Розвиток світової політичної думки після Другої світової війни: Д.Істон, Т.Парсон, Г.Алмонд, З.Бзежинський, Г. Моргентау

Визначаючи  місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в  тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії. Так,  політолог Габрієль Алмонд називають три критерії:

1) структурну  диференціацію, яка грунтується  на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури;

2) ефективність  політичної системи, що виявляється  в її здатності до оновлення,  мобілізації зусиль і виживання;

3) тенденцію  до рівності, що передбачає зростання  народної участі у політичному  процесі.

Політична система суспільства відповідно трактується як система ролей або взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу». Таким чином, представник концепції політичної модернізації                Г. Алмонд виділив такі критерії модернізованого режиму, як структурна диференційованість, прагнення до постійного оновлення і створення умов для участі мас у політичному житті. Функціональній  метод акцентує увагу  на функціях елементів структури і системи в цілому. Також слід зазначити, Алмонд успішно інтегрує макро- і мікропідходи, що в деякій мірі послужило стимулом для активного використання його теоретичних моделей в широкому спектрі політологічних досліджень[6].

Головні функції  політичної системи – це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і врегулювання режиму політичної діяльності.

Функції інтеграції й легітимації є функціями  не лише політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство  як на єдиний організм, яким ефективно  управляє політична влада. Характерною  ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов´язане з визначенням стратегічних, довготермінових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їхніх угруповань і суспільства загалом. Політичне управління повинне формувати й підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.

Тому в реальному  житті нашої країни, як і в інших  країнах, які ще формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох чинників, двох основних тенденцій. З одного боку – чинник випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування старої політичної системи, з іншого – чинник управління й самоуправління, тенденція до організованості, впорядкування й стабілізації розвитку і прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси та явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній свого розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, і це дає змогу уникати одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління – це умова мати певний вибір; друга умова – щоб управляти, треба мати зворотний зв´язок між усіма елементами політичної системи[7].

 Інша точка  зору щодо функцій будь-якої  системи виходить з того, що  політична система забезпечує  стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію Г. Алмонда :

1. Функція висловлення  інтересів. Політична система  через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси різних соціальних груп. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображання своїх вимог.

2. Функція узагальнення  інтересів. Розмежованість інтересів  різних соціальних груп та  індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому виникає потреба узагальнювати, перекладати вимоги на мову програм і доводити їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.

3. Функція відпрацювання  правил і норм. Цю функцію виконують  законодавчі органи, видаючи закони й нормативні документи.

4. Функція застосування  правил. Виконання цієї функції  є прерогативою виконавчих органів,  які реалізовують накази законодавців.

5. Функція контролю  застосування правил. Цю функцію  виконують судові органи й  органи насилля чи примусу.

6. Функція політичної  комунікації. Вона припускає різні  форми взаємодії та обміну  інформацією між різними структурами  політичної системи, між лідерами і громадянами[4].

Таким чином, Г.Алмонд заклав основу варіантів концепції політичної системи й дав поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід до системного аналізу. Суть  підходу Г. Алмонда, який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.

Алмонд успішно  інтегрує макро- і мікропідходи, що в деякій мірі послужило стимулом для активного використання його теоретичних моделей в широкому спектрі політологічних досліджень.

РОЗДІЛ 3

ГЕОПОЛІТИЧНА ТЕОРІЯ З. БЖЕЗИНСЬКОГО

Політолог Збігнєв  Бжезінський вважається провідним стратегом американ-ської зовнішньої політики XX століття, одним з найвпливовіших представників політичної еліти США.

Збігнєв Бжезинський є  автором глобальної стратегії антикомунізму (першим запропонував пояснювати все, що відбувається в соціалістичних країнах з позицій концепції тоталітаризму), теорії технотронної ери і концепції американської гегемонії нового типу. У 60-х роках ХХ століття він працював радником в адміністраціях президентів США Джона Кеннеді і Ліндона Джонсона. При цьому завжди займав жорстку позицію по відношенню до Радянського Союзу. У працях  3.Бжезінського сформульовано концепції тоталітаризму. Вони зводяться до таких висновків:

1) тоталітарні  режими існували в комуністичних  і фашистських країнах;

2) основою тоталітаризму  є масове, атомізоване суспільство;

3) тоталітаризм передбачає  монополію однієї партії і  однієї ідеології;

4) зв'язок ідеології і  терору;

5) недопустимість будь-якої  опозиції [3].

Бжезинський сформулював  фундаментальні принципи планетарного панування США в умовах однополярного світу, а головною метою американської геостратегії назвав «перетворення Америки під володаря Євразії», яку запропонував своїй країні в якості «головного геополітичного призу».

Принципи планетарного панування  США З.Бжезинський виклав у своїй  книзі в такій редакції: «Америка посідає домінуючі позиції в чотирьох, що мають вирішальне значення областях світової влади: у галузі вона має не мають собі рівних глобальними можливостями розгортання; в області економіки залишається основною рушійною силою світового розвитку, навіть, незважаючи на конкуренцію в окремих областях з боку Японії та Німеччини; в технологічному відношенні вона зберегла абсолютне лідерство в передових галузях науки і техніки; в галузі культури, незважаючи на деяку примітивність, Америка користується де немає собі рівних привабливістю, особливо серед молоді всього світу, – все це забезпечує США політичний вплив, близького до якого не має жодна держава світу. Саме поєднання всіх цих чотирьох чинників робить Америку єдиною світовою наддержавою у повному розумінні цього слова».

У міжнародних відносинах політична географія завжди була принципово важливим чинником, адже для  більшої частини історії міжнародних  відносин фокусом політичних конфліктів майже завжди був контроль над  територіями. Причиною більшості кровопролитних воєн було або задоволення своїх національних сподівань, спрямованих на отримання великих територій, або почуття національної втрати у зв'язку з втратою «священної» землі. При цьому слід зазначити, що практично всі імперії формувалися шляхом ретельно продуманого захоплення і утримання життєво важливих географічних надбань.

Бжезинський пише: «Держави-нації продовжують залишатися основними ланками світової системи. Хоча занепад великодержавного націоналізму і згасання ідеологічної компоненти знизили емоційний зміст глобальної політики, конкуренція, заснована на володінні територією, все ще домінує в міжнародних відносинах, навіть якщо її форми в даний час і мають тенденцію до придбання більш цивілізованого вигляду. І в цій конкуренції географічне положення все ще залишається відправною точкою для визначення зовнішньополітичних пріоритетів держави-нації, а розміри національної території, як і раніше зберігають за собою значення найважливішого критерію статусу і сили[6].

Однак для більшості  держав-націй питання територіальних володінь пізніше став втрачати свою значимість. Він скоріше є не прагненням до зміцнення національного статусу  шляхом збільшення територій, а питанням «образи» у зв'язку з відмовою у самовизначенні етнічним братам чи проблемою невдоволення в зв'язку з так званим поганим поводженням сусіда з етнічними меншинами. Далі З.Бжезинський продовжує викладати свою позицію: «Сьогодні геополітичне питання більше не зводиться до того, яка географічна частина Євразії є відправною точкою для панування над континентом, або до того, що важливіше: влада на суші або на море. Геополітика просунулася від регіонального мислення до глобального, при цьому перевагу над усім Євразійським континентом служить центральної основою для глобального верховенства». «Активними геостратегічними діючими особами є держави, які мають здатність і національної волею здійснювати владу або впливати за межами власних кордонів».

На думку Бжезинського такі держави мають схильність до непостійності з геополітичної точки зору: прагнення до національного величі, ідеологічної реалізованості, релігійною месіанства або економічному піднесенню. Тому США, на його думку, повинні приділяти особливу увагу євразійським державам, рухомими такими мотивами.

«Геополітичні центри – це держави, чиє значення випливає з їх сили та мотивації, а з їх важливого місця розташування і наслідків їхньої потенційної вразливості для дій з боку геостратегічних дійових осіб. Найчастіше геополітичні центри обумовлюються своїм географічним положенням, яке в ряді випадків надає їм особливу роль в плані або контролю доступу до важливих районам, або можливості відмови важливим геополітичним дійовим особам в отриманні ресурсів. В інших випадках геополітичний центр може діяти як щит для держави або навіть регіону, має важливе значення на геополітичній арені. Ідентифікація ключових євразійських геополітичних центрів періоду холодної війни, а також їх захист є, таким чином, принциповим аспектом глобальної геостратегії Америки».

З самого початку  слід також зазначити, що, хоча всі  геостратегічні дійові особи частіше  є важливими і потужними країнами, далеко не всі важливі та могутні  країни автоматично стають геостратегічними дійовими особами.

У поточних умовах у масштабі всього світу виділяється  всього п'ять ключових геостратегічних  дійових осіб і п'ять геополітичних  центрів (при цьому два останні, можливо, також частково кваліфікуються як діючі особи) можуть ідентифікуватися на новій євразійській політичній карті. Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є великими й активними фігурами, у той час як Великобританія, Японія та Індонезія (за загальним визнанням, дуже важливі країни) не підпадають під цю кваліфікацію. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль принципово важливих геополітичних центрів.

На західному  краї Євразії ключовими і динамічними  геостратегічними дійовими особами  є Франція та Німеччина. Для них  обох мотивацією є образ об'єднаної  Європи, хоча вони розходяться в думках щодо того, наскільки і яким чином така Європа повинна залишатися пов'язаною з Америкою. Але обидві хочуть скласти в Європі щось принципово нове, змінивши, таким чином, статус-кво. Більш того, і Франція, і Німеччина досить сильні і напористі, щоб впливати в масштабах більш широкого радіусу дії. Франція не тільки прагне до центральної політичної ролі в об'єднаної Європі, але і розглядає себе як ядро середземноморсько-північноафриканської групи країн, що має єдині інтереси. Росія, що навряд чи вимагає нагадування, залишається великим геостратегічним дійовою особою, незважаючи на ослаблену державність. Сама її присутність надає відчутний вплив на здобулі незалежність держави в межах широкого євразійського простору Радянського Союзу. Вона також плекає амбітні геополітичні цілі. Як тільки вона відновить свою міць, то почне також надавати значний вплив на своїх західних та східних сусідів. Крім того, Росії ще належить зробити свій основоположний геостратегічний вибір у плані взаємин з Америкою: друг це чи ворог? Вона, можливо, чудово відчуває, що в цьому відношенні має серйозні варіанти вибору на Євразійському континенті. Багато чого залежить від розвитку внутрішньополітичного становища і особливо від того, чи стане Росія європейської демократією чи – знову – євразійською імперією. У будь-якому випадку вона залишається дійовою особою, навіть, незважаючи на те, що втратила деякі з ключових позицій на «євразійській шахівниці»[3].

Аналогічним чином  навряд чи варто доводити, що Китай  є великим дійовою особою на політичній арені. Китай вже є важливою регіональною державою і, схоже, плекає більш широкі надії, маючи історію великої держави і зберігаючи уявлення про китайський державі як центрі світу. Ті варіанти вибору, яким слід Китай, вже починають впливати на геополітичне співвідношення сил в Азії

У східній периферії  Євразії укладений парадокс. Японія явно являє собою велику державу  в світових відносинах, і американо-японський  альянс часто визначається як найбільш важливі двосторонні відносини. Як одна з найбільш значних економічних держав світу Японія, очевидно, володіє потенціалом політичної держави першого класу. Тим не менш, вона його не використовує, ретельно уникаючи будь-яких прагнень до регіонального домінування і воліючи замість цього діяти під протекцією Америки. Японія, як і Великобританія в разі Європи, вважає за краще не вступати в політичні перипетії материкової Азії. У свою чергу, така стримана політична позиція Японії дозволяє Сполученим Штатам відігравати центральну роль по забезпеченню безпеки на Далекому Сході. Таким чином, Японія не є геостратегічним дійовою особою, хоча очевидний потенціал покладає на особливе зобов'язання ретельно пестити американо-японські відносини »[8].