Бюджетна система

1. Економічні відносини в Стародавньому Римі та Римській імперії

Стародавній Рим з погляду  економічного розвитку багато в чому був подібний до Стародавньої Греції. У фінансовому господарстві доходи держави були також безсистемними, спостерігалось певне незадоволення  вільних громадян Риму необхідністю сплачувати додаткові податки, і  державна казна також в основному  поповнювалася за рахунок інших  народів. Розглянемо еволюцію доходів держави.

У ранній період Римської держави  тимчасово застосовувались примусові  прямі та непрямі збори з громадян, які мали випадковий та недовговічний характер. Постійним збором був vicesima manumissionis — 5-процентний збір з рабовласників за відпущених на волю рабів, пізніше при царях існував особливий збір з продажу солі, що викликав значне незадоволення.

Сервій Туллій обклав податками  майно громадян, яке переоцінював кожні п'ять років. У міру того як могутнішав Рим, ці податки втрачали своє значення і все вагомішу роль почали відігравати доходи від завоювань. Рим намагався побудувати своє фінансове господарство на чужій праці.

Підкорені народи обкладались різноманітними зборами і повинностями, частина землі у них відбиралась і роздавалась у користування римським громадянам за певну плату, зазвичай 1/10 частину валового доходу. У міру того як побори з підкорених народів досягли значних розмірів, громадяни Риму податками практично не обкладались. Так, після перемоги Бміля Павла податки на майно було скасовано.

Через 60 років після цього було також скасовано податок із земель, запроваджений на пропозицію трибуна Спурія Торія близько 647 р. до н. е., потім через 44 роки, за пропозицією трибуна Цецілія Метелли, по всій державі були скасовані митні збори. На той час для римських громадян практично залишився один податок — 5-процентний збір за відпущення рабів.

Водночас провінції грабувались і пригнічувались. При верховенстві відкупної системи, відсутності будь-яких правил оподаткування під час зборів провінційних податків панувала повна сваволя. Пограбування провінцій, побори, хабарі римських чиновників досягли значних розмірів і часто викликали народні повстання. До цього періоду належать: період Верреса, який повністю пограбував Сицилію; Пізона, який розорив Македонію; Апія Клавдія, який так само вчинив із Кілікією.

Зі становленням у Римі імперії становище провінцій  поліпшується, зловживання відкупників  зменшуються, для надходжень у казну  починають вводитися старі податки, права громадян Риму та підданих вирівнюються.

Сенат при імператорі Августі  Октавіані (63 р. до н. е. — 14 р. до н. е., імператор  з 27 р. до н. е.) починає втрачати своє значення, і поряд із загальнодержавною  казною — aerarium започатковується нова скарбниця доходів — aerarium militare, або fiscus, яка була підпорядкована імператорам. До неї з часом почали спрямовуватись усі надходження. З того часу, як важелі фінансового управління стали концентруватись не в сенаті, а в руках імператора, надходження набули більш стабільного та системного характеру.

Каракалла Септимій Бассіан (186—217 pp. н. е., імператор у 211—217 pp. н. е.) з метою впорядкування фінансово-податкової системи видав у 212 р. едикт, за яким права римського громадянина отримувало майже все населення Римської імперії.

Почали знову відновлюватися податки з громадян. Були відновлені митні збори, запроваджено 1 % -й акциз  на внутрішнє споживання, на спадок (при Каракаллі), знову почали вживатися заходи щодо конфіскації майна. З'явився новий закон, згідно з яким створювалися спеціальні загони донощиків — delatores, які повідомляли правителів держави і провінцій про образу честі та гідності багатих громадян. В осіб, які були визнані винними в цьому, майно конфісковувалось на легальній основі. Поступово зростали і видатки. Так, утримання служби delatores обходилось дуже дорого, значні суми виділялись на пишне убрання двору, численні забаганки імператорів, роздачу бідному люду хліба, інколи вина і грошей, влаштування дармових видовищ.

Доволі дорого обходились казні спорудження та утримання  бань та інших громадських об'єктів. Дедалі більше витрат вимагало утримання  війська, оскільки серед воїнів поширювались традиції щедрих нагород після перемоги. Все це вимагало додаткових надходжень, тому ще при Діоклетіані Валерії (243— 313 або 316 pp. н. е., імператор у 284—305 pp. н. е.) впроваджуються поземельний (tributum soli) та промисловий (instralis collatio) податки.

Константин (близько 285—337 pp. н. е., імператор у 306— 337 pp.) з метою  покриття витрат адміністративного управління та військових потреб запровадив значну кількість нових податків і натуральних повинностей. Крім того, було введено закріплення маси вільних людей за їхнім місцем проживання, землею чи ремеслом.

Грошово-кредитні відносини. Внутрішню основу господарювання складали три основні групи — сільськогосподарські виробники, ремісники та торговці. У сільськогосподарській групі простежуються три сектори.

Селянське землекористування. На цих землях вироблялась більша частина сільськогосподарської продукції. Селянські наділи або безпосередньо закріплялись у власність громадян, або орендувались ними у держави чи окремих землевласників. Поповнення частки селянського землекористування здійснювалося за рахунок ветеранівлегіонерів. Допускалась також конфіскація землі у землекористувача, який програвав у політичній боротьбі. На цих землях вирощувалось до 60 % загального обсягу зерна, яке отримували в центральних провінціях імперії, від 70 до 80 % овочів; тримали більше, ніж дві третини всього поголів'я худоби. Уся ця продукція призначалась здебільшого для внутрішнього споживання або на обмін із сусідами і на ринок практично не надходила.

Обробляли 12—14 рабів, на кожного з яких припадало 14—16 югерів, тоді як вільний селянин обробляв від 4 до 14 югерів. Урожайність на віллах була досить високою. Так, Колумелла1 вважає, що з югера отримували до 10 міхів вина; Варон — що врожайність зернових становила в Середній Італії сам-десять, а в Етрурії — сам-п'ятнадцять (до 25 ц/га), тоді як середня врожайність була в 3—4 рази меншою. Рентабельність продукції вілл становила від 12,3—15,3 % (Р. Дункан-Джоунс) до 34 % (Колумелла).

До нашого часу дійшли відомості, що окремі вілли мали особливу спеціалізацію, вирощували екзотичні квіти і  фрукти, розводили павичів і куріпок  і мали дохід до тисячі відсотків на рік.

3. Латифундії. Почали виникати  в І ст. до н. е. в результаті  завойовницьких війн, які вів Рим зі своїми сусідами, а також у результаті розорення селян. Земля в латифундіях здебільшого здавалась в оренду, тому вкладення капіталів у латифундії було досить вигідним.

Вкладення капіталів у  землю було вигідним ще й тому, що тривалий час у Римській імперії податки на землю не сплачувались, через що значна частина аристократів, торговців намагалась вкласти капітали саме в землю. Так, статок більшості римських сенаторів не опускався нижче 8 млн сестерціїв*4, що було еквівалентно 14—29 тис. тонн зерна, а найбагатші мали до 400 млн сестерціїв, що становить у сучасних цінах від 0,75 до 1,5 млн тонн зерна8.

4: { Рабовласницькі господарства-вілли. Були поширеними в І ст. до н. е. — І ст. н. е. Розміри вілли коливались від 100 до 500 югерів1.

На віллах використовувалась  переважно праця рабів і, крім того, залучались вільнонаймані працівники з числа розорених селян. Більша частина продукції надходила на ринок. Згідно з наявними даними продуктивність праці раба була на 40 % меншою, ніж у вільного землевласника, але в той час широко застосовувалась кооперація і в І—П ст. н. е. хлібне поле в 200 югерів}

Розглянемо детальніше кредитні відносини.

З окремих джерел, які дійшли до наших днів, неможливо чітко уяснити рівень процентних ставок, тому в сучасній літературі є дані з досить широким діапазоном. Ш. Летурно так подає рівень процентних ставок у Стародавньому Римі: перша законодавчо закріплена норма процента була встановлена при децемвірах1 і становила 12 % на рік.

Проценти сплачувались кожного місяця або наприкінці року — тоді сплата здійснювалася за складним процентом. Цю норму можна було обходити за допомогою спеціальних контрактів або не рахуватися з нею зовсім. Так, на Сицилії Верес брав 24 %, Брут і Катон розмістили свої капітали на Кіпрі під 48 %. У Римі Помпей (Гней Помпей Великий, 106—48 pp. до н. е., римський військовий і політичний діяч) надавав позики під 50 % річних2.

Існує й інша точка зору, якої дотримуються Р. Дункан-Джоунс та Ж. Каллю.

Так, Р. Дункан-Джоунс зазначає, що при Колумеллі середня ставка становила 6—8 %.

Французький дослідник Ж. Каллю вважав, що земля приносила дохід у середньому 6 %, який коливався від 3 до 13 %, гроші також давали дохід близько 6, а не 12 %, доходи від морської торгівлі лише у виняткових випадках становили 30 %. Беручи до уваги, що вкладення капіталу в земельну власність було дуже поширеним, можна стверджувати, що нормальний дохід становив 6 %, і амплітуда процентних ставок була близькою до сучасної — 4—12 %8.

Інфляційні процеси. Римська  біметалева грошова система сформувалась до початку принципату Августа4. Співвідношення вартості золота і срібла в період пізньої Республіки коливалось від 1:12 до 1:9. За правління Августа основною монетою була монета із золота 958-ї проби вагою 8,2 г (aureus'а). Карбувалися золоті монети тільки при імператорському дворі в Римі, а срібні — в Антіохії, Александрії, на Родосі та в інших великих торговельних центрах імперії.

За Августа інфляція становила  близько 4 % на рік і призвела до того, що з 27 р. до н. е. до 6 р. н. е. ціни на хліб зросли в 2,5 раза.

З 6 по 14 pp. н. е. емісія була різко скорочена і не перевищувала 5 % від обігу загальної маси грошей. Ціни були відносно стабільнішими, процентна ставка сягала 4 % на рік.

У подальшому, за правління Тіберія (імператор у 14—37 pp. н. е.), а згодом Калігули (37—41 pp. н. е.) почався процес дезорганізації грошової системи. Золотий вміст почав знижуватись. Нерон (54—68 pp. н. е.) знизив його до 7,29 г, або майже на 10 %. Одночасно вводились в обіг срібні денарії1 з додаванням від 5 до 10 % домішку міді та інших металів.

Потім Траян (98—117 pp. н. е.) знизив золотий вміст aureus'a до 85 %, а Марк Аврелій (161—180 pp. н. е.) до 75 % його початкового вмісту.

Денарій за Траяна складався  на 20, а за Марка Аврелія — на 25 % із домішок інших металів. Здешевлення  денарію продовжувались і в пізніший періоди, досягнувши за Коммода (180— 192 pp. н. е.) 30, за Септимія Севера (193—211 pp. н. е.) — 50, а в 256 р. н. е. — 60 %.

Тривало також обезцінення aureus'a, який втрачав у вазі. Так, за Олександра Севера (222—235 pp. н. е.) aureus'a коштував 50, а в 254 р. н. е. — більш як 60 денарїїв.

Зростання цін із середини II ст. н. е. набуло некерованого характеру. До 301 р. ціни на основні сільськогосподарські продукти зросли більш ніж у 100 разів, а хліб подорожчав у 200 разів. Інфляція змушувала збільшувати виплати державним чиновникам. Так, якщо плата легіонерам з 31 р. до н. е. по 85 р. н. е. становила близько 300 сестерціїв, то вже у 200 р. н. е. зросла до 1200 сестерціїв.

З метою стабілізації грошового  ринку Діоклетіан (284—804 pp. н. е.) видав у 301 р. н. е. знаменитий едикт про фіксовані ціни, де перелічувалися практично всі продукти харчування, сировина та ремісничі вироби. Рівень заробітної плати, встановлений у денаріях, по окремих професіях не міг бути перевищений ні в яких випадках. Але забезпечена у такий спосіб стабілізація тривала лише п'ять років, а потім почалося різке зростання цін. Так, якщо за Діоклетіана один модій зерна коштував 100 денаріїв, то вже в 335 р. н. е. — 21, у 338 р. н. е. — 36, у 350 р. — 500 тис. денаріїв. Один фунт свинини за Августа коштував не більше 10 денаріїв, а в 362 р. — 14,4 тис. денаріїв. Золоті монети до цього часу були вилучені з обігу. Уведення Константином (306—337 pp. н. е.) золотого соліда призвело не до зміцнення грошової системи, а до ще більшої її дестабілізації: мідні й срібні монети, які виготовлялись із домішками інших металів, утратили свою вартість. Так, якщо в 350 р. солід оцінювався в 576 тис. денаріїв, то через 10 років це співвідношення становило від 1 до 2 млн, а в 390 р. — від 1 до 4,5 млн. Якщо в 301 р. римський фунт золота орієнтовано дорівнював 50 тис. денаріїв, то до середини V ст. — 504 тис.

Отже, надходження та видатки  державної казни Риму мали свої специфічні риси, і їх дослідження дає змогу  зробити відповідні висновки із застосуванням до сучасних умов України.

Внесок визначних діячів Риму в розвиток економічної думки. Брати Тиберій (162—133 pp. до н. е.) і Гай (153—121 pp. до н. е.) Гракхи. Гракхи запропонували в 133 р. до н. е. прийняти закон, згідно з яким римським громадянам дозволялось одержувати до 500 югерів (125 га) державної орної землі, причому одна сім'я не могла займати ділянку більшу ніж 1000 югерів. Усі лишки землі підлягали поверненню державі й розподілу між тими, хто мав у ній потребу.

Земельний наділ мав виділятися в розмірі 30 югерів на умовах спадкового володіння і сплати невеликого податку. Цей закон був запропонований у період концентрації землі в руках патриціанської знаті й обезземелення значної частини селян. У результаті часткового виконання вимог цього закону землю отримали кілька десятків тисяч селян. Після вбивства Тіберія його справу продовжив Гай. Було відновлено наділення селян землею, а також прийнято закон про продаж місцевим біднякам хліба із державних сховищ за низькими цінами. Ці закони допомогли зняти соціальну напругу в суспільстві.

Марк Туллій Цицерон (106—43 pp. до. н. е.). Ідеолог правлячого класу. Прихильник приватної власності, великого землеволодіння. У працях "Про державу", "Про Закони", "Про обов'язки" висвітлював окремі сторони функціонування держави. Ставлення до лихварства було досить суперечливе. З одного боку, він порівнював передачу грошей із майбутнім збільшенням їхньої маси із вбивством людини, а з іншого — осуджував антилихварські настрої: "Держава більше, ніж на чому б то не було, тримається на кредиті, який цілковито не буде можливим, якщо повернення грошей, які брались у борг, не буде обов'язковим"*5.