Політика – як суспільне явище і об’єкт дослідження

Потреба оптимізації  політичного процесу країни викликала  у середовищі політиків і управлінців ФРН різке зростання зацікавленості і попиту на експертні оцінки суспільно-наукового характеру. Цьому значною мірою посприяли демократичні перетворення: створення соціал-ліберальної коаліції ХДС-СДПН на чолі з Віллі Брандтом (1969). Коаліція започаткувала модернізацію і реформування урядового і адміністративного апарату країни, в процесі якої зроблено наголос на ефективному використанні інформаційних і аналітичних ресурсів, якими володіли суспільні науки. Рішенням держави політику й управління поставлено на наукову основу.

Як наслідок, з кінця 1960-х рр. урядова адміністрація  все частіше наймає дослідницькі інститути й групи для об’єктивного аналізу законодавчих актів і  політичних програм внутрішніх реформ. Зацікавлення виконавчої влади консультаціями політологічних установ постійно зростає. Німецьких політологів, зрештою, як і представників інших національних шкіл політології, цікавлять передусім такі проблеми: справедливість, принципи політичної діяльності, боротьба влад і інтересів, їх поляризація, пошук консенсусу й компромісів. З метою активізації політологічних досліджень упродовж 1949-1989 рр. у закладах вищої освіти ФРН відкрито понад 50 кафедр політології.

Підсумовуючи аналіз розвитку науки про політику, відзначимо, що в кожній країні завдання теоретичних досліджень цього напрямку досить конкретні:

• ознайомлення з працями відомих учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення проблеми;
• аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджують питання політології;
• узагалальнення ідей політичних мислителів, які безпосередньо вивчали ту чи іншу проблему;
• вивчення підходів професіоналів-практиків, які для вирішення політологічної проблеми не лише розробляли, а й практично втілювали свої ідеї;
• опрацювання політичних концепцій вітчизняних учених і практиків;
• засвоєння наукових праць з політології зарубіжних учених і практиків.

 Світогляд сучасних і майбутніх спеціалістів народного господарства України розширюють знання, необхідні для прийняття доленосних рішень. Це вимагає від нашої держави впровадження у навчальні програми вищої школи науки про політику.

Відомо, що стимул до вдосконалення  відомих форм суспільного життя (співвідносний з впровадженням  нових знарядь праці) з’явився в людському колективі за певних історичних обставин. А саме: під впливом навколишнього природного середовища. При цьому легкість і зручність стали ворогами цивілізації. Ті, що постійно жили у сприятливому природному середовищі й не відчували потягу до інтенсивної праці, зовсім не прагнули модернізувати традиційні суспільні форми. Навпаки: суворий ландшафт, який примушував людину напружувати свої сили, щоб вижити, не сприяв урізноманітненню форм суспільного життя.

Тож, фундаментальне дослідження  англійського вченого Арнольда Тойнбі (Дослідження історії в 2т. К., 1995) доводить, наскільки вплив навколишнього природного оточення може бути відчутним для людського суспільства. Воно змушене адекватно реагувати на виклик зовнішніх факторів, щоб зберегти своє існування. Легкі й малопомітні чинники вимагали незначної активності, натомість фатально несприятливі – вимагали від суб’єкта надзусиль. Якщо перші – зовсім  не сприяли зміні суспільних форм, то другі – примушували суб’єкта витрачатися для нейтралізації потужних і нищівних факторів зовнішнього впливу. Лише помірковані (несприятливо-сприятливі) чинники дозволили людям оптимально впорядкувати обставини свого буття в економічній, соціальній, духовно-культурній сферах, використовуючи засоби політики. Що й спричинило виникнення історично перших  осередків цивілізації у долинах Нілу, Тигру та Євфрату, Жовтої ріки, Дніпра та ін.

Своєрідність політики в системі суспільних зв'язків  визначається тим, що вона покликана  бути засобом регулювання всієї  різноманітності відносин між людьми. Власне з політичної сфери виходять основні імпульси управління соціальним організмом, які скеровують зусилля багатьох на виконання поточних і перспективних завдань. Засоби політики, політичної сфери дозволяють сконцентрувати економічний, соціальний, духовно-культурний потенціал для  досягнення поставленої мети (див.: Схему 1.8.).

1.2. Політика – як суспільне явище.

Слово “політика” –  грецького походження. В своєму первісному (давньогрецькому) розумінні воно означало важливі справи для великих груп людей, мистецтво управління державою. Особливість політичної сфери суспільного життя випливає ще з боротьби родів і племен за існування. В рамках цих основоположних соціальних структур непросто окреслити власне політичну діяльність. Елементи політики постають, коли член суспільства починає усвідомлювати джерела свого існування. На зорі розвитку людства це виглядало як визначення реальних засобів виживання: збирання, рибальство чи полювання.

Невідомо, де й коли саме виникли свідомі уявлення про  подальші шляхи вдосконалення форм суспільного життя, які зробили політику творчим надбанням людини. Так визначені ідеї увійшли в практику життя лише тоді, коли суспільство набуло форми держави. До заснування держави люди перебували під постійним владарюванням сімейної і родової спілки, кочували ордами й рідко були прив’язані до якогось одного місця. В ті віддалені часи діяли інстинкти прості й грубі, тваринні, а не громадянські устремління й чесноти. Між людьми бракувало вільних штучних зв’язків: люди були зв’язані немов стадо.

Антропологічні дослідження  свідчать, що в архаїчному (бездержавному, неполітичному) суспільстві політику, політичну діяльність неможливо  від’єднати від повсякденних дій  колективу. В цей період людської історії власність (на предмети й  ідеї) і відповідальність (за вчинені або не вчинені дії) люди розуміли явищами, притаманними тільки спільноті людей. Практичний досвід переконував, що одинока особа нездатна на політичний крок. Адже вона майже нічого не значила; всі більш-менш відповідальні рішення і дії приймалися і виконувалися колективно.

Подальша еволюція у  виробничій і інших сферах змінила  спосіб життя людей. Політику бачимо в прагненні збирачів і мисливців  освоїти новий спосіб діяльності – техніку землеробства, яка поряд  з використанням вогню та енергії води започатковує інтенсивну форму прогресу. Ті, що з відомих причин цього не зробили, зупинились у своєму розвитку або зникли внаслідок дії агресивного середовища, до якого так і не знайшли  адекватної протидії, не пристосувалися, не розвивали відомих форм колективного життя.

Перехід до землеробства зумовив створення  нового типу суспільства – міської  цивілізації. Прийняття цього відповідального  політичного рішення тлумачили  впливом надприродних сил, тобто  не науково. На цій принциповій підставі відбувається мотивація шляхів та способів упорядкування життя міського центру. Мешканці  прирічкових  районів,  які у певні періоди були зв'язані з землеробством, у межах міста займалися іншою діяльністю. Обставини  сприяли  виникненню  нових  видів  продуктивної праці: землеробства, ткацтва  (з льону та шерсті), спорудження будинків, шляхів сполучення тощо. Новим явищем суспільної діяльності стає власність на землю, худобу, господарські споруди, житло. А це ─ приватна власність. На її основі в межах міського центру визначаються окремі суспільні групи з властивими їм інтересами, формується новий різновид організації суспільства – організація політична. Вона якісно відрізняється від попередньої родоплемінної (неполітичної).

Набуваючи практичних знань, збагачуючись матеріально й духовно, людина усвідомлює себе суб’єктом суспільної дії. Потреба у колективному русі, спілкуванні з однодумцями спонукає її до створення суспільних груп з визначеними професійними (релігійними, військовими, комерційними, землеробськими, ремісничими, навчальними, мистецькими тощо) інтересами. Структуроване таким чином суспільство розуміє себе штучним, а не природним, формуванням, яке, започаткувавши розвиток міської цивілізації, історично визначилося у географічних межах районів прирічкового землеробства. Перші міста-держави конституюють спосіб існування і (водночас) формальні межі нової, політичної, форми організації життя людей, призначеної узгодити професійні інтереси мікро- і макрогруп, які з’являються на цьому вищому етапі розвитку людського суспільства. Політика і політична діяльність випливають з необхідності узгодити, підпорядкувати інтереси окремих груп населення головному інтересові: збереження єдності і цілісності розшарованого суспільства, яке без централізованого управління приречене на самознищення, або - в кращому випадку - на повернення до стану примітивного (неполітичного) животіння. За цих умов політика ─ це мистецтво (ще не наука) задоволення інтересів станів, класів, релігійних громад,  зрештою держави; політика ─ це діяльність великих груп людей (див.: Схему 1.7.).

Мистецтво політики багатогранніше за власне політичну діяльність. Різновиди  політичних змагань виявлятимуть себе щоразу, коли певні суспільні групи свідомо/несвідомо демонструватимуть  прагнення  задовольнити свої бажання за рахунок обмеження інтересів інших груп шляхом насильства, яке здійснюватимуть озброєні люди. Суперництво таких суспільних груп досягатиме рівня політики завжди, коли частковий інтерес якоїсь одної групи ставатиме пануючим, подаватиметься як загальний, обов'язковий для всіх. Нові потреби й ширші можливості особи та колективу, об’єктивно зумовлені (за Арнольдом Тойнбі) викликом з боку навколишнього середовища, збагачуватимуть мистецтво управляння суспільством.

Ймовірно, що суто політична  організація суспільства, перша  держава влаштувалася, так би мовити, сама собою, без послідовної розумової  праці, здебільшого під впливом  обставин, випадку, сваволі, насильства і політичного натхнення окремих осіб, звеличених над натовпом походженням, багатством чи владою. У такому соціальному ґрунті спочатку виникає політичне мистецтво.

Отже, мистецтво політики виникло раніше, ніж наука політики. Практичні потреби реалізували  мистецьку діяльність людини задовго до того часу, коли вона строго й систематично почала вивчати закони й сили видимого і невидимого світу. Майже всі мистецтва не лише випереджали появу наук, але встигли навіть досягти деякої досконалості. Політичне мистецтво, започатковане грубими розгонистими діями, пройшло відомі ступені, підтримувалось переказами, збагачувалось усе новими спробами, і нарешті дало матеріал для науки. Воно (мистецтво) почалось, можна сказати, відтоді, як з’явилась потреба спокійно і мирно, без систематичного насильства, управляти людьми, керуючись власним досвідом. Ці прийоми й способи управління одне покоління передавало другому в спадок, як плід життєвої мудрості. На цій основі напрацьовано відомі тверді фрагментовані початки, які наука аналізуватиме згодом. Але політичне мистецтво не втрачатиме своєї актуальності.

Сучасні дослідження  доводять, що політика постійно присутня в суспільних відносинах. Однак не все можна вирішити  за допомогою  політики. Політика, політична діяльність – це дуже складна форма людської діяльності, що вимагає високої майстерності від її учасників. Адже політична діяльність не схожа на діяльність сім’ї, ремісничого цеху або людей за комп’ютером. Людина, потрапивши в цю сферу, входить у гру, яка має свої правила. Політична практика ставить і примушує вирішувати набагато складніші завдання. Людину в політиці не завжди можна судити за релігійною чи побутовою мораллю: вона не завжди діє у цій сфері людських відносин, де на перше місце історія висуває закон, інтереси держави, народу, єдність суспільства, безпеку нації.

Політика – це сфера  хитрощів, інколи навіть обману, загравань. Водночас тут грають чисто і чесно.

Політика ─ це ділянка  обдуманої грандіозної діяльності з далекоглядними планами і наслідками, яка впливає на долю величезної кількості людей. У ній є свої першокласники, студенти-новачки. Тих, хто не здобуває знань, політика безжально списує, поповнює свої лави новими ─ амбітними й умілими учасниками, які прагнуть відзначитись у цій важливій сфері діяльності.

Тут є свої складності. І головна з них у тому, що політика не є чимось непорушним, що створене у певний час людьми і продовжує існувати в своєму первісному вигляді. Політикою називають і управління державою, спільнотою, і здійснення спільних справ, і боротьбу суспільних верств, класів, партій між собою, і ненасильницький спосіб розв'язання конфліктів. У той же час політика існує лише у вигляді промов і поведінки. Можна сказати, що ніякої політичної дійсності не існує взагалі, політику  вносять люди в суспільну реальність.

Отже, історія демонструє особливе значення політики для людства. Це вимагає глибоко наукового тлумачення цього соціального явища.  В сучасних умовах стали відомими сотні наукових визначень політики. Назвемо лише одне з багатьох. Воно обґрунтоване французькими дослідниками Ф.Гогелем і А.Гроссером у світлі інституційної концепції.

Політика ─ це система  дій і інституцій, яка забезпечує управління суспільними справами на різних рівнях з метою досягнення влади, здійснення контролю за діяльністю органів влади, заміни суб’єктів, які здійснюють владу в інтересах суспільства  або  пануючої групи.

Основні елементи політики такі: а) політична організація, б) політичні  відносини, в) політична свідомість. Розглянемо їх.

Організаційну структуру  політики формують різноманітні інститути публічної влади (держава, партії, рухи, керівні посадові особи різних рівнів; політичні та правові норми, програми партій тощо), які надають їй стійкості, стабільності й дозволяють свідомо регулювати поведінку людей у цій сфері суспільного буття.

Політичні відносини  відображають стійкий характер взаємодії  суб’єктів між собою в процесі  досягнення і здійснення політичної влади (компроміси, угоди, поступки, розрахунки та ін.). В політиці має місце підтримка  існуючих політичних відносин у суспільстві одною частиною населення, і нейтральність чи  незадоволеність іншої частини. Тому політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв’язання ним конкретних суспільних проблем у тій чи іншій формі: через нормотворчість, діяльність щодо підтримання або зміни актуальних політичних відносин, прийняття рішень для досягнення згоди.