Домашня контрольна робота з «Договірне право»

   Сучасні українські дослідники не висловлюють  однозначної думки про безпосередній  чи опосередкований характер права  вимоги третьої особи. Так,В.В.Луць пише, що на користь третьої особи можна  «виговорити» право, яким ця особа може скористатися чи відмовитись від  нього [12]. Це свідчить, що автор схиляється до думки про «опосередкований»  характер визначення права вимоги третьої  особи. Автори науково-практичного  коментаря до ЦК України стверджують, що третя особа, на користь якої укладено договір, у відповідній частині  набуває прав кредитора у зобов´язанні, що виникло на підставі такого договору. Зокрема вона набуває право вимагати виконання [13]. Виходить, що третя особа  внаслідок дій інших осіб набуває  чуже право, що наближує цю конструкцію  до моделі відступлення права вимоги.

   Протилежне  судження знаходимо в роботі О. О. Кота, який стверджує, що в договорах  на користь третьої особи немає  навіть натяку на перехід прав кредитора  до третіх осіб, оскільки суб´єктний склад  зобов´язання залишається незмінним. Оскільки перехід прав кредитора  до третіх осіб відбувається в межах  існуючого зобов´язання, відмінність  договорів на користь третьої  особи полягає у тому, що в таких  договорах права між кредитором і вигодонабувачем (третьою особою) розподіляються (а не переходять!) на стадії формування договірного зобов´язання, а головне — вигодонабувач  не витісняє кредитора із зобов´язання [14]. В цілому погоджуючись з О.О.Котом, висловимо деякі застереження.

   По-перше, за даним договором третя особа  набуває право вимоги, що тотожне  за змістом праву вимоги кредитора. Саме це мав на увазі законодавець, позначивши у ч. 2 ст. 636 ЦК, що вимагати виконання договору може як особа, яка  його уклала, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором  або законом або не випливає із суті договору. Причому право вимоги третьої особи і кредитора  тотожні за змістом, але можуть відрізняться за обсягом, моментом виникнення та іншими ознаками. Звідси випливає, що третя  особа набуває не чуже право, а  своє власне, тотожне за змістом  праву вимоги особи, яка уклала договір.

   По-друге, термінологічно невірно вести мову ні про розподіл, ні про перехід  права вимоги, оскільки в такому разі дещо перекручується суть конструкції  договору на користь третьої особи. Доцільно говорити про виникнення у  третьої особи права вимоги, тотожного  за змістом праву вимоги кредитора.

   У цивілістичній науці, зокрема Росії  та інших держав, думки вчених з  приводу моменту виникнення і  характеру права вимоги третьої  особи розподілилися на дві протилежні групи. Одні автори вважають, що право  третьої особи виникає лише з  моменту вираження нею згоди  скористатися правом [15], інші стверджують, що у третьої особи право виникає  безпосередньо з договору [16]. Причому  прихильники концепції безпосереднього  набуття прав третьою особою з  договору, укладеного на її користь, наводять аргументи практичного характеру. Наприклад, Ю. Ю. Захаров стверджує, що сприйняття такої концепції усуне  перешкоди на шляху укладання  таких договорів на користь недієздатних осіб, наприклад, договори страхування  їх життя або здоров´я [17]. Значущим є це питання і в аспекті  визначення правового статусу кредитора  за договором, укладеним на користь  третьої особи.

   Нам видається, що аналіз наведених підходів лише у площині протиставляння позбавлений  достатніх і теоретичних, і практичних підстав. Адже можуть існувати договори на користь третьої особи, в яких допускається двояка модель її поведінки  щодо користування належними їй правами, або ж договори, в яких, навпаки, можливий тільки один варіант її поведінки. Більше того, сторони в силу приписів статей 3, 6, 627 ЦК можуть у договорі пов´язати  момент виникнення прав вимоги у третьої  особи саме з моментом укладання  договору. Підстави для такого висновку нам дає ч. 3 ст. 636 ЦК, яка пов´язує обмеження контрагентів розірвати  або змінити договір саме з  моментом вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом, а не з моментом виникнення цього  права.

   У зв´язку з цим ми не поділяємо  поширеної в літературі думки, що пов´язаність контрагентів обов´язком не допускати зміни або розірвання договору виникає лише тоді, коли у  третьої особи з´явилося право, що випливає з укладеного договору [18]. Обмеження щодо дій контрагентів закон пов´язує не з правом вимоги третьої особи, а з її намірами реалізувати його.

   Слід  також зазначити, що правовий статус третьої особи, на користь якої укладено договір, має певну специфіку  у розрізі окремих видів договорів. Маючи права, тотожні правам кредитора, вона наділяється і правами вимагати виконання за договором, хоча винятки  з цього правила можуть встановлюватися  договором, законом або випливати  з суті зобов´язання. Зокрема це стосується відносин за договором дарування. Так, згідно з ч. 2 ст. 725 ЦК третя особа, що набула певних прав відповідно до договору дарування, яким на обдарованого покладено  обов´язок вчинити певну дію  на її користь, може пред´явити вимоги до обдарованого тільки у разі смерті дарувальника. А за відсутності таких  обставин право вимагати виконання  обов´язку на користь третьої  особи має лише сам дарувальник, а не третя особа. Крім того, на нашу думку, скористатися засобами забезпечення виконання зобов´язання за договором  на користь третьої особи вона може лише у випадках, коли це прямо  передбачено договором або законом.

3. Вираження наміру скористатися правом

   Аналіз  договору на користь третьої особи (ст. 636 ЦК) надає можливість дійти  висновку, що набуття третьою особою права вимоги не залежить від вчинення нею якихось дій, включаючи прийняття  чи відмову від прийняття належного  їй за договором. Законом визначені  лише наслідки вираження третьою  особою наміру скористатися своїм правом. І тут виникає запитання, чи може третя особа виразити намір скористатися правом вимоги до моменту його набуття, інакше кажучи, чи може намір стосуватися  майбутнього права?

   У літературі висловлена думка, що скористатися правом можна лише тоді, коли воно вже  існує. У третьої особи є можливість у будь-який час відмовитись від  свого права, у тому числі й  до вираження наміру скористатися ним [19]. Вважаємо таке твердження необґрунтованим  виходячи з наступного. За цивільним  законодавством суб´єктивні права  вимоги, що виникнуть у майбутньому, можуть бути предметом різного роду зобов´язань. Наприклад, В. І. Пушай, з  огляду на диспозитивність норм ст. 514 ЦК, доводить можливість передачі вимог, які виникнуть або обсяг яких буде визначено в майбутньому (невизначені  вимоги) [20]. Чому ж тоді третя особа  не може виразити намір скористатися невизначеними вимогами? Крім того, буквальний зміст ч. 3 ст. 636 ЦК говорить не про здійснення або використання права вимоги, а лише про намір  це зробити. У такий спосіб законодавець, як уявляється, хотів наголосити лише на чомусь приблизному, перспективному, а отже — невизначеному. Тому, на нашу думку, немає принципових перешкод до того, щоб визнати за третьою  особою можливість висловити намір  скористатися правом вимоги, яке виникне  у неї в майбутньому.

   Однак такий намір третя особа може висловити лише після укладення  контрагентами договору на її користь. Не можна не рахуватися з диспозитивним  характером ч. 3 ст. 636 ЦК, зміст якої дозволяєсторонам передбачити, що договір  взагалі не може бути розірвано або  змінено без згоди третьої  особи, не пов´язуючи це з її наміром  скористатися своїм правом. Або ж  навпаки, дія ч. 3 ст. 636 ЦК може бути «нейтралізована», тобто сторони можуть встановити, що договір може бути змінений або  розірваний ними без будь-якого врахування намірів третьої сторони щодо використання права вимоги. Причому  нами описані, так би мовити, максимальні  параметри поведінки кредитора  і боржника, а між тим вони можуть обрати і будь-який проміжний варіант. Крім того, виключення з правила  ч. 3 ст. 636 ЦК можуть встановлюватися  не тільки договором, а й законом.

   Дослідження динаміки відносин за участю третьої  особи передбачає висвітлення питання  про юридичну кваліфікацію вираження  наміру скористатися правом з боку третьої особи. Безперечно, вираження  наміру є юридичним фактом, з яким норма цивільного законодавства  пов´язує настання правових наслідків.

   Тепер слід визначитися щодо місця вираження  наміру в системі юридичних фактів. Нам видається, що його слід визнати  дією, більше наближеною за своєю природою до юридичних вчинків, ніж до правочинів. Вираження наміру скористатися правом вимоги безпосередньо до набуття  цивільних прав і обов´язків не спрямовується, хоча породжує їх настання. Цивільне законодавство  не визначає форми, в якій третя особа  може виразити намір скористатися своїм  правом. Тому це може бути зроблено і  усно, і письмово, і шляхом конклюдентних  дій.

   Наприклад, третя особа може виразити намір  шляхом надіслання відповідної заяви  сторонам договору, прийняттям належного  їй (страхової виплати, відшкодування) тощо. У зв´язку з викладеним постає питання щодо наслідків дій сторін з розірвання чи зміни договору, вчинених без згоди третьої особи  вже після вираження нею наміру скористатися правом.

   Оскільки  зміна чи розірвання договору є за своєю природою правочином, такий  правочин буде недійсним як такий, що суперечить ч. 1 ст. 203, ч. 3 ст. 636 ЦК. Натомість  він буде оспорюваним, а не нікчемним, як помилково зазначається в літературі [21]. Так, недійсним є відступлення кредитором права вимоги іншій особі, вчинене після вираження наміру третьої особи прийняти належне  їй за договором.

   Ще  один момент, на якому слід зупинитись, кому зі сторін — боржнику або кредитору  — третя особа має висловити  свій намір скористатися правом. Оскільки надати виконання третій особі зобов´язаний боржник, то і намір її повинен  бути спрямований саме до нього. Однак  не буде порушенням і повідомлення про намір скористатися правом не боржника, а кредитора. Дана теза ґрунтується  на наступному. Наслідком висловлення  наміру є обмеження сторін у праві  змінити чи розірвати договір  без згоди третьої особи, а  оскільки змінити чи розірвати договір, за загальним правилом, можливо лише за згодою обох сторін (ст. 651 ЦК), повідомлення хоча б однієї з них вже породить для боржника і кредитора такі обмеження.

   Таким чином, третя особа може адресувати вираження свого наміру скористатися правом і до боржника, і до кредитора, і одночасно до двох сторін. Слід зазначити, що вираження наміру не передбачає в майбутньому його скасування, тому якщо третя особа вже висловилася  на користь використання наданого договором  права, відмовитись від своїх  намірів вона не може. Однак вона може відмовитись від наданих  їй прав, заявивши про це сторонам договору. У цьому випадку вважається, що вона цих прав не мала.

   Дані  питання врегульовані ч. 4 ст. 636 ЦК вкрай  обмежено. За правилами даної статті, у випадку коли третя особа  відмовилась від прав, наданих  їй договором, цими правами може скористатися сторона, яка уклала договір, тобто  кредитор.

   Між тим важливо з´ясувати те, чи може сторона призначити іншу третю особу. Уявляється, що такого права вона не позбавлена, з огляду на правила  ст. 6 ЦК. Тому слід внести зміни у  ч. 4 ст. 636 ЦК, доповнивши її після слів «може сама скористатися цим правом»  словами «або призначити іншу третю  особу». Не можна виключати повністю можливості, коли сторони у договорі «підпризначать» додаткову третю  особу, на випадок коли перша відмовиться  від наданого їй права. Оцінюючи відмову  третьої особи як безумовний, беззастережний акт, слід мати на увазі, що така відмова  не може мати характеру відступлення права вимоги. Тобто третя особа  не може передати свої право іншій  особі.

4. Модель договору про захист третьої особи

   Стаття 636 ЦК, як і законодавство багатьох розвинених європейських країн(ст. 253 ЦК Нідерландів, § 328 Німецького Цивільного Уложення, ст. 1121 Цивільного кодексу  Франції) передбачає існування конструкції  договору на користь третьої особи, однак договірна і судова практика цих країн запровадили існування  договору про захист третіх осіб. За цим договором на боржника покладається обов´язок враховувати права  та інтереси третьої особи тією самою  мірою, як права та інтереси кредитора. В такому випадку між третьою  особою і боржником виникає зобов´язання, яке випливає із закону. В силу цього  зобов´язання боржник при виконанні  свого договірного обов´язку  зобов´язаний проявити таку саму міру дбайливості не тільки щодо кредитора, а і й щодо третьої особи. І  хоча в країнах тривалого «цивілістичного» досвіду цей договір породила здебільшого судова та договірна  практика, в окремих державах колишнього Союзу РСР (наприклад Естонії) його закріплено на рівні актів законодавства.

   Поява договору про захист третьої особи  зумовлена необхідністю додаткового  захисту її інтересів у зв´язку  з тим, що деліктне право не завжди забезпечує третій особі достатній  захист. Очевидно, що даний договір  сформувався внаслідок переплетіння договірних та позадоговірних відносин. Передумовою цього договору стало  поширення в судовій практиці можливості відшкодування шкоди, заподіяної порушенням договору, і на третіх осіб, яким була заподіяна шкода, але прав та інтересів яких при укладанні  договору сторони не врахували [22]. Згодом цей інститут виокремився у самостійний  договір, який охоплював випадки, коли при укладанні договору на користь  третьої особи в останньої  відсутнє право вимоги [23]. Третя  особа може вимагати відшкодування  шкоди, заподіяної їй порушенням договору, стороною якого вона не виступає за одночасної наявності таких умов: