Судова система України

правового статусу  прокурора в судовому розгляді. За ст. 264  КПК  України,

де сказано, що прокурор  підтримує  перед  судом  державне  обвинувачення,

зміст його діяльності визначається так: участь у дослідженні  доказів, дача

висновків з питань, що виникають під час судового розгляду, подання судові

своїх  міркувань  з  приводу  застосування  кримінального  закону  і  міри

покарання щодо підсудного. Керуючись вимогами закону  і  своїм  внутрішнім

переконанням,  заснованим  на  розгляді  всіх  обставин,   прокурор   може

відмовитись  від  підтримання  обвинувачення,   предявленого   підсудному,

виклавши судові мотиви відмови. Прокурор не наділений  у судовому  розгляді

владно-розпорядчими  повноваженними,  він  не  може   самостійно   усунути

виявлені порушення, а робить це через суд.

    Як бачимо, процесуальної переваги над судом  нема. 
 

    Представництво  прокуратурою інтересів громадянина  або держави в суді. 

    Конституція   України  (п.  2  ст.  121)  визначила   одну   з   функцій

прокуратури як представництво інтересів громадян  або  держави  в  суді  у

випадках, встановлених законом. Цю функцію  не  можна  вважати  принципово

новою, оскільки і  до прийняття Конституції прокурор мав  право  звертатися

до суду  (арбітражного  суду)  з  заявами  про  захист  прав  та  законних

інтересів громадянина  та держави  і  представляти  їхні  інтереси  в  суді

(статті 20,35 Закону  України “Про прокуратуру”) Більш  того, відповідно  до

п.  9  перехідних  положень  Конституції  дана  функція  зберігається   за

прокурором у  повному обзязі до  введення  в  дію  законів,  які  регулюють

діяльність державних  органів щодо контролю за  додержанням  законів.  Лише

після цього вона повинна зазнати істотних змін  шляхом  перетворення  двох

функцій – загально-наглядової та  участі  прокурора  в  розгляді  справ  у

судах. Якою ж  повинна  бути  ця  трансформона  функція,  щоб  відповідати

конституційним  вимогам?

     Відповідь  на це непросте питання треба  починати  з  аналізу  правової

природи прокурорського представництва, щоб з’ясувати, чим  же воно є: новим

правовим інструментом або різновидом  представництва  в  праві,  під  яким

розуміють правовідносини, за якими одна особа  (представник)  на  підставі

повноважень, які  в нього є, виступає від імені  іншої  (яку  представляє),

беспосередньо створюючи (змінюючи, припиняючи) для неї права  та обов’язки.

    Очевидно,   що   під   наведені   ознаки   підпадає   і   прокурорське

представництво. Рядом  з тим воно має ряд специфічних  рис, які  відрізняють

його від представництв  інших видів. Перша особливість  полягає в  тому,  що

представництво  грунтується  безпосередньо   на   Конституції,   тоді   як

представництва  інших  видів  випливають  з  інших   підстав:   доручення,

адміністративного акту, закону.

    Хоч  прокурорське представництво подібне  до представництва за  законом,

ця  ознака  не  є  вирішальною,  оскільки  Конституцію  –  закон  найвищої

юридичноі сили –  не можна ставити в один рівень із звичайним законом. Крім

того прокурорське  представництво  відрізняється  й  за  іншими  істотними

ознаками: складом  представників, колом тихчиї інтереси вони представляють,

обсягом повноважень, формами їхньої реалізації.

    Таким   чином,  треба  конститувати,  що  Конституція  поклала   початок

правовому представництву нового типу – прокурорському представництву.

    Правова  природа представництва прокуратурою  інтересів громадянина  або

держави в суді характеризується тим, що  правовідносини,  які  складаються

між прокурором  і  особою,  котру  він  представляє,  не  визначаються  ні

матеріально-правовим, ні процесуальним інтересам до вирішення  справи[28].

    Інтерес  прокурора до результату судочинства  є  процесуальним  з  чисто

технічної точки  зору. Отже, з  урахуванням  особливого  правового  статусу

прокуратури як  державного  органу,  покликанного  здійснювати  нагляд  за

законністю, для  представництва інтересів громадянина  або  держави  в  суді

прокурору не потрібні  не  довіреність,  ні  поручительство,  ні  письмове

прохання  від  останніх.  Навряд  чи  можна  погодитись  з  тим,  що   без

спеціального дозвілу, прохання, поручительства від особи, яку  представляє

прокурор, він не вправі порушити цивільну справу в  суді. Не  підтримується

й такі погляди  авторів коментарю АПК України, згідно з якими  при  поданні

позовної  заяви  до  арбітражного  суду  прокурор  повинен  мати  письмове

прохання осіб, в інтересах яких він звертається  до суду. Вважають, що такі

точки зору є помилковими.

    Участь  прокурора у цивільному та  арбітражному  процесах  зумовлюється

здійсненням  ним  конституційного  завдання  –  представництва   інтересів

громадянина або  держави в суді у  випадках,  визначенних  законом.  А  для

захисту  їх  інтересів   чинне   цивільне   та   арбітражне   процесуальне

законодавство  передбачає  достатню   кількість   процесуальних   засобів,

акумульованих в  обов’язковій  і факультативній участі прокурора в  процесі

(ст.13,18 ЦПК, ст.2, 29 АПК України). З урахуванням  цього, більша  частина

вчених – процесуалістів, вважають, що незалежно від форм участі в  процесі

прокурор завжди посідає самостійне  становище.  Звідси  випливає,  що  для

представництва  інтересів  інших  осіб  у  суді  йому   не   потрібні   ні

довіренність, ні письмове прохання, ні поручительство. А  визнання  участі

прокурора у цивільному та арбвтражному процесах представництвом  є випадком

формальної недосконалості.

    У тому  вигляді, в якому  за  Конституцією  України  склалась  частково

виконуванна раніше прокуратурою функція –  участь  у  цивільному  процесі,

здійснюване нею  нині представництво не є різновидом ні  загальноцивільного

(ст.62 ЦК України), ні процесуального (ст.110-117 ЦПК) представництва.  Це

представництво , запроваджене  законодавцем  з  метою  посилення  гарантій

захисту  конституційних  інтересів  громадянина  або  держави  у   порядку

цивільного та іншого судочинства. Інтерес до процесу  у  прокурора  завжди

має не особистий , а посадовий, державний характер, інший ніж у  сторін  і

третіх осіб. Його заінтересованість у справі визначається особливим місцем

прокуратури в  системі органів влади.

    Головною  ознакою прокурорського представництва  в суді  є  наявність  у

прокурора інтересу до розгляду справи, тобто загальним  критерієм при цьому

є наявність спору  про цивільне право. Цей інтерес  визначається  інтересами

тих осіб, які беруть участь у справі , від імені і  на захист яких прокурор

здійснює свою діяльність (громадянин – держава).

    У юридичній  літературі поняття “інтерес”  розглядається як об’єктивна  у

праві воля, а у  філософській – як причина дій  людей, їх груп,  громадської

поведінки. Але  є і такий погляд, під терміном “інтереси громадянина” треба

розуміти сукупність  прав,  свобод  і  обов’язків  людини  і  громадянина,

передбачених другим  розділом  Конституції  України,  законами  та  іншими

нормативно-правовими  актами.  А  поняття  “інтереси  держави”  охоплює  її

конституційний    устрій,    суверенітет,    тереторіальну     цілісність,

недоторканість  кордонів, економічну (майнову) та екологічну безпеку[29].

    Таким  чином , аксіома принципу,  згідно  з  якими  держава  відповідає

перед людиною  за свою діяльність (ч.2 ст.3 Конституції  України),  а  кожен

зобов’язаний  неухильно додержуватися Конституції  і  законів  України,  не

посягати на права  і свободи , честь і  гідність  інших  людей  (ч.1  ст.68

Конституції), стає головним елементом реалізації  представницької  функції

прокуратури. Додержання балансу інтересів особи, суспільства  і держави, їх

взаємна відповідалність  є необхідною передумовою інституту  прокурорського

редставництва. І  якщо, наприклад, прокурор звернувся  до  суду  на  захист

конкретного інтересу громадянина, відповідачем у справі повинні  виступати

держава або її органи. Якщо ж він звернувся до суду  в  інтересах  держави

або  її  органів,  відповідаючим,  як  правило  ,  має  бути   громадянин.

Уявляється  за  недоцільне  представництво  прокурором  у  суді  справ   в

інтересах  одного  громадянина  рпоти  іншого,   а   також   порушення   в

арбітражному суді справ в інтересах одного державного  підприємства  проти

іншого.  Також  прокуратура  не  повинна  представляти  в  суді   інтереси

відповідача –  держави. Для цього остання має  розгалуджену  мережу  органів

управління та контролю.

    У   п.2  ст.121  Конституції  України,  що  регламентує  представницьку

функцію прокуратури, за своєю природоб є відсильним,  хоч  данна  норма  є

нормою прямої дії. У цьому пункті зазначено,  що  прокуратура  представляє

інтереси громадянина  або держави в суді у  випадках,  визначеним  законом.

Якщо акумулювати  ці випадки, то не важно помітити, що правовідносини,  які

складаються між  представником (прокуорром) і особою, яку  він  представляє

(громадянином  або  державою),  належать  до  різних   галузей   права   і

регулюються різними  нормами законодавства[30]

    Представництво  інтересів громадянина або держави  прокуратура здійснює,

як правило, у  судах загальної  юрисдикції,  система  яких  грунтується  на

принципах тереторіальності та спеціалізації. Згідно зі ст.20  закону  “Про

судоустрій України” систему загальних судів  становлять  :  Верховний  Суд

України, Верховний  Суд Автономної Республіки Крим, обласні  суди, Київський

і Севастопольський міські  суди,  міжобласний  суд,  міжрайонні  (окружні)

районні (міські) суди, військові суди регіонів, Військово-Морських  Сил  і

гарнізонів(.

    Конституцією  передбачено, що прокурор  можездійснювати   представництво

лише у визначених законом випадках. При вирішені цього  питання  не  можна

допустити  зниженя  рівня  правового  захисту  громадян,.  Суспільства  та