Організаційно - правові особливості діяльності НБУ

     

       
 
 
 
 
 
 

       
 
 

       

       

     

       
 
 

     Схема 5. Функції Національного банку України 
 

     Функції Національного банку України  (схема 5) схожі з функціями зарубіжних центральних банків. Це пояснюється тим, що головні державні банки несуть здебільшого однакове функціональне навантаження, захищаючи державні інтереси. При цьому всі структурні підрозділи центральних банків, здійснюючи покладені на них функції, забезпечують реалізацію загальних функціональних завдань цього органу. 

     Повноваження Національного банку України та його вищого і керівного органів — Ради та Правління

     Але функціям будь-якого органу державного управління притаманні завжди визначені законодавчими актами повноваження. Відповідно до закону, який визначає статус Національного банку України, вони за формою впливу можуть бути адміністративно-правовими, цивільно-правовими, організаційно-регулюючи-ми (операційними). Повноваження центрального банку мають в основному економічну спрямованість, оскільки застосування наданих законом Національному банку прав безпосередньо обумовлено економічними інтересами і змінюють, встановлюють або припиняють економічні відносини між сторонами у грошово-кредитній сфері.

     Повноваження, визначені законом для Національного банку України, поділяються за суб'єктами їх застосування. У ст. 9 Закону “Про Національний банк України” закріплені повноваження Ради Національного банку, а за ст. 15 для виконання покладених функцій Правління Національного банку має застосовувати властиві йому повноваження щодо керівництва Національним банком. Формою реалізації повноважень для Ради Національного банку є рекомендації або рішення щодо конкретних цілеспрямованих дій, пов'язаних з питаннями її відання (наприклад, форми оплати праці працівників Національного банку, кошторис доходів та витрат банку, зміна розміру статутного капіталу та інше).

     Особливою формою реалізації статусу вищого органу управління Національного банку  є право застосування Радою Національного банку відкладального вето щодо окремих рішень Правління Національного банку з питань, віднесених до її компетенції. При цьому Закон передбачає збалансований механізм прийняття або відхилення вето Ради Національного банку. Слід зазначити, що повноваження Ради не поширюються безпосередньо на Голову Національного банку, якщо він не обраний одночасно Головою Ради Національного банку. Голова Національного банку здійснює власні повноваження, закріплені у ст. 19 цього Закону, несе персональну відповідальність за діяльність Національного банку України і тому за обсягом наданих повноважень він є досить самостійною і впливовою посадовою особою, яка здатна видавати розпорядчі акти для системи Національного банку та діяти від його імені у відносинах з органами державної влади і місцевого самоврядування. 

     Виключні повноваження Правління Національного банку України

     Але згідно з ст. 15 цього Закону Правління Національного банку України наділено виключними повноваженнями, які реалізуються у формі прийняття рішень, визначення структури Національного банку, затвердження положень та статутів його підрозділів, підприємств і організацій, встановлення порядку в сферах здійснення банківських операцій тощо. Найважливішим юридичним засобом здійснення регулятивної функції Національного банку України слід вважати повноваження щодо прийняття Правлінням нормативних актів Національного банку України. 
 

     Нормотворчі повноваження центрального банку держави

     Саме  нормотворчість дає змогу піднести рішення Національного банку як органу держави до загальнообов'язкових правил поведінки шляхом їх закріплення в підзаконних нормативно-правових актах центрального банку, що прийняті відповідно до законодавства України. Нормотворчі повноваження Національного банку слід розуміти як закріплені у законі повноваження щодо реалізації завдань і функцій центрального банку держави і спрямовані на конкретизацію законів, указів Президента України, постанов уряду, видання самостійних нормативно-правових актів у галузях, не врегульованих законом. Нормативні акти за загальним визначенням їх правової природи встановлюють правові норми (правила поведінки), що є обов'язковими для невизначеного кола осіб, розраховані на неодноразове застосування і діючі незалежно від виникнення чи припинення конкретних правовідносин, що передбачені відповідним актом. Наприклад, виключно нормативними актами Національного банку реалізуються ного повноваження щодо організації готівкового грошового обігу, що передбачено ст. 33 Закону.

     У результаті нормотворчої діяльності загальні положення, що встановлюються Національним банком у процесі банківського регулювання та банківського нагляду, одержують статус юридичних норм, дія яких поширюється як на органи державної влади та місцевого самоврядування, так і на юридичних осіб незалежно від форми власності, а також на громадян. У ст. 56 Закону на відміну від органів державної виконавчої влади (міністерств, відомств) прямо зазначена форма правових актів, що видаються Національним банком, — постанови Правління, інструкції, положення, правила, що також затверджуються постановами Правління.

     З особливостями центральних банків деяких держав світу та їх органів  управління, за методикою Німецького (федерального банку, можна ознайомитись, розглянувши порівняльну таблицю (див. таблицю).

     Наведемо  один з типових прикладів застосування нормативних актів при здійсненні Національним банком повноважень, закріплених у п. 5 ст. 25 “Засоби та методи грошово-кредитної політики” Закону “Про Національний банк України”.

     Правовий  режим випуску та обігу облігацій  внутрішньої державної позики України встановлюється відповідно до законів України “Про цінні папери та фондову біржу”, “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” та визначається конкретними постановами Кабінету Міністрів України. Але ці законодавчі акти мають загальний правовий характер, а їх норми є матеріальними за змістом. 

     Документи, що регламентують функціонування ринку державних цінних паперів

     Застосовуючи  надані регулюючі повноваження, на підставі зазначених законодавчих актів, а також Закону України “Про банки  і банківську діяльність” постановою Правління Національного банку за № 15 від 21 січня 1996 р. було затверджено пакет документів, які регламентують функціонування ринку державних цінних паперів. Це такі документи, як:

     —  Положення про функціонування ринку облігацій внутрішньої державної позики;

     —  Положення про проведення аукціону з розміщення облігацій внутрішньої державної позики;

     — Положення про порядок бухгалтерського і депозитарного обліку, розміщення, обігу, сплати відсотків та погашення облігацій внутрішньої державної позики в банківських установах.

     Отже, нормативні акти Національного банку  наочно свідчать про те, що їх мета - застосування правових механізмів, необхідних для реалізації норм законів. У такому разі норми матеріального банківського законодавства забезпечуються процедурно-процесуальними загальнообов'язковими правилами (процесуальним порядком) і це створює у сукупності компонентів необхідну правову основу для правовідносин, які виникають між суб'єктами конкретної фінансової, фондової або банківської сфери.

     Таким чином, розглянувши повноваження та форму їх реалізації як важливу складову правового статусу Національного банку України, визначену законодавством, наочно постає характеристика з позицій статутного права керівних органів — Ради та Правління Національного банку. При цьому не важко помітити, що центральний банк наділено необхідною виконавчо-розпорядчою владою для проведення узгодженої з Кабінетом Міністрів України економічної та грошово-кредитної політики в країні.

     Слід  звернути увагу на ще один суттєвий аспект правового статусу системи  Національного банку, яка є першим рівнем банківської системи. Йдеться про те, що в результаті п'ятирічної підготовки Конституції України та Закону України “Про Національний банк України” центральний банк отримав статус, який повністю відповідає міжнародним стандартам щодо його місця та ролі у державі.

     Важливим  досягненням у гармонізації законодавства є дотримання принципу, що ні Європейський центральний банк, ні центральні банки країн-учасниць не можуть одержувати вказівки від уряду чи будь-яких інших владних структур. Аналогічна норма є і в ст. 7 статуту Європейського центрального банку, і в законах системи центральних банків Європи, зокрема в Україні.

     До  цього додамо, що Конституція України, заклавши цей принцип, стала взірцем  для законодавства про банки  європейських країн. Національному банку України ст. 93 Конституції України надано право законодавчої ініціативи нарівні з Кабінетом Міністрів України. Це означає, що Національний банк України має право офіційно вносити до Верховної Ради України пропозиції щодо прийняття законів, змін до законів або їх скасування. З цього видно, що Національний банк за системним підходом до вивчення його правового статусу можна охарактеризувати як повноцінний, спеціальної компетенції, незалежний у досягненні поставленої мети орган держави.

     Але які взаємовідносини відповідно до зазначеного Закону складаються у Національного банку з Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою України та Президентом України? Чи можна вважати незалежність центрального банку абсолютною?

     Питання незалежності центрального банку є  досить складним. У юридичній літературі існує декілька поглядів на те, що слід розуміти під незалежністю центральних банків. Деякі автори під “незалежністю” центрального банку як головною ознакою його правового статусу розуміють міру його автономії від органів влади при визначенні цільових орієнтирів діяльності в межах основних функцій по забезпеченню стабільності національної валюти, а також стабільності й ефективності фінансової системи в цілому. Як бачимо, питання стосується взаємовідносин з урядом.

     Це  викликано, по-перше, тим, що грошово-кредитна політика, за проведення якої відповідає центральний банк, є складовою частиною національної економічної політики, яка здійснюється урядом. Тому неузгодженість питань компетенції центрального банку і уряду може спричиняти конфлікти між цілями грошово-кредитної політики та реальним проведенням економічної політики. По-друге, грошово-кредитна політика не може проводитись ізольовано від економічної політики і її основних напрямів. Навпаки, вона повинна тісно пов'язуватися з ними.

     У публікаціях науковців та практиків-юристів неодноразово порушувалося це питання і пропонувалося його вирішення через:

     — міжвідомчі консультативні ради (парламент, центральний банк, Уряд);

     — консультативні групи за участю представників різних відомств та центрального банку (центральний банк та міністерства фінансів і економіки);

     — узгоджувальні консультації представників центрального банку, парламенту, уряду, банківських асоціацій (у разі виникнення загрози “дефолту”).

     Необхідність  надання центральному банку незалежного статусу, який послідовно обстоював в Україні відомий банкір і народний депутат України В. П. Гетьман, пояснюється прагненням забезпечити послідовність і постійність грошово-кредитної політики, звільнити її від тимчасових інтересів, підтримати довіру до неї. Найважливішою умовою довіри до грошово-кредитної політики є чітко і офіційно сформований курс на стабільність цін, який проводиться Національним банком незалежно від змін у політичному житті країни.

     Окреслимо найбільш характерні ознаки незалежності правового статусу центрального банку:

     —  участь держави в капіталі центрального банку і розподіл прибутку;

     —  процедура призначення керівництва банку (Ради та Правління Національного банку);

     —  міра відображення в законодавстві цілей та завдань центрального банку;

     —  право держави на втручання в грошово-кредитну політику;

     —  правила, які регулюють можливість прямого або непрямого фінансування державних витрат центральним банком держави.

     Відповідно  до цих ознак доречно буде простежити, як складався правовий статус деяких центральних банків за характером їх власності:

     — державні - капітал яких належить державі (Великобританія, Німеччина, Франція, Данія);

     — акціонерні (США, Італія, де 100 % капіталу центрального банку належить банкам і страховим компаніям);

• змішані (Японія — 55 % власності належить державі, 45 % — приватним особам;

     Швейцарія — 57% власність кантонів і 43 % — приватних осіб;

     Греція — 75 % власність держави, 25 % — приватних осіб).