків, а саме предмета договору, взаємних прав і обов’язків, наслідків порушення домовленостей.

Так, партнерські  зв’язки підприємця розвиваються за двома основними напрямками:

• перший — відносини  з постачальниками всього необхідного  для організації процесу виробництва;

• другий — відносини  зі споживачами (клієнтами) всього того, що продукується підприємцем для  ринку.

Установчий договір  — письмовий документ; що свідчить про волевиявлення фізичних або  юридичних осіб щодо створення (заснування) нової організаційно-правової структури  задля реалізації будь-якої конкретної підприємницької ідеї.

Підприємницький договір відображає волевиявлення  сторін стосовно не організації (створення, заснування), а безпосереднього здійснення підприємницької діяльності; він  не передбачає (не вимагає) об’єднання сторін, що домовляються між собою, в певну організаційну форму.

Договір – це угода сторін, акт, у якому виражена їхня згода діяти спільно в інтересах взаємної вигоди. Займатись підприємництвом і не складати угод, не укладати договорів просто не можливо.

Договір повинен складатися із чотирьох частин:

Вступна частина.

Предмет договору, права й обов’язки сторін.

Додаткові умови  договору.

Юридичні адреси сторін.

Вступна частина  договору містить такі основні положення:

найменування  договору;

дата і місце  підписання договору;

повні найменування сторін за договором;

назви сторін за договором. Назви сторін за договором купівлі-продажу – це покупець і продавець, за договором комісії – комітент і комісіонер, за договором підряду – замовник  і підрядник тощо. Якщо укладається договір, який не має такого визначення, то тоді сторони за договором можна називати Сторона-1 і Сторона-2, як наприклад, при укладанні договору про спільну діяльність.

найменування  посад і прізвища, імена та по батькові осіб, які підписують договір з кожної сторони, а також найменування документа, що підтверджує повноваження осіб, які його підписують. Такими документами є статут, положення, доручення. Наявність повноважень визначається шляхом ознайомлення з даними паспорта (для посвідчення особи), посвідченням особи (для встановлення посади), статутом (для визначення повноважень посадової особи – директора, заступника директора, комерційного директора).

Розділом “Предмет договору, права й обов’язки сторін”  визначаються суттєві умови договору. Наприклад, у договорі купівлі-продажу суттєвими умовами будуть предмет договору і ціна. Якщо продається партія товару, то зазначається, що продавець зобов’язується передати товар у власність покупця, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну суму.

У розділі “Додаткові та інші умови договору” визначаються умови, які істотно впливають  на права й обов’язки сторін, а саме:

Термін дії  договору. Це необхідно для того, щоб знати, коли дія договору припиняється, і можна пред’явити відповідні вимоги і претензії до контрагента за відмову від його виконання.

Способи забезпечення зобов’язань:

неустойка (штраф, пеня);

застава;

поручительство;

задаток.

Відповідальність  сторін. Тут визначаються санкції  у вигляді неустойки (пені, штрафу), що сплачується однією стороною, яка  не виконала своїх зобов’язань стосовно однієї з узгоджених умов.

Порядок розв’язання  спорів між сторонами за договором. Усі спори між сторонами розв’язуються в арбітражному порядку, відповідно до чинного законодавства України, незалежно від того, передбачена ця умова договором чи ні.

Порядок дострокового розірвання договору, внесення змін і  доповнень.

Кількість примірників договору. Як правило, у договорі наводиться фраза: “Цей договір складений у двох оригінальних примірниках, по одному для кожної зі сторін”.

Порядок виправлень за текстом договору. У договір слід включити таку умову: “Усі виправлення за текстом цього договору мають юридичну силу тільки в тому разі, якщо вони засвідчені підписами сторін у кожному окремому випадку”.

В останній частині  договору зазначаються юридичні адреси сторін, а саме:

повне найменування сторін;

поштові реквізити;

місцезнаходження (адреса);

банківські реквізити  сторін (номер розрахункового рахунку, установа банку, МФО, ОКПО);

відвантажувальні  реквізити;

підписи сторін.

Договір повинен бути підписаний особою, зазначеною у вступній частині договору. Підписи засвідчуються печаткою сторін за договором. У разі, якщо одна із сторін діє за дорученням, підпис печаткою не засвідчується, а до договору додається доручення.

Укладання договору складається з певних стадій –  пропозиції укласти договір (оферти) і прийняття цієї пропозиції (акцепту).

Відповідно сторона, яка зробила пропозицію, називається  оферентом, а сторона, яка прийняла цю пропозицію, – акцептантом.

Оферта може бути зроблена усно чи письмово із зазначенням  терміну для відповіді чи без  зазначення терміну.

При укладанні  договорів між сторонами можуть виникнути розбіжності за окремими умовами договору.

Розбіжності, які  виникають між юридичними особами  при укладанні господарських  договір, розглядаються керівниками або заступниками керівників цієї юридичної особи або уповноваженими ними особами.

Результати узгодження розбіжностей за договором оформляються сторонами протоколом узгодження розбіжностей.

Після укладання договору у сторін може виникнути необхідність зміні тих чи інших умов договору, заміні договору на інший або в розірванні договору.

Коли одна зі сторін вважає за необхідне змінити  або розірвати договір, вона зобов’язана направити другій стороні відповідну пропо-зицію. Найчастіше зміна або розірвання договору оформляється окре-мою угодою сторін або шляхом обміну листами, телеграмами тощо.

Якщо сторони  не дійшли згоди щодо запропонованих змін або розірвання договору, а  також у разі неотримання відповіді  у встановлений термін (з урахуванням  терміну поштового обігу) заінтересована сторона має право передати спір на розв’язання арбітражного суду.

Для успішного  проведення комерційної операції недостатньо  знайти вигідного партнера й укласти  з ним договір, дуже важливо, щоб цей договір був виконаний належним чином.

Інтереси підприємця повинні бути юридично надійно захищені, а обов’язки партнера за договором забезпечені його ж відповідальністю.

Ефективними у  цьому разі є способи забезпечення зобов’язань, які виступають як додаткові  заходи майнового впливу на винну  сторону. Такими способами є неустойка, включаючи пеню і штраф, застава, поручництво, гарантія і завдаток.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом  або договором грошова сума, яку  боржник зобов’язаний сплатити кредиторові  у разі невиконання або неналежного  виконання зобов’язання, зокрема  у разі прострочення виконання.

Нарівні з терміном “неустойка” у цивільному законодавстві  вживаються терміни “штраф” і  “пеня”, які є різновидом неустойки.