Розвиток світової політичної думки після Другої світової війни: Д.Істон, Т.Парсон, Г.Алмонд, З.Бзежинський, Г. Моргентау

Перелік геостратегічних  дійових осіб і геополітичних центрів, викладений вище, не є повним. Виділено лише деякі основні з них. Але, по Бжезінському, цей перелік не є ні постійним, ні незмінним. Часом деякі держави можуть бути внесені або виключені з нього. Безумовно, з якоїсь точки зору могло б так скластися. Однак на даному етапі ситуація навколо кожної з вищезгаданих країн не примушує нас до цього. Зміни в статусі будь-який з них представляли б значні події і спричинили за собою деякі зрушення в розстановці сил, але сумнівно, щоб їх наслідки виявилися далекосяжними.

Отже, цілком очевидно, що З. Бжезинський поставав як носій комбінованих поглядів. Його базова геостратегічна модель виглядала як трикутник США – Західна Європа – Японія (союзники). Відповідно роль Америки полягала у зміцненні трикутника, залученні партнерів і стримуванні суперників. На думку З.Бжезинського, важливим було «дати відсіч радянській навалі» як шляхом підтримки друзів Америки, так і втамовуванням джерел конфліктів, експлуатованих Москвою. Натомість взаємини з Китаєм розглядались як «наріжний камінь» у зусиллях, спрямованих на підтримання миру, та як «центральний стабілізуючий елемент» американської глобальної політики. Передбачалось, що напрямом зовнішньополітичної стратегії, який розглядався як особливо характерний для США, мала стати боротьба за права людини в усьому світі.

РОЗДІЛ 4

ПОЛІТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ Г.МОРГЕНТАУ

Основоположником  і найбільш видатним представником  школи політичного реалізму в  США вважається Ганс Моргентау (1904-1980). З його точки зору, міжнародна політика, як і всяка інша, є боротьбою за владу. Саму ж владу він розглядав як можливість контролю над умами і діями людей, причому політична влада – це відносини взаємного контролю між тими, хто має владу, і між останніми і народом в цілому. У сфері міжнародних відносин під боротьбою за владу Г. Моргентау увазі боротьбу держав за утвердження свого силової переваги і впливу в світі [9].

Вивчення мотивів  і намірів веде до психологізму в  дослідженні. Моргентау відзначає, що історичний досвід показує відсутність  чітких однозначних кореляцій між мотивами і реальними результатами зовнішньополітичної діяльності. «Добрі наміри» політичних лідерів не є гарантією ні моральності, ні ефективності проведеної зовнішньої політики»[10]. Для реального політичного дослідження релевантним є лише аналіз реальних політичних дій, а також того, наскільки ці дії відповідають декларованим цілям. Теорія міжнародних відносин повинна орієнтуватися на вивчення таких якостей політиків, як інтелект, воля і дії, на відміну від абстрактних міркувань про моральність і наміри політичної діяльності.

Політичний  реалізм в теорії міжнародних  відносин також означає можливість уникнути ще одного омани – впливу світоглядних та ідеологічних уявлень лідера на зовнішню політику. Моргентау писав: «Сучасні політики досить часто приносять політичну доцільність в жертву світоглядним і ідеологічним уподобанням з метою отримати народну підтримку своїх дій». У тих країнах, де існує демократичний контроль за діями уряду, не можна жертвувати політичною раціональністю на догоду масовим емоціям і демонстрації підтримки проведеної зовнішньої політики.

 Перший принцип політичного реалізму пов'язаний  з вирогідним характером поліичної діяльності в сфері міжнародних відношень. Під політичним реалізмом  Г. Моргентау розумів таку політичну доктрину, яка заснована на обліку протирічних сторін людської  можливостей для природи і визнанні обмежених можливостей для побудови справедливого політичного порядку. Політичний реалізм також заснований на положенні, що будь-які дії по вдосконаленню суспільства – це різновидність ризикованої діяльності.

Другим  принципом  політичного реалізму є принцип  національних інтересів, що розуміються  під терміном вдади і могутності. Концепція національного інтересу дозволяє розглядати  міжнародну політику як сферу, відносно незалежну від таких  областей, як економіка, релігія, етнічні відносини. Моргентау відмічає, що без таких теоретичних допущень неможливо створити  теорію політики. Далі він продовжує, що саме поняття інтересу, трактувалося в термінах влади і могутності, дає можливість теоретичного розуміння міжнародних відносин і міжнародної політики

Третій принцип  політичного реалізму полягає в  тому, що політичний реалізм позбавляє  теорію міжнародних відносин від  двох помилок – дослідження мотивів і намірів, що лежать в основі політичних дій, а також вивчення ідеологічних уподобань суб'єктів міжнародних відносин. Точка зору, згідно з якою ключем до розуміння зовнішньої політики є винятково мотиви державного діяча, помилкова. Зовнішню політику не можна розглядати через психологічні феномени.

Четвертий принцип  політичного реалізму пов'язаний з  динамічним розумінням національних інтересів. Моргентау писав: «Політичний реалізм вважає концепцію інтересу, що розуміється в термінах влади, не як раз і назавжди встановлену і незмінну, а як залежну від ситуації». Інтереси змінюються залежно від історичних умов. Різні види інтересів, які визначають політичні дії, формуються в конкретний історичний період і в конкретному політичному і культурному контексті[11].

Інтереси –  це довгострокові стандарти, за якими можна судити, оцінювати політичні рішення і дії. Сучасні зв'язку між інтересами і національною      державою – це продукт історії і, отже, можуть змінювати свою конфігурацію. Тут Моргентау задається питанням: як може бути трансформовано сучасний світ? Зв'язок між національними інтересами і їх продуктом – державою – з часом може зникнути. Політичний реалізм не заперечує, що сучасне поділ світу на національні держави може бути замінене спілками держав чи іншими утвореннями.

Згідно з  доктриною політичного реалізму універсальні загальнолюдські моральні принципи неприйнятні для оцінки дій держав. Моргентау стверджує, що діяльність держави може бути заснована  лише на етиці відповідальності, а  не на етиці переконання. Він пише: «Тоді як людина має моральне право жертвувати собою, держава не має права дозволити моральному несхвалення або посяганню на свободу встати на шляху раціонально обгрунтованого і прорахованого політичної дії. Політичне дію повинне бути засноване на принципах виживання і самозбереження суверенної держави». Далі Моргентау продовжує: «Немає політичної моральності без розсудливості»[12]. З точки зору реалізму розсудливість означає облік наслідків можливих альтернативних політичних дій і є вищою чеснотою в політиці. Політична етика дозволяє судити про дії за їх результатами, наслідків.

З позицій політичного  реалізму міжнародні відносини – це, перш за все відносини міждержавні, де єдиними реальними акторами є суверенні держави. Останні, природно, намагаються реалізувати власні інтереси, використовуючи весь наявний у їх розпорядженні силовий потенціал. Війни і конфлікти, таким чином, представляються неминучим наслідком самої природи міжнародних відносин, а надії домогтися загального миру, спираючись на правові та моральні норми, – ілюзією.

 Моргентау створив школу прагматизму та політичного реалізму, зв'язав з політологією такі методи дослідження як біхевіоризм та психоаналіз.

Школа проводить дослідження у таких напрямках:

• вивчення основ американського управління і політики;
• порівняльна політика;
• міжнародні відносини та світова політика;
• політична філософія та політична наука;
• розробка змісту та методів прикладної політології[13].

Одним із самих  найважливіших нових чинників у  світовій політиці стала поява ядерної  зброї. Наявність такої зброї неминуче повинно було привести до перегляду колишніх уявлень про зовнішню політику.  Такий перегляд і справив Ганс Моргентау, який висунув відому формулу про чотири парадокси стратегії ядерних держав[14].

Перший парадокс полягає в тому, що одночасно з прагненням використовувати ядерну або іншу силу в міжнародних відносинах існує і боязнь вдатися до неї через загрозу загальної ядерної катастрофи. Наслідком цього парадоксу стало зменшення значення військової потужності. «Чим більшою силою наділена та чи інша країна, – писав Г. Моргентау, – тим менше вона здатна її використовувати». Свідомість ірраціональності ядерної війни перешкоджає застосуванню не тільки ядерних, а й звичайних сил.

Другий парадокс пов'язаний з прагненням виробити ядерну політику, при якій можна було б уникнути ймовірних наслідків ядерної війни. Сенс цього парадоксу, на думку Г. Моргентау, полягає в абсурдності концепції «обмеженої ядерної війни». Ця концепція була націлена на пошук способу ведення ядерної війни, що дозволяє уникнути власного знищення. Нереальність подібного сценарію обумовлена трьома чинниками: неминучою неясністю результату військової акції, невизначеністю намірів противника і, нарешті, величезним і невиправданим ризиком розв'язання ядерної війни.

Третій парадокс Г. Моргентау бачив в одночасному  продовження гонки ядерних озброєнь і спробах її припинення. На його думку, кількісний і якісний ріст ядерної зброї на відміну від  звичайних озброєнь має свої межі. «Коли та чи інша сторона, – писав він, – отримує в своє розпорядження систему доставки, здатну перенести наслідки першого удару і доставити ядерні боєголовки до всіх можливих цілей, вона одночасно досягає розумної межі у виробництві ядерних озброєнь». Після цього неможливо будь раціональне виправдання продовження гонки ядерних озброєнь. Тим не менш, ця гонка триває, тому що рішення приймаються у відповідності зі старими стереотипами, виробленими в іншу історичну епоху

Четвертий парадокс полягає в тому, що з появою ядерної  зброї докорінно змінюються відносини між союзниками. Традиційний союз, який володіє ядерною зброєю, застарів в політичному плані, оскільки цей союз або не може бути надійним захистом, або ж надає одному з його членів право вершити долю іншого члена в життєво важливих питаннях. Союз, який прагне до збереження статус-кво, не може розраховувати на підтримку основних неядерних держав. Союз, в якому ядерною зброєю в своєму розпорядженні більш ніж одна держава, не зустріне співчуття з боку будь-якого члена, збройного ядерною зброєю. Поширення ж цієї зброї серед країн, до цих пір, не володіли їм, може призвести до загальної катастрофи, цей парадокс залишається невирішеним[15].

Узагальнюючи висновки, зроблені на основі аналізу всіх чотирьох парадоксів, Г. Моргентау констатував: «Будь-яка спроба, незалежно від її винахідливості і далекоглядності, спрямована на пов'язування ядерної потужності з цілями та методами державної політики, зводиться нанівець незвичайної руйнівною силою ядерної зброї ».

Таким чином, Ганс Моргентау створив школу прагматизму та політичного реалізму, зв'язав з політологією такі методи дослідження як біхевіоризм та психоаналіз. Також він стояв біля витоків теорії раціонального вибору. Раціонально орієнтована, продумана зовнішня політика викристалізовується з політичного досвіду і виключає випадкові відхилення. Раціональна зовнішня політика націлена на мінімізацію ризику і максимізацію вигоди, вона підпорядкована правилам розсудливості і політичного успіху. Було б невірним розглядати політичний реалізм лише як повернення до традиційних поглядів на світову політику та міжнародні відносини. Оскільки становлення цього напряму відбувалося після Другої світової війни, його прихильники повинні були враховувати принципово нові реальності цього часу. Одним із самих найважливіших нових чинників у світовій політиці стала поява ядерної зброї. Наявність такої зброї неминуче повинно було привести до перегляду колишніх уявлень про зовнішню політику

ВИСНОВОК

Наголошується два крупні етапи політичної науки  після Другої світової війни – це «біхевіоралістськая революція» і рух «За нову політичну науку».

По-перше, в політичній підсистемі в цілому Т.Парсон виділяї три інститути: лідерство, органи влади і регламентація, однак модель  була надто абстрактною для політології, оскільки не могла пояснити всі процеси, що відбуваються в політичній сфері. Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем.За Д. Істоном, головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час. Неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування.

По-друге, Г. Алмонд заклав основу варіантів концепції політичної системи й дав поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід до системного аналізу. Суть  підходу Г. Алмонда, який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він  концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.     Алмонд успішно інтегрує макро- і мікропідходи, що в деякій мірі послужило стимулом для активного використання його теоретичних моделей в широкому спектрі політологічних досліджень.

По-третє, баланс сил у міжнародному масштабі тривалий час зводився до жорсткої рівноваги між двома наддержавами. Концентрація уваги на ключових дійових осіб і правильна оцінка театру дій, на думку Бжезінського, є відправною точкою для формулювання геостратегії США в інтересах перспективного керівництва їх геополітичними інтересами в Євразії. Для цього необхідно виконати дві основні дії: виявити динамічні (з геостратегічної точки зору) євразійські держави, які володіють силою, здатною викликати потенційно важливий зрушення в міжнародному розподілі сил і розгадати основні зовнішньополітичні цілі їх політичних елі; сформулювати конкретну політику США для того, щоб компенсувати, підключити та/або контролювати вищесказане в цілях збереження і просування життєвих інтересів США в глобальних масштабах. Передбачалось, що напрямом зовнішньополітичної стратегії, який розглядався як особливо характерний для США, мала стати боротьба за права людини в усьому світі.

По-четверте, Ганс Моргентау сформулював широко відому основну тезу політичного реалізму,  яка говорить: «Цілі зовнішньої політики повинні визначатися в термінах національного інтересу і підтримуватися відповідною силою». Згідно з таким підходом аналіз категорій «національний інтерес» і «національна сила» перебував у центрі уваги. Політичний реалізм тісно пов'язаний з динамічним розумінням національних інтересів. Концепція національного інтересу дозволяє розглядати  міжнародну політику як сферу, відносно незалежну від таких  областей, як економіка, релігія, етнічні відносини. Моргентау відмічає, що без таких теоретичних допущень неможливо створити  теорію політики. Далі він продовжує, що саме поняття інтересу, трактувалося в термінах влади і могутності, дає можливість теоретичного розуміння міжнародних відносин і міжнародної політики. Під політичним реалізмом  Г. Моргентау розумів таку політичну доктрину, яка заснована на обліку протирічних сторін людської  можливостей для природи і визнанні обмежених можливостей для  побудови справедливого  політичного порядку.