Домашня контрольна робота з «Договірне право»

   Модель  договору із невизначеною третьою особою не призводить автоматично до визнання його недійсним (як такого, в якому  відсутній предмет), крім випадків, коли законодавство виключає побудову договірних відносин сторін без індивідуалізації третьої особи. Так, згідно з ч. 1 ст. 1063 ЦК визначення імені фізичної особи  або найменування юридичної особи, на користь якої зроблено вклад, є  істотною умовою договору банківського вкладу. Тобто у відносинах за договором  банківського вкладу застосування договору на користь невизначеної третьої  особи не допускається.

   При роботі з договорами на користь невизначеної третьої особи слід мати на увазі, що такий договір повинен містити  чіткі ознаки, які б дозволили  при виконанні індивідуалізувати  таку третю особу, інакше не можна  говорити про існування в цьому  випадку договору на користь третьої  особи. Так, при укладанні договору страхування на користь майбутньої дитини необхідно вказати її батьків  з тим, щоб згодом, з настанням  страхового випадку, чітко визначити  суб´єкта виконання страхового зобов´язання.

   При розгляді спорів, пов´язаних із договорами на користь невизначеної або визначеної третьої особи слід чітко відмежовувати  такі договори від договорів, виконання  яких адресоване третій особі. Прикладом  може бути наступна справа. Банк, керуючись  умовами кредитного договору, перерахував  за вказівкою позичальника суму кредиту  його контрагенту. У встановлений договором  строк заборгованість повернута  не була. Банк звернувся з позовом  про стягнення заборгованості до позичальника та особи, якій була перерахована сума кредиту. Причому дана особа  в укладанні кредитного договору участі не брала. Суд дійшов висновку, що позичальник і особа—отримувач  кредиту несуть солідарну відповідальність за виконання зобов´язання, яке випливає з кредитного договору. 3 урахуванням  викладеного рішенням суду позов  задоволено за рахунок особи, якій було перераховано кредит.

   Таке  рішення не можна вважати вірним, оскільки за цивільним законодавством обов´язок повернення кредиту лежить на позичальникові, тобто на стороні  кредитного договору. Якщо особі, яка  не є стороною за кредитним договором, були перераховані кошти на виконання  цьогодоговору, то така особа не несе відповідальності за їх повернення [5].

   З наведеної справи можна зробити  кілька висновків. Так, потребує уважної  оцінки умова договору щодо виконання  зобов´язання третій особі. У випадку, коли згадування третьої особи у  договорі не виходить за межі звичайного виконання зобов´язання третій особі, застосування ст. 636 ЦК виключається.

   ЦК  України в багатьох своїх положеннях вказує на те, що не будь-яке наділення  повноваженнями з прийняття виконання  є договором на користь третьої  особи. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 527 ЦК кожна із сторін у зобов´язанні має право вимагати доказів того, що виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою. Зіставлення ч. 2 ст. 527 та ст. 636 ЦК вказує на необхідність розмежування договору на користь третьої особи  та залучення третіх осіб до фактичного виконання зобов´язання. При цьому  в основу поділу слід покласти наявність  у третіх осіб певних прав.

   Договір на користь третьої особи, на відміну  від залучення третіх осіб до фактичного виконання, наділяє цих осіб певними  правами. Ці права, з одного боку, забезпечують захист інтересів третіх осіб, а  з іншого — ускладнюють правовий статус сторін зобов´язання, тобто  кредитора і боржника. Права вимоги кредитора у даних відносинах вторинні у порівнянні з правами  третьої особи [6]. При цьому кредитор залишається стороною зобов´язання, пов´язаною певними обов´язками.

   Виходячи  з цього в судовій практиці сформувалася позиція, за якою договір  може розглядатися як договір на користь  третьої особи лише в тому випадку,коли третя особа по ньому отримує  самостійне право вимоги до боржника. Так, у рішенні у одній зі справ  зазначено, що договір постачання товару певним особам, визначеним замовником, не можна розглядати як договір на користь третьої особи, оскільки у самому договорі не встановлено, що ці особи мають самостійне право  вимоги до постачальника [7]. Аналогічна позиція спостерігається і в  практиці арбітражних судів Росії. Розглядаючи справу, суд дійшов висновку, що, характеризуючи договір на користь  третьої особи, законодавець виділив  ту обставину, що третя особа, на користь  якої здійснюється виконання, повинна  бути наділена самостійним правом вимоги щодо боржника за договірним зобов´язанням [8].

1. Взаємозалежність інтересів

   Отже, потреби практики диктують необхідність дослідження в теоретичній площині  питання про юридичну природу  прав вимоги третьої особи, їх співвідношення з правами інших осіб, які залучаються  до виконання зобов´язання. У договорі, що досліджується, намір кредитора  і боржника, який з ним погоджується, полягає у тому, що виконання за зобов´язанням з даного договору надавалося третій особі з одночасним наділенням їі правом вимоги виконання  на свою користь. Безсумнівно, що у договорі на користь третьої особи тісно  переплетені поняття наміру сторін (боржника і кредитора), права вимоги третьої особи та користь третьої  особи.

   Якщо  вдатися до буквального тлумачення поняття «на користь третьої  особи», то можна дійти висновку, що третя особа в результаті дій  боржника щодо здійснення виконання  отримає певне майнове благо, пов´язане з наміром сторони (або  сторін) договору надати його саме їй. Відтак виключається існування договору «на шкоду» третій особі. Тобто, для  третьої особи договір має  спрямування на покращення її матеріального  стану. Намір сторін, особливо кредитора, полягає у тому, щоб шляхом наділення  третьої особи самостійними правами  вимоги визначити її користь від  виконання зобов´язання. В цьому  полягає й інтерес кредитора. Оскільки за загальним правилом суб´єкти цивільних правовідносин здійснюють цивільні права лише в своєму інтересі, третя особа, наділена правом вимоги, повинна мати інтерес у виконанні, про який домовились боржник і  кредитор.

   Надзвичайно складно поєднати у єдиному правовому  результаті і водночас розмежувати  у площині теоретичного аналізу  інтереси боржника, кредитора та третьої  особи, адже саме крізь призму інтересу можна вирішити питання про правову  природу прав третьої особи. Оскільки вирішальною у питанні про  права третьої особи є позиція  кредитора, через неї «формуються» права та інтереси третьої особи, важливим є питання про співвідношення інтересів кредитора та інтересів  третьої особи. Важливо також  те, чи можна вести мову про єдиний інтерес і кредитора, і третьої  особи?

   Нам вбачається вірною позиція про те, що третя особа повинна мати свій власний інтерес, хоча і заздалегідь  обумовленийінтересом кредитора [9]. Спробуємо  «розвести» інтереси кредитора і  третьої особи у межах юридичної  конструкції, що досліджується. Кредитор зацікавлений у виконанні зобов´язання не особисто йому, а третій особі  з тим, щоб саме вона отримала вигоди з цього договору. Водночас інтереси кредитора та третьої особи можна  розмежувати за моментом їх виникнення. Якщо інтереси кредитора формуються у момент укладення відповідного договору, у який він «закладає» інтереси майбутньої третьої особи, то інтереси останньої, хоча і визначені  раніше, але можуть бути реалізовані  лише на стадії виконання зобов´язання на її користь. Інакше вона, не беручи участі в укладанні договору, може і не знати про наділення її правом вимоги і не набуде відповідних інтересів, відмінних від інтересів боржника і кредитора.

   При цьому інтерес кредитора є  первинним, тоді як похідним від нього  є інтерес третьої особи. Між  тим самостійний характер інтересу третьої особи при цьому не принижується. І тут постає запитання, чи поглинається інтерес кредитора  інтересами третьої особи при  виконанні зобов´язання на її користь? Нам видається, що відповідь повинна  бути негативною з поправкою на вид  відповідного зобов´язання. Адже, в  окремих випадках законодавець чітко  встановлює, який інтерес повинна  мати третя особа у тому чи іншому зобов´язанні.

   Характеризуючи  інтерес кредитора як певну мотиваційну  складову договору на користь третьої  особи, слід сказати, що об´єктивною  ознакою інтересу є інтерес в  особистості третьої особи. Тобто  кредитор зацікавлений, щоб виконання  у договорі, який досліджується, було здійснене на користь визначеного  суб´єкта. Кореляція інтересів кредитора  і третьої особі полягає у  двох моментах:

   — інтерес кредитора визначає, зумовлює інтерес третьої особи;

   — інтерес кредитора задовольняється  тоді, коли задовольняється інтерес  третьої особи.

   Така  взаємозалежність інтересів кредитора  і третьої особи зумовлена  наявністю відносин між цими особами. При їх дослідженні слід визначити  наступне:

   (1) відносини між кредитором і  третьою особою можуть бути  як правовими, так і такими, що не охоплюються за своєю  сутністю сферою правового регулювання  (довірчі, дружні стосунки);

   (2) правовідносини між кредитором  і третьою особою можуть бути  зобов´язальними, речовими або  іншими, наприклад, особистими немайновими;

   (3) відносини між кредитором і  третьою особою, незалежно від  того, чи врегульовані вони нормами  права, знаходяться поза межами  юридичної конструкції договору  на користь третьої особи, однак  вони обумовлюють його укладення.  Це, в свою чергу, є підставою  виникнення інтересів як кредитора,  так і третьої особи вже  безпосередньо у договорі на  користь третьої особи;

   (4) відносини між кредитором і  третьою особою можуть ґрунтуватися  на особистих довірчих стосунках,  випливати із сімейного стану,  родинних зв´язків тощо. Наприклад,  за римським правом глава сім´ї  міг «виговорити» у договорі  дію на користь підвладної  особи і навпаки [10];

   (5) якщо такі відносини є зобов´язальними,  вони можуть наближатися до  відносин дарування;

   (6) не виключається виникнення таких  відносин і між юридичними  особами, особливо це може стосуватися  залежних юридичних осіб. У цьому  випадку афільований стан юридичних  осіб є передумовою їх участі  у зобов´язаннях на користь  третьої особи.

   2.2. Виникнення і сутність права вимоги, яким наділяється третя особа

   Отже, відносини між кредитором і третьою  особою зумовлюють виникнення інтересу як кредитора, так і третьої особи, що, в свою чергу, спричинює наділення  третьої особи правом вимоги за договором, укладеним на її користь. Нам видається  досить важливим визначитись у сутності права вимоги, яким наділяється третя  особа, оскільки від цього залежать і наслідки укладання договору, і  «алгоритм» подальшої участі третьої  особи у зобов´язанні.

   В юридичній науці існують кілька позицій щодо вказаного питання. Поступово сформувалися теорія договору, теорії ведення справ (квазіпредставництва), теорія прямого виникнення позову.

   Прихильники першої теорії виходили з того, що будь-який договір не має сили щодо третіх осіб, а тому третя особа не може набути жодних прав із договору, укладеного на її користь. Прихильники другої теорії вважали договір на користь третьої  особи окремим видом представництва, а прихильники останньої —  що право третьої особи виникає  безпосередньо з договору, в якому  ця особа не є стороною. В сучасних правових реаліях всі названі  теорії мають здебільшого історичне  значення.

   Питання про природу прав третьої особи  досліджувалося й крізь призму моменту  його виникнення. Зокрема важливим є те, як ця особа може його здійснити, навіть не знаючи про наділення її цим правом, якщо воно виникає в  неї у момент укладання договору між боржником і кредитором. Якщо виходити з того, що в момент укладання  договору у третьої особи права  не виникло, як слід розцінювати її відмову від прийняття виконання?

   Очевидно, тут слід розрізняти момент виникнення права вимоги у третьої особи  і момент її здійснення. Для виникнення права згоди третьої особи  не вимагається. І тут можна провести аналогію з правами спадкоємця: відповідне право виникає у нього в  момент відкриття спадщини, і це не залежить від його волі, та і дізнатися  про виникнення у нього права  він може набагато пізніше. Натомість  здійснити своє право шляхом прийняття  спадщини або відмови від неї  він може тільки за власною волею, своїми свідомими діями.

   Підтримку позиції про необхідність розмежування моменту набуття права і моменту  його здійснення можна знайти ще в  працях дореволюційних юристів. Вважалося, що для набуття права згоди  третьої особи не вимагається  в силу того, що такі договори спрямовані на покращення, а не на погіршення положення  третьої особи і не можуть бути пов´язані із покладенням на неї  обов´язків. Приймаючи зобов´язання перед кредитором, боржник зобов´язується на виконання певних дій і перед  третьою особою, і оскільки зобов´язання боржником прийнято, в цей момент і виникає право третьої особи  на виконання. Від третьої особи  залежить те, скористатися виконанням чи ні, здійснивши при цьому своє право вимоги [11].