Розвиток світової політичної думки після Другої світової війни: Д.Істон, Т.Парсон, Г.Алмонд, З.Бзежинський, Г. Моргентау

ЗМІСТ

 

 

Вступ	…………………………………………………………………………....	3
Розділ 1.	Моделі політичних систем Т. Парсона, Д. Істона …...…………...	5
Розділ 2.	Функціональна модель Г. Алмондa……………………...………....	9
Розділ 3.	Геополітична теорія З. Бжезинського……………………………...	13
Розділ 4.	Політичний реалізм Ганса Моргентау……………………………..	18
Висновки	……………………………………………………………………………	23
Список  використаної літератури………………………………………………………		25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Актуальність теми. Після Другої світової війни в світі відбулися істотні соціальні і політичні зміни –  введення загального виборчого  права, швидке розширення круга учасників політичного процесу, виникнення і інституціалізація безліч політичних партій, громадських організацій, швидке політичне піднесення засобів масової інформації, розширення політичної участі нових соціальних груп. Все це потребувало відповідного концептуального, методологічного і методичного інструментарію. В 1949 p. під егідою ЮНЕСКО створено Міжнародну асоціацію політичної науки.  Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси – неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології.

У науці починають широко культивуватися концепції політичної системи, політичних ролей і функцій, політичної соціалізації, політичної культури, теорії і методи історичною соціології, культурологічного і соціально-психологічного отримання. Інтегруючи всі ці досягнення, порівняльна політологія покликана була забезпечити розвиток політичної науки на якісно новому рівні, реалізувати відповідні потреби суспільства.

У 50-х роках  в низці західних країн вийшли наукові роботи Г. Алмонда, Д.Істон, Т.Парсон, Г.Алмонд, З.Бжезинський, Г.Моргентау, сума яких свідчила про оформлення порівняльного чи, по західній термінології, компаративного напряму в політології, присвячені соціальним групам, політичним партіям, групам інтересу, механізму ухвалення рішень, політичній культурі.

У другій половині XX століття компаративістські дослідження прямували головним чином на рішення двох найбільш значних задач: порівняльний аналіз тих, що реально існували в світі політичних систем, політичних режимів і розробка моделей модернізації політичних систем країн, що відстали в своєму розвитку. Така ситуація пояснювалася світовими процесами протистояння систем, деколонізації, гострою боротьбою ідеологій, утворенням десятків нових держав, вибором ними шляхів розвитку. Різко виросла увага до політичних інститутів, цінностей, постанов, традицій, політичної культури країн і народів незахідної орієнтації. Дослідження подібної спрямованості відповідали політичним інтересам США, що активно розширювали свій вплив в світі. Саме у цій країні порівняльна політологія придбала найбільше розповсюдження і практичне використання. Широку популярність здобули роботи Р. Алмонда, Д. Істона, Т.Парсона, Г.Алмонд, З.Бжезинський, Г.Моргентау і багатьох інших вчених-політологів, що проводили порівняльні політичні дослідження. Серйозною заслугою порівняльної політології в цей період слід рахувати звільнення науки від етноцентризма, «універсальних» концепцій і переклад її на шлях систематичного дослідження всієї різноманітності держав, що існують в світі, народів, культур, політики. Рамки політологічних досліджень різко розширилися.

Метою роботи є проаналізувати розвиток світової політичної   думки після Другої  світової війни: Д.Істон, Т.Парсон, Г.Алмонд, З.Бзежинський,                      Г. Моргентау.

Для досягнення поставленної мети необхідно виконати наступні завдання:

1) показати моделі політичних систем Т. Парсона, Д. Істона;

2) розкрити функціональна модель Г. Алмондa;

3) дослідити геополітична теорія З. Бжезинського;

4) показати політичний реалізм Ганса Моргентау;

Об’єктом  роботи є світова політична думка.

Предметом роботи є розвиток світової політичної думки після Другої світової війни.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРІЇ  ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ Т.ПАРСОНА,  Д.ІСТОНА

 

 

Політична система  суспільства – інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.  Поняття «політична система»за змістом дуже об'ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а також їх взаємодію, в якій реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив[1]. Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які безпосередньо й активно беруть участь у політиці (держава, партії, лідери і т. д.), але й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, які мають політичне значення і впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в І тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т п.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як обов'язкового для всіх.

Поява категорії «політична система суспільства» безпосередньо пов’язана з розвитком системного аналізу суспільства Талкоттом Парсонсом (1902–1979) – американський вчений, представник структурного функціоналізму в політичній науці. Політика, за Т. Парсонсом, включає в себе, з одного боку, соціальний механізм, а з іншого – інституціональну структуру. Як соціальний механізм вона складається з трьох елементів:1) визначення колективних цілей;2) прийняття рішень;3) мобілізація необхідних ресурсів для досягнення цілей.

У своїй праці «Соціальна система» він розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів, кожен з яких виконує специфічні функції, спрямовані на підтримання цілісності всієї системи. Він виокремив чотири великих підсистеми суспільства: економічну, політичну, культурну та соціальну.

Елементи політичної системи:1) інститут лідерства (виконує функцію ініціювання суспільних змін та залучення членів суспільства до реалізації поставленої суспільної мети);

2) органи влади (виконують регулюючу функцію);3) інститут регламентації (виконує функцію видання норм та правил, які є правовою основою для соціального контролю).

Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський  політолог Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. У своїх працях: «Політична система» (1953 р.), «Межа політичного аналізу» (1965 р.) він показав політичну систему як організм, який саморегулюється і розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззовні, тобто команди (схема ).

Основні характеристики функціонування політичної системи  та необ-хідність її стабільності для  нормального функціонування суспільства Т.Парсонса:1) кожне суспільство – відносно стійка й стабільна культура;2) кожне суспільство – добре інтегрована структура;3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи; 4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний  консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність.

Провідна роль у формуванні політичної свідомості належить політичній науці, яка успішно розвивається в українському соціумі з часів набуття державою незалежності. Досвід історії переконливо засвідчує, що тільки освічене суспільство з розвинутим почуттям гідності й політичної відповідальності спроможне забезпечити становлення демократії. Без глибоких змін у політичній свідомості, належного рівня політичної культури неможливо досягти вміння жити за загальнолюдськими цінностями[2].   Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно впливає на нього для самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи – економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням.

Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми  адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політичну систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему, спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, динамічна система, що постійно змінюється правління до аналізу реальних політичних процесів[4].

Першою за часом  серед  робіт була системна модель політичного життя Д. Істона, який поставив амбітне завдання побудови «великої теорії», що поєднує чіткий методологічний, «макросистемний» каркас з біхевіористським способом вивчення політичної поведінки та збору про нього емпіричних даних. Д. Істон намагається вибудувати цілісну теорію, що грунтується на вивченні «прямих» і «зворотних» зв'язків між власне політичною системою та її зовнішнім середовищем, у відомому сенсі запозичуючи кібернетичні принципи «чорного ящика» і «зворотного зв'язку», і використовуючи тим самим у ході концептуалізації системний підхід і елементи загальної теорії систем. Для побудови теоретичної моделі Істон використовує чотири базові категорії:

1) «політична  система»,  2) «середовище»;  3) «реакція»  системи на вплив середовища;  4) «зворотний зв'язок», чи вплив системи на середовище [4].

Відповідно  до цієї моделі механізм функціонування політичної системи включає чотири фази. По-перше, це «вхід (input)», вплив зовнішнього середовища (соціального і внесоциального, природного) на політичну систему в формі вимог і підтримки. Наприклад, це може бути вимога населення знизити прибутковий податок при одночасній легітимній підтримці діяльності уряду в цілому. По-друге, «конверсія» (або перетворення) соціальних вимог у підготовку альтернативних рішень, що є певним реагуванням уряду. По-третє, це «вихід (output)», прийняття рішень та їх реалізація у формі практичних акцій. І нарешті, по-четверте, результати діяльності уряду впливають на зовнішнє середовище через «петлю зворотного зв'язку» (feedback loop). Політична система є «відкритою системою», що одержує постійні імпульси від навколишнього середовища. Її основною метою є виживання і збереження стійкості системи за допомогою адаптації та пристосовування до середовища. В основі цього механізму лежить принцип «гомеостатичної рівноваги», згідно з яким політична система для підтримки внутрішньої стабільності повинна постійно реагувати на порушення її балансу із зовнішнім середовищем.

Незважаючи  на сильну критику системного підходу  в кінці 1960-початку 1970-х рр.. Д. Істон  у своїй новій роботі «Аналіз  політичної структури» (1990) продовжує  концептуальну розробку своєї моделі шляхом вивчення внутрішньої структури «чорного ящика», тобто політичної системи, спираючись на критичний аналіз неомарксистського структуралізму «Політична структура подібна невидимій силі, що панує в глибині політичної системи».

 Отже, в політичній підсистемі в цілому Т.Парсон виділяї три інститути: лідерство, органи влади і регламентація, однак модель була надто абстрактною для політології, оскільки не могла пояснити всі процеси, що відбуваються в політичній сфері. Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. Д. Істон заснував напрям системного аналізу політики, в якому намагався поєднати теорію з емпіризмом. Взагалі різні політичні структури, на його думку, утворюються з таких елементів, як державні органи, партії та групові об'єднання, елітні групи та масовидність сили, а також з політичних ролей, які грають вищеперераховані елементи. Сама ж «політична структура» виступає як атрибутивна характеристика політики, яка обумовлює обмеження у поведінці індивідів і груп, так само як одночасно може і сприяти досягненню їхніх цілей. Істон виділяє різні типи політичних структур, що становлять «начинку» політичної системи: високоорганізованих і низькоорганізованних, формальних і неформальних, режимних і диференційованих інститутів.

 

 

РОЗДІЛ 2

ФУНКЦІОНАЛЬНА МОДЕЛЬ Г.АЛМОНДА

 

 

Не менш цікаві ідеї висловив і американський політолог  Габріель Алмонд («Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз»). Американський політолог одним із перших застосував структурно-функціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий – на функціях цих елементів і системи в цілому.

Політичну систему  Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і  пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність [4].

Як і будь-яка  інша система, зазначає Г. Алмонд, політична  система виконує два базових  набори функцій – входу і виходу. Є чотири функції входу і три – виходу. Функції входу – це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу – це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями – політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу – державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування норм – органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм – судові органи. Дві функції входу – політична соціалізація і політична      комуніка-

ція – передбачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.

Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального  значення стійких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі – це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури [5].