Ринок праці на сучасному етапі економічного розвитку України

     Таким чином, для ринку праці сільськогосподарського сектору економіки характерна невирішеність  багатьох проблем, що зумовлює подальший  занепад села, деградацію його продуктивних сил, насамперед, людського капіталу. Виправити цю ситуацію повинна раціональна політика держави щодо агропромислового комплексу. [4]

     Негативні тенденції на ринку праці в  період становлення ринкової економіки  в Україні дали імпульс формуванню нестандартних, у тому числі незареєстрованих форм зайнятості, поширенню комбінацій її різних форм, збільшенню майнової диференціації населення. У таких умовах неформальна зайнятість стала однією із соціальних проблем економічної лібералізації в Україні і розглядається як прояв механізму саморегуляції економіки, як вимушена форма адаптації населення до сформованої соціально-економічної ситуації.

     До  неформального ринку праці належать «тіньові» переважно дрібні підприємства, що використовують працю мінімальної  кількості працівників, а також  не дотримуються трудового законодавства. Він виникає внаслідок зростання безробіття. Тому не дивно, що за роки економічної кризи (1991-1999 рр.) неформальний сектор зайнятості в Україні невпинно зростав.

     Неформальна зайнятість в українській економіці  має свою специфіку. Вона характеризується значним поширенням, великими масштабами. На відміну від інших країн – як розвинутих, так і тих, що розвиваються, - неформальна зайнятість в Україні тісно переплетена з формальною. Про це свідчить той факт, що на ринку праці наявна значна група осіб, зайнята одночасно у формальній і неформальній економіці. Причому неформальна зайнятість виступає як вторинна діяльність, хоча є й протилежні випадки. Іншою особливістю є те, що неформальна зайнятість протягом усього періоду реформування так і не поширилась на промислову діяльність. Також слід зазначити, що важливою рисою неформальної зайнятості в Україні є наявність серед її суб’єктів висококваліфікованих працівників, попит на послуги яких є і в офіційній економіці.

     Неформальна зайнятість виступає негативним явищем, оскільки вона не відповідає законодавству України. Крім цього вона не дає можливості працівникам при досягненні пенсійного віку отримувати пенсію. Тому неформальну зайнятість потрібно еволюційним шляхом перетворювати на формальну. [6]

     Ще  однією важливою проблемою вітчизняного ринку праці є трудова міграція за кордон. За різними підрахунками кількість українських мігрантів  за кордоном оцінюється від 2-3 мільйонів  і до близько 10 млн. осіб.

     Більша  частина наших мігрантів є  сезонними, тобто такими, що лише деякий час перебувають на заробітках, а більшу частину вдома. Через це досить проблематично підрахувати скільки наших мігрантів працюють за кордоном.

     Серед основних причин трудової міграції за кордон можна виділити наступні: низькооплачувана робота в Україні, відсутність можливості реалізації свого трудового потенціалу, прагнення заробити капітал на заснування власної справи, забезпечення навчання та здобуття високоякісної освіти своїх дітей та багато інших.

     Наші  громадяни емігрують як у країни близького зарубіжжя (Росія, Польща, Угорщина, Литва, Словаччина, Чехія та ін.), так і далекого (Італія, Іспанія, Португалія, Великобританія, Бельгія, США, Канада, Туреччина та ін.).

     За  видами виконуваних робіт більшість  українських трудових мігрантів задіяні в будівництві, присадибному господарстві, догляду за пенсіонерами, у промисловості, сезонних сільськогосподарських роботах. (додаток В) [7]

     Загалом сфера працевлаштування українців  досить відрізняється за країнами світу. Наприклад, в Польщі, Чехії, Словаччині і Португалії люди зайняті на будівництві та присадибному господарстві. В Італії, Великобританії, Німеччині, Іспанії доглядають за хворими і особами похилого віку. В США, Канаду, Ізраїль, Ірландію приїжджають працювати програмісти, медики, підприємці.

     Явище трудової міграції є цілком нормальним процесом в умовах глобалізації і  поглиблення міжнародної інтеграції, але в Україні воно за своїми масштабами дещо виходить за межі. Тому державна політика повинна бути спрямована на покращення добробуту українців, щоб знизити занадто інтенсивні міграційні процеси. Але зупиняти чи обмежувати українську трудову міграцію не потрібно, оскільки в сучасному глобалізованому світі відбуваються взаємозаміщуючі процеси: як українці виїжджають в інші країни, так і представники інших національностей прибувають в Україну в пошуках кращої долі і вищих заробітків. Більш логічним і необхідним є підтримка та направлення головних результатів міграції (досвід мігрантів, грошові перекази) в сторону їх рідної країни, що дозволить прискорити її соціально-економічний розвиток. [9]

     Також на даному етапі в Україні особливої  актуальності набуває проблема працевлаштування інвалідів як однієї із найнезахищеніших верств населення.

     Інвалідами  в Україні признані особи зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав.

     Механізм  встановлення нормативу робочих  місць та працевлаштування інвалідів  в Україні визначає Закон України  «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.91 р. №875-ХІІ зі змінами та доповненнями. [2]

     Станом  на 2007 рік чисельність працюючих  інвалідів становила 354,1 тис осіб, або 14,9% від усіх дорослих інвалідів, що свідчить про дуже низький показник їх трудової зайнятості.[13]

     З метою сприяння працевлаштування інвалідів необхідно вжити таких заходів:

     - створити ефективно діючу систему безперервного навчання інвалідів з метою підвищення їх соціального захисту та забезпечення професійного зростання;

     - розробити та впровадити спеціальні програми професійного навчання інвалідів з обов’язковим працевлаштуванням навчених інвалідів, у тому числі орієнтованих на самозайнятість та підприємницьку діяльність з відповідною підтримкою таких інвалідів;

     - розширити перелік професій для здійснення навчання інвалідів у центрах професійної реабілітації інвалідів, службі зайнятості відповідно до попиту регіональних ринків праці;

     - підвищити якість професійної освіти інвалідів у навчальних закладах різного типу;

     - посилити взаємодію між навчальними закладами, медико-соціальною експертною комісією та роботодавцями у вирішенні питань професійного навчання інвалідів. [15]

     Державна  політика у сфері професійної  підготовки інвалідів повинна полягати у розробці та впровадженні Концепції  рівних можливостей для інвалідів у всіх сферах, в тому числі у сфері трудових відносин, через здійснення низки активних заходів, які сприятимуть підвищенню статусу інвалідів, освітнього рівня і рівня їх конкурентоспроможності на ринку праці, посилення мотивації до праці та внаслідок цього – збільшення рівня зайнятості та працевлаштування інвалідів згідно з сучасними потребами ринку праці та можливостями інвалідів. [16]

     Таким чином, можна зробити висновок, що сучасний ринок певним чином віддзеркалює наслідки реформування української економіки і його нинішній розвиток все ще знаходиться під негативним впливом соціально-економічної кризи 90-х років, що обумовила спад як у сільському господарстві, так і у промисловому секторі, зниження попиту на робочу силу, зростання загального і реєстрованого безробіття, неформальної зайнятості. 

 

РОЗДІЛ  ІІІ

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ 

     Для вдосконалення функціонування ринку  праці України необхідно визначити  єдині концептуальні підходи  до оцінки функціонування ринку праці, розробити напрями його комплексного вивчення і системи статистичних показників, згідно з якими будуть визначені конкретні заходи щодо вдосконалення політики зайнятості в країні.

     Оцінити, виміряти та визначити основні тенденції  на ринку праці можна в разі впровадження концепції ефективного функціонування ринку праці. Ця концепція передбачає збалансування попиту на робочу силу та її пропозиції в межах країни, регіонів, районів, що сприятиме подальшому розвитку соціально-трудових відносин, підвищенню рівня зайнятості населення, забезпеченню належної оплати праці, гідному матеріальному майбутньому людини. [20]

     Складовими  концепції ефективного функціонування ринку праці можуть бути:

     - можливість працевлаштування на ринку праці, отримання гідної роботи;

     - створення адаптованої до умов ринкової економіки системи соціального захисту населення від безробіття; «удосконалення політики зайнятості в галузі трудової міграції;

     - забезпечення належної оплати праці, гарантії отримання мінімального доходу;

     - безпека умов праці та охорона праці на робочих місцях;

     - поліпшення умов праці жінок, забезпечення рівних з чоловіками можливостей працевлаштування;

     - створення умов для розширення та постійного оновлення банку вакансій, співпраця підприємств, установ, організацій з державною службою зайнятості;

     - забезпечення ефективної взаємодії служби зайнятості з роботодавцями;

     - скорочення неефективних робочих місць, модернізація та створення нових;

     - стимулювання гнучких форм зайнятості населення з метою скорочення робочого часу і збільшення вільного;

     - надання робочих місць молоді, розвиток співпраці між навчальними закладами та підприємствами;

     - можливість підвищення кваліфікації та перекваліфікації працівників;

     - розвиток виробництва та створення нових робочих місць у сільській місцевості;

     - надання державної підтримки депресивним територіям, промисловим регіонам країни;

     - запровадження системи державного замовлення та оплачуваних громадських робіт.

     1. Можливість працевлаштування на  ринку праці, отримання гідної  роботи.

     Основою цієї складової є наявність можливостей і гарантій знаходження гідної роботи на ринку праці для всіх без винятку категорій населення. Гідна робота - це продуктивна робота в умовах свободи, рівності, економічної безпеки, яка включає всі форми економічної діяльності, у тому числі самостійну зайнятість, неоплачувану діяльність у домашньому господарстві, найману праці як у неформальному, так і у формальному секторах.

     2. Створення адаптованої до умов  ринкової економіки системи соціального захисту населення від безробіття.

     Основою цієї складової є впровадження активної та пасивної політики на ринку праці. Активна політика на ринку праці  повинна забезпечити кількісну  збалансованість пропозиції робочої  сили і попиту на неї з боку як приватного, так і державного секторів економіки; сприяти процесу працевлаштування незайнятих громадян або тих, хто хоче змінити місце роботи; сприяти тимчасовій зайнятості безробітних (розробка програми організації громадських, інтервенційних та сезонних робіт); сприяти безробітним у розвитку власної справи та наданню їм пільгових кредитів; забезпечувати якісне перенавчання та перекваліфікацію безробітних з метою їх подальшого працевлаштування.

     Пасивна політика на ринку праці має бути спрямована на підтримку доходів  різних категорій населення у разі втрати роботи. Ця політика передбачає вдосконалення систем страхування по безробіттю, диференційований підхід до розмірів допомоги по безробіттю для різних категорій населення, сприяння та розвиток умов збільшення допомоги по безробіттю, у тому числі за рахунок зниження податків.

     3. Удосконалення політики зайнятості  в галузі трудової міграції.

     Основою цієї складової є удосконалення  системи управління процесами трудової міграції; інформування населення про  стан і основні тенденції районного, регіонального, державного ринку праці, в тому числі про попит на робочу силу і її пропозицію серед жінок та молоді; можливість працевлаштування переміщеної робочої сили, як кваліфікованої, так і некваліфікованої, що спрямовано на економічний, соціальний і культурний розвиток районів, регіонів, країни в цілому; гарантування соціальних послуг мігрантам, особливо забезпечення тендерної рівності; надання допомоги в підвищенні конкурентоспроможності жінкам та молоді шляхом організації професійного навчання з урахуванням здоров'я жінок та молоді і потреб районного, регіонального, державного ринку праці; розширення доступу до достовірної інформації про можливості працевлаштування за кордоном, професійного навчання та розвитку підприємництва; регулювання міграційних процесів на основі двосторонніх міждержавних угод; організація міграції біженців, переміщених осіб та інших осіб, змушених залишити свою батьківщину; впровадження спеціальних програм, спрямованих на боротьбу з примусовою працею як наслідком незаконної міграції і торгівлі людьми та припинення експлуатації працівників-мігрантів організованою злочинністю.