Політика – як суспільне явище і об’єкт дослідження

1. ПОЛІТИКА – ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ І ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Предмет, метод, функції політології.

2. Політика  – як суспільне явище.

1.1. Предмет, метод, функції політології.

Політика перебуває  в центрі уваги багатьох дисциплін  суспільно-гуманітарного циклу знань  ─ філософії, історії, правознавства, соціології, політичної економії, психології, етнографії, культурології, які так чи інакше вивчають феномен політичного (див.: Схему 1.4.). Ще в часи Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона політичні проблеми спліталися з реаліями суспільного життя, які сьогодні традиційно відносять до предметів етики, філософії, правознавства, а також до області релігії, міфології (сім¢я, держава, політико-економічні відносини). В середні віки структуру феодальної державності, ієрархію відносин між васалами і сюзеренами виправдовували системою теології і правознавства (Августин, Аквінат). В епоху Відродження в галузь знань про політику залучається історія і політична економія (Макіавеллі). В XIX ст. групу дисциплін, які вивчають політичні явища і процеси, поступово доповнюють соціологія, географія, етнографія, психологія, а в ХХ ст. - всі інші сучасні науки, які мають відношення до політичного знання, - від математики, статистики і кібернетики до демографії, біології і екології (див.: Схема 1.1.).

Як окрема наука політологія  виникає у 1948 році. Перший досвід самостійного існування підвела Міжнародна Асоціація  Політичної Науки, коли у 1955 році фахівці  з США, Великобританії, Франції, Швеції, Індії, Мексики, Польщі, Єгипту, Канади, Німеччини, Греції і Югославії підготували і випустили дослідження “Суспільні науки у вищій школі. Політична наука”. Спільною працею учених у рамках проекту ЮНЕСКО обґрунтовано деякі висновки принципового значення.

А. До середини 50-х рр. ХХ ст. наука про політику ще не вийшла з “ембріонального” стану, якому притаманні невизначеність, сумнівність і контроверсійність оцінок молодої науки іншими дисциплінами суспільно-гуманітарного циклу знань. Історикам вона здавалася надто складною і фрагментарною, правникам і економістам впадала у вічі не відпрацьованість методології і категорійного апарату; представникам природничих наук взагалі залишався туманним об’єкт нової науки; лише соціологам усе було просто й зрозуміло.

Б. Майбутнє нової дисципліни змусило учених зробити вибір стратегічних пріоритетів, обґрунтованих провідними – англо-американською та французькою - школами. Перша стояла на тому, що знання політики необхідні тільки майбутнім держслужбовцям. Позиція другої – більш поміркована: знання політики необхідні всім випускникам вищої школи. Зрештою, закріплено такі основні напрямки дослідження і викладання нової дисципліни: а) політична теорія (теорія, історія політичних ідей); б) діяльність державно-політичних інститутів (центральний, регіональний та місцевий рівні); в) функціонування політичних партій і груп, громадська думка; г) міжнародні відносини.

З плином часу вимоги до молодої науки  зростають, професійні інтереси науковців, втілювані національними школами, урізноманітнюються. Кількість напрямків  дослідження в контексті політології збільшується, досягаючи, зокрема, у Франції десяти, в Україні їх – п’ять  
(див.т: Схему1.6.).

Поняття “політологія” походить від грецьких слів: “політика” ─  державна, суспільна діяльність і  – “логос” ─ слово, що дозволяє досить широко тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя. Політологія ─ це наука, яка вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб’єктом політичної влади.

З метою уточнення об’єкту політичної науки, починаючи з 1960-х років минулого століття, визначено такі магістральні напрямки вивчення політики: нормативний і аналітичний. Нормативного дотримуються організатори-практики, фахівці-теоретики, а також економісти, правники, державні керівники, котрі прагнуть критично осмислити шлях здійснення влади, уточнити й активізувати реальний політичний процес. Ясна річ, що, нормативний напрямок фінансується краще. І цим переймається держава. Аналітичне дослідження політики в основному полягає у вивченні політичних явищ і процесів як таких. Дослідники насамперед прагнуть створити теоретичні моделі і з їх допомогою пояснити етапи й складові політичної дійсності. При цьому вони використовують якнайширше коло методів і методик  вивчення абстрактно-теоретичних систем суспільного життя. В українській науці - це практична й теоретична політологія. Остання робить лише перші кроки.

Уточнення об’єкту політології, поділ її на практичну й теоретичну не дають можливості остаточно розкрити всіх аспектів проблеми. Дальший крок – визначення предмету наукового дослідження. Так, для історика політичної думки предметом будуть ідеї, теорії, погляди визначеного політичного мислителя, більшої або меншої групи людей (представники якогось напрямку політичного мислення, національна діаспора); для фахівця з політичного процесу - функціонування визначеної політичної системи, її окремих складових – держави, політичної партії, громадської організації та ін. Отже, об’єкт дослідження – це відносини, процес чи явище, що породжують проблему, проблемну ситуацію і обираються науковцем для дослідження; натомість предмет – певний аспект дослідження відносин, процесу чи явища в межах обраного об’єкта (див.: Схему 1.2.).

В процесі наукового  дослідження важливо враховувати все. Та зовсім недостатньо встановити новий факт чи групу фактів. Необхідно дати цьому пояснення з позицій сучасної науки, розкрити теоретичне або практичне значення предмета дослідження. Тому накопичення і виклад фактологічного матеріалу здійснюється в контексті загального історичного процесу, поступального розвитку політичної галузі, що дозволяє різнобічно й зважено розкрити загальні та специфічні особливості об’єкта і предмета політології.

Складність, багатогранність  і міждисциплінарний статус політологічної проблематики приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки. Методологія (гр. methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати ?

В сучасних умовах  дослідник  має можливість обирати будь-який метод чи яку завгодно комбінацію методів для дослідження політичної дійсності. Коротко розглянемо окремі (загальнонаукові) методи – історичний, термінологічний, структурно-функціональний, системний, моделювання, – пам’ятаючи, що в Україні проблема класифікації методів залишається дискусійною.

Історичний метод дає  змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей, притаманних об’єктові дослідження.

Будь-яке теоретичне дослідження  з політології потребує описування, аналізу та уточнення понятійного  апарату, тобто термінів і понять, що їх використовують фахівці в процесі роботи. Термінологічний принцип (метод термінологічного аналізу) передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, опрацювання змісту та обсягу, взаємозв’язку і субординації понять, обґрунтування їх місця в апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Є певні правила визначення апарату категорій. Слід базуватися на тлумачних та професійних словниках. Наукове визначення складних явищ і фактів, котрі аналізують, не обмежується формально-логічними вимогами. Нове поняття має бути чітким і однозначним. Якщо важко обґрунтувати одну ознаку, називають кілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Визначення нових явищ і фактів має органічно увійти в чинну терміносистему науки (див.: Схему 1.3.).

Структурно-функціональний метод – це спосіб дослідження, який ставить за мету розділити складний об’єкт на складові частини, вивчити зв’язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функціонуванні об’єкта як цілого. Основні кроки дослідника, який користується цим методом, такі: по-перше, детально описати явище з допомогою структурних понять: коло дійових осіб і інститутів, їх роль і статус (місце і становище в суспільній структурі), характер взаємовідносин між ними; по-друге, визначити не лише зразки поведінки, які є типовими для учасників досліджуваного явища, але й інші, головним чином альтернативні зразки поведінки (пошук альтернативи сприяє визначенню діапазону мінливості явища); по-третє, встановити традиційне місце діяльності суб’єкта в даному оточенні; по-четверте, назвати мотив діяльності суб’єкта - учасника подій, які досліджують. П’ята вимога структурно-функціонального аналізу зобов’язує дослідника враховувати виявлені закономірності функціонування складових частин цілого.

Системний метод у  політиці вперше був детально опрацьований американськими науковцями у 50-60-х рр. ХХ століття – після того, як його в цілому обґрунтували французький учений Леві-Стросс та італійський учений Вільфредо Парето. Теорія системного аналізу є надзвичайно абстрактною. Вона базується, зокрема, на застосуванні ЕОМ, що дозволяє на рівні сучасних вимог проаналізувати явище світу політики з його внутрішніми і зовнішніми взаємозв’язками та взаємовпливами.

Метод моделювання застосовують у тому випадку, коли намагаються визначити відповідність між теоретичною гіпотезою і дійсними фактами політичного життя. На основі цього методу дослідники аналізують політичну дійсність, шляхи вирішення проблеми і обґрунтовують можливі наслідки застосування своєї теорії на практиці. При цьому виявляються допустимі трансформації як з боку теорії, так і з боку практики. Це дає можливість визначити інструменти для впорядкування процесу.

Якщо говорити про  різноманітність методологічної основи політичних науки, то тут слід виділити специфічний момент. Так, жодна з наук не розвивається без експерименту. Що стосується останнього, то в політиці побутують суперечливі думки. Одна з них твердить, що вдаватися до експерименту можна лише теоретично: реальні експерименти ставить сама історія. Друга – що питання не в тому – проводити соціальні експерименти, чи ні. Питання в масштабності соціального експерименту. В ході реалізації велетенських проектів неминучі помилки, які підривають раціональні підвалини ідеї експерименту, ведуть до “політики абсурду”. Але в межах вузького масштабу частковий соціальний експеримент може мати місце. В реальному житті цей метод дає можливість робити нові й нові поетапні реорганізації різних ланок політичного життя.

Загальна кількість методів, які застосовуються у політичній науці, – надзвичайно велика. Та лише органічне поєднання можливостей різних методів допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.

Функції політології  показують, яких саме результатів можна  очікувати від цієї галузі знань. Так, гносеологічну функцію пов’язують з накопиченням, описом, вивченням  фактів політичної дійсності, з аналізом конкретних політичних явищ і процесів, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. На цьому етапі дослідження встановлюють “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.

Прогностична функція науки про політику відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є перш за все гіпотеза, політологічне прогнозування, які ґрунтуються на об’єктивних наукових даних.

Інструментальна функція повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю ? Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та індивідів, безпосередньо зайнятих політикою.

Ідеологічна функція  відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей слід дотримуватися та в ім’я чого проводити ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дійові сили та структури, які визначають політичне життя.

У межах цих функцій  здійснюється поступ політологічного  знання від накопичення емпіричного  матеріалу до його узагальнення в  теорію й гіпотезу розвитку (див.: Схему 1.5.).

При цьому слід пам’ятати, що політична думка існувала задовго  до визначення політології в окрему й самостійну дисципліну. Свідоме  вивчення політологічної проблематики загалом починається в ХІХ  ст. в США, Великобританії, Франції, Німеччині. Україна в минулому теж була одною з перших країн світу, де розроблялися й упроваджувалися в життя передові демократично-правові ідеї епохи Ренесансу та Просвітництва: народного суверенітету, верховенства закону, виборності органів влади. Це засвідчено, зокрема, у монографіях, енциклопедичних довідниках, підручниках, які свого часу побачили світ у цих країнах.

Упродовж останнього півстоліття політична наука  визначається як окрема наукова і  навчальна дисципліна, яка поширює  свій вплив і популярність у всьому світі. Яскравий приклад прискореного розвитку національної школи політологічних досліджень демонструють, зокрема, вчені Федеративної Республіки Німеччини. Вони активно стали до роботи в галузі політичних досліджень після 1948 року. Ситуація відзначається тим, що за часів тоталітаризму не могло бути й мови про об’єктивний аналіз політичного життя у цій країні. Але, як свідчать сучасні дослідження, західнонімецькі вчені значною мірою спричинилися до оновлення суспільства своєї країни. (Аналогічне завдання є актуальним і для української політології). Вони зосередилися на проблемі розвитку демократичних інститутів - парламенту, політичних партій, громадських організацій, виборів різних рівнів тощо. Німецькі фахівці особливо цікавилися результатами соціологічних досліджень, які помітно активізувались у країнах Заходу. І в 60-х рр. аналітики відкрили істинну картину: в політичній системі ФРН значною мірою переважали позиції управлінців, які відігравали вирішальну роль у виконавських структурах влади всіх рівнів. В умовах глибоких соціальних потрясінь, які наприкінці 60-х рр. охопили ФРН, а також Францію, Італію, Великобританію, США, Японію, висновкам аналітиків надано надзвичайної ваги та значення. На цій підставі відкрито головного винуватця кризи системи державно-політичного устрою: безконтрольність структур виконавської влади, які, не бажаючи втрачати вирішальних позицій у політиці, виступали проти активізації демократичних перетворень.