Видатки бюджету в Україні

 

- еміграція висококваліфікованої  робочої сили.

 

Якщо вміло виділити зони виробництва екологічно чистих продуктів  харчування, налагодити глибоку переробку  сільськогосподарської сировини, запровадити  сучасні методи товарного пакування  харчових продуктів, то наші продукти будуть конкурентоспроможними. Отже, держава  повинна допомогти промисловості  докорінно реконструювати й модернізувати  переробні підприємства, створити нові заводи й цехи із сучасною технологією  в місцях виробництва сільськогосподарської  сировини.

 

Нині обов'язковою вимогою  до державного регулювання є забезпечення залежності рівня оплати праці від  її результатів з тим, щоб у  такий спосіб заінтересувати найманих працівників на підприємствах усіх форм власності високопродуктивне працювати, стримати зростання невиправданих витрат на виробництво, а на цій підставі обмежити підвищення цін та інфляцію. Будь-який заробіток має бути виплачений працівникові тільки за виконану роботу чи надану послугу. Як джерело коштів на оплату праці працівників підприємств може розглядатися тільки частина прибутку, одержаного в результаті їхньої господарської діяльності, що відповідно практично прямо впливає на соціальну сферу.

 

Перспективними методами в соціальній сфері держави можуть стати:

 

ѕ міжнародне співробітництво  на ринку праці, соціальних послуг(сюди входить соціальне навчання, навики роботи за кордоном);

 

ѕ запровадження нових  методів соціального захисту, використовуваних за кордоном(однак необхідно перед  тим, добре проаналізувати що є що, і як воно буде приживатися в Україні);

 

ѕ покращення системи обслуговування соціально незахищених громадян, створення більшої кількості  організацій типу “Червоного Хреста”, “Турботи” тощо;

 

ѕ безкоштовне медичне  обслуговування для непрацездатних громадян

 

ѕ підвищення не тільки податків, а й розмірів соціальних пенсій та виплат тощо.

 

Метою державного регулювання  є також розбудова національної системи соціального захисту  населення в період формування ринкової економіки з допомогою створення  правової і нормативної бази, опрацювання  механізмів захисту та державних  гарантій, виходячи з реальних можливостей  економіки. Засадними в системі соціального захисту мають стати такі принципи: поширення захисту на осіб, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних громадян, диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від міри їх економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення добробуту власними силами; перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами; визначення рівня соціальних гарантій на підставі системи соціальних нормативів; відповідність форм соціального захисту рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

 

Одним з важливих напрямів вирішення проблеми з фінансуванням  соціальної інфраструктури є вирішення  проблем зв'язаних з бюджетним  процесом в Україні. Першочерговою  з таким проблем можна виділити відсутність в нашій державі  ефективної системи планування і  контролю за виконанням бюджетних програм. Доцільним як показує досвід розвинутих країн є впровадження системи  середньострокового бюджетного планування. Впровадження відповідних рішень дає  змогу більш ефективно і прозоро  планувати видатки на соціальний захист і соціальну сферу України, що зв'язано в першу чергу з  тим, що оцінити результати роботи в  даних напрямах можливо лише при  аналізі декількох періодів за допомогою  єдиної системи взаємозв'язаних показників. Заходи, об'єднані в рамках соціальної політики, не є тимчасовими для  вирішення певних нагальних потреб, а цілеспрямованим комплексом дій  результат якого проявляється протягом тривалого відрізку часу, до того ж  проблем в цій сфері за майже 20 років тотального дефіциту коштів накопичилося немало, а саме тому планування на середньо- і довгостроковій основі програм соціального захисту та розвитку соціальної сфери може бути одним із тих шляхів, які вирішать наявні соціальні протиріччя в суспільстві.

 

Інша актуальна проблема полягає в тому, що видатки бюджетів за всіма статтями є економічно необгрунтованими. Не секрет, що реальні потреби кожної з галузей соціальної сфери значно перевищують виділення коштів. Так за різними оцінками установи охорони здоров'я потребують коштів мінімум в 4-5 разів більше ніж виділяється щороку, тобто рівень забезпечення реальної потреби в коштах не перевищує 20-25 %, а звідси випливає незадовільний стан медичного забезпечення, практична відсутність реально "безкоштовної" медичної допомоги, право на яку гарантується Конституцією України, так як лікарні, амбулаторії, поліклініки та інші заклади медицини забезпечені лікарськими засобами в основному невідкладного характеру. Також на стан речей впливає скромна оплата праці в цих соціально важливих галузях, відповідно корупція, погане ставлення до осіб, що споживають освітні, медичні, культурні послуги.

 

Ще одним негативним явищем в сучасному стані соціальної інфраструктури є те, що обов'язки по контролю та координації роботи установ  і закладів соціальної сфери розпорошені  серед великої кількості управляючих  структур, в зв'язку з чим їх діяльність часто є нескоординованою, а звідси невелика ефективність соціальної сфери. Доцільним видається певною мірою  централізація управління всіма  установами соціальної інфраструктури, так як це уможливило б збалансований  розвиток соціальної інфраструктури відповідно до потреб суспільства, змін в соціально-економічній  обстановці.

 

Також необхідно звернути увагу на структуру видатків взагалі, на співвідношення поточних та капітальних  видатків. В Україні спостерігається  значна перевага фінансування поточних видатків. Капітальні видатки на оновлення, ремонт основних засобів, тощо мають  переважно фрагментарний характер, нерівномірність територіального  їх розподілу. Несистемність таких видатків приводить до того, що занепадає матеріально-технічна база соціальної інфраструктури, стан її наближається до критичного (особливо це стосується закладів соціальної сфери в селах та селищах). Відповідно якщо такі тенденції збережуться то через певний проміжок часу можна буде констатувати кризу соціальної інфраструктури. Видатки на підтримку належного технічного стану, оновлення матеріально-технічної бази повинні бути постійними і мати відповідні обсяги, достатні для забезпечення нормального стану об'єктів соціальної галузі. Так в звичайній провінційній лікарні практично неможливо побачити нове устаткування діагностики та лікування, сільські клуби представляють собою аварійні споруди, дитсадки деінде не мають коштів для розрахунку за спожиті енергоносії та на іграшки для дітей.

 

Іншою перспективою розвитку соціальної сфери можна назвати  залучення приватного сектора економіки  до цієї галузі. В час існування  Радянського Союзу, багато великих  підприємств мали власну інфраструктуру, що включала дитсадки для дітей працівників, рекреаційні центри, лікувальні заклади (відомчі лікарні та профілактичні  санаторії), будинки та палаци культури, стадіони, мистецькі ансамблі тощо, які фінансувалися за рахунок  коштів підприємства. На даний момент існування ринкових механізмів господарювання видається доцільним стимулювання створення корпоративними структурами  закладів соціальної інфраструктури всіх галузей, зокрема залучення середнього та великого бізнесу. Здійснити такі можливо за рахунок непрямих засобів  впливу держави на економіку, зокрема  через надання державою суб'єктам  бізнесу, які беруть на себе певну  соціальну відповідальність, податкових, кредитних пільг, надання переваг  в тендерних торгах, державних  замовленнях проектам, що передбачають реалізацію соціально важливих заходів, під час приватизації державних  підприємств зобов'язувати нового власника підтримувати (створювати) і  розвивати власну соціальну інфраструктуру приватизованого підприємства, тощо.

 

В цьому шляху вирішення  проблеми фінансового забезпечення соціальної інфраструктури очевидні декілька позитивних моментів: по-перше, зменшується  навантаження на бюджети всіх рівнів; по-друге, такий крок може послужити  стимулом для підвищення продуктивності праці; по-третє, фінансові вигоди для  соціально свідомих підприємств  в вигляді державного стимулювання; по-четверте, як показує як світовий, так і вітчизняний досвід, ефективність використання корпоративних коштів на порядок вища. ніж коштів державного і місцевих бюджетів.

 

Такі заходи допомогли  б не тільки розрядити сучасну  соціальну обстановку, а й могли  б покращити економічну ситуацію, так як кошти, що вивільнились, можна  було б спрямувати на економічний  розвиток (що розширило б фінансові  можливості держави), вирішення проблеми зайнятості, соціальний захист, реалізацію інших програм переходу до соціально-орієнтованої економіки.

 

Однак в будь-якому випадку  необхідна також і бюджетна складова соціальної інфраструктури, тому найбільш доцільним є поєднання її з  недержавними закладами медицини, дошкільної освіти, культури, мистецтва та спорту. Єдиним негативним моментом є те, що в даний момент часу, коли світ покрила  економічна криза, такі проекти практично  неможливо реалізувати в зв'язку з недостатністю фінансових ресурсів, а також те, що такі перетворення повинні бути виключно поступовими, на основі добровільної ініціативи суб'єктів  господарювання і вимагають праці  на протязі не менше 8-10 років. Схожі  системи в розвинених країнах  створювалися протягом десятиліть, тому в один момент реалізувати їх в  Україні неможливо.

 

Ще одну проблему виділяють  власне в побудові бюджетної системи  України, точніше в системі розподілу  повноважень та функцій державного і місцевих бюджетів. В нашій країні надмірним є ступінь централізації  влади і відповідно фінансових можливостей  органів, які цю владу реалізують. Одним із принципів функціонування системи соціального захисту  є його адресність тим категоріям громадян, які його дійсно потребують. Відповідно для задоволення потреби  в соціальному захисті органи, що його здійснюють повинні бути якомога  ближче до власне споживача цих послуг, звідси випливає необхідність децентралізації  бюджетної системи, а також перегляд дохідної бази місцевих бюджетів, створення  умов (законодавчих, економічних і  організаційних) для більшого ступеня  незалежності місцевих органів влади. Доцільним видається фінансування з державного бюджету лише видатків загальнодержавного значення, зокрема  на охорону правопорядку, оборону, енергетичну  і екологічну безпеку, загальнодержавне управління. Передача повноважень фінансування більшості сфер до ланки місцевих бюджетів, на мою думку, набагато збільшило б ефективність витрачання коштів, спрямування ресурсів на найбільш важливі ділянки діяльності влади з забезпечення економічного і соціального добробуту громадян, покращило б пропорційність виділених асигнувань на ту чи іншу галузь діяльності (в тому числі і соціальну сферу) реальним потребам території та відповідності виділених коштів терміновості вирішення тих чи інших проблем регіонального розвитку, а опосередковано на економічний і соціальний розвиток всієї держави, так як вона є об'єднуючою ланкою системи господарств окремих територій.

 

Щодо вирішення проблеми невідповідності соціальних нормативів (мінімальна заробітна плата, прожитковий  мінімум, мінімальна пенсія тощо), так  як мінімальна заробітна плата більше ніж на 10 % менше прожиткового мінімуму, допомога по догляду за дитиною до 3 років складає суму від 130 грн. до 501 грн. в місяць, то тут явна недостатність  фінансування, викликана в першу  чергу великою прогалиною в бюджеті, коштів просто не вистачає, в 2007-2008 році з бюджетів Борщівського району спостерігалося недофінансування планових видатків на соціальний захист. Відповідно одним  з виходів з такого стану бачиться збільшення дохідної бази бюджетів. Однак  збільшувати податкове навантаження треба надзвичайно обдумано. Зокрема, останніми роками в Україні жваво  обговорюється питання введення податку на нерухоме майно, однак  для того щоб такий крок не вдарив по сімейних бюджетах незахищених категорій  громадян необхідно добре обгрунтувати категорії платників, системи можливих пільг, розміри бази оподаткування, налагодити систему об'єктивної оцінки ринкової вартості такого майна, зокрема диференціація ставок оподаткування житлового фонду та комерційної нерухомості і промислових об'єктів, мінімальні розміри нерухомості, що підлягає оподаткуванню, категорії громадян, які в зв'язку з низьким рівнем доходів можуть звільнятися від сплати податку.

 

Отож, в даному підрозділі було виділено основні проблеми фінансування соціальної інфраструктури та шляхи  їх перспективного вирішення через  зміни в бюджетній, податковій, регуляторній політиці. Зокрема запропоновано наступні шляхи вирішення існуючих на даний момент часу проблем:

 

1) впровадження системи  середньострокового планування  в бюджетній сфері;

 

2) наближення обсягів  виділення коштів на утримання  і розвиток соціальної інфраструктури  до реальних науково обґрунтованих  потреб в фінансових ресурсах;

 

3) усунення розпорошеності  управління соціальною сферою;

 

4) зміна структури видатків  в сторону збільшення капітальних  видатків, збільшення розмірів бюджету  розвитку;

 

5) комбінація бюджетних  та корпоративних джерел фінансування  соціальної інфраструктури на  основі державної стимуляції  соціальної діяльності суб'єктів  господарювання;

 

6) децентралізація повноважень  і функцій органів державної  влади;

 

7) досягнення відповідності  соціальних нормативів реальному  рівню цін та відповідності  соціальних гарантій цим нормативам;