Основні типології політичних систем

політична безконфліктність і саморегульованість суспільства.

Певні елементи такої системи існували в історичному минулому й існують зараз. Однак справжня соціопримирлива політична система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, соціальної захищеності громадян, гарантування їхніх конституційних прав і свобод, політичного та культурного співробітництва між народами в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації. Реальними державами сучасності з найхарактернішими рисами соціопримирливої політичної системи виступають насамперед західні соціальні держави – Німеччина, Швеція, Норвегія, Люксембург, Швейцарія, США та інші – країни, які прагнуть до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості в суспільстві.

4. Партійні політичні системи

Партійні системи – це частина (підсистема) політичної системи, під якою слід розуміти сукупність стійких зв’язків і відносин партій різного типу одні з одними, а також з державою та іншими інститутами влади. До числа факторів, що справляють найбільший вплив на формування партійних систем належать характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство (насамперед виборчі закони), характер власне міжпартійних взаємин (утворення змичок, блоків, коаліцій) і соціокультурні традиції. У залежності від цього політичні системи на основі партійного принципу типології прийнято класифікувати насамперед за кількісним складом партій, а також за якісними характеристиками зв’язків, у які вони вступають.

За кількістю діючих у країні партій виокремлюють наступні партійні політичні системи.

За російським політологом О.Соловйовим:

однопартійні, серед яких розрізняють деспотичні та демократичні різновидності (колишній СРСР);

півторапартійні, в яких діє коаліція, що складається із домінуючої партії та близької їй за поглядами, але менш популярної організації (колишні НДР і Болгарія);

двопартійні з двома відносно рівноцінними за популярністю конкурентними партіями (США, Великобританія);

двох з половиною партійні системи, в яких наявність двох авторитетних партій поєднується з діяльністю посередницької, але одночасно альтернативної організації, яка відіграє роль “третьої” сили, що дозволяє примирити цих двох противників (ФРН);

багатопартійні, з кількістю понад три партії (Україна, Австрія, Росія, Польща, Чехія, Словаччина, Нідерланди, Франція).

За американським політологом Л.Етстайном:

Багатопартійна система з однією пануючою партією (Мексика);

модифікована однопартійна система (США);

система “два плюс одна партія” (Великобританія, Канада, Австрія);

крайня багатопартійна система (Франція);

стабільна багатопартійна система (ФРН).

Близькою до цієї типології, але складнішою, так як вона ґрунтується на якісних характеристиках зв’язків, у які вступають партії, є типологія італійського політолога Дж.Сарторі. На основі аналізу ідеологічної дистанції (“полярності”) між партіями він виділив сім типів партійних політичних систем:

однопартійні (СРСР, Північна Корея, Куба, Лівія), з однією легальною партією, яка володіє всією повнотою влади, що призводить до зрощення партійного апарату з державним;

гегемоністські (колишні соціалістичні країни Східної Європи, Китай, Мексика), з однією провідною партією (інші – партії-сателіти) та зрощенням партійного апарату з державним;

домінантні(Японія,Швеція,Індія), при яких одна домінуюча партія має тривалу (понад 40 років) перевагу в конкурентній боротьбі та формує уряд, що відзначається стабільністю;

двопартійні (США, Великобританія, Канада, Австралія), передбачають наявність двох рівноправних конкурентних партій, одна з яких після перемоги на виборах формує уряд, а інша складає впливову опозицію;

обмеженого плюралізму (Чехія, Литва, Болгарія, ФРН, Австрія, Бельгія), коли функціонує кілька потужних партій при відсутності гострих політичних суперечностей між ними та позасистемної опозиції, домінуючі партії формують урядові коаліції (часто нестабільні);

поляризованого плюралізму (Італія, Фінляндія, Нідерланди, Латвія, Словаччина, певною мірою Україна), з багатьма партіями, потужними з яких є крайні – ліві та праві, при цьому уряд формують центристські партії та існує гостре ідеологічне протистояння між центром і право-лівою опозицією;

атомізовані (Уругвай, Парагвай, Малайзія, Казахстан, Польща, Україна початку 90-х років ХХ ст.), коли існує багато невпливових політичних партій, а уряд формується або на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції.

Треба зауважити, що не існує єдиного стандарту в оцінці ефективності тих або інших партійних політичних систем. Однак у будь-якому випадку тип партійної системи суттєво впливає на наступні політичні явища та процеси:

1) характер організації та здійснення виборів глави держави, парламенту, органів місцевого самоврядування;

2) спосіб формування уряду, його ефективність і стабільність;

3) форму державного правління;

4) тип політичного режиму та політичної системи.

5. Виборчі політичні системи

Виборча система – це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов’язаних із формуванням органів влади, які функціонують у рамках виборчого права. Відповідати своєму соціальному призначенню вибори можуть лише тоді, коли вони ґрунтуються на певних принципах. Мова йде про дві групи таких принципів:

принципи виборчого права, які визначають статус кожного громадянина на виборах (загальний характер виборів, рівність виборців, таємниця виборів, пряме або безпосереднє голосування);

загальні принципи організації виборів (свобода виборів, наявність альтернативних кандидатів, конкурентність виборів, періодичність і регулярність виборів, рівність матеріальних та інформаційних можливостей політичних партій і кандидатів).

В сучасному світі використовується приблизно 350 різновидів виборчих систем, кожна з яких має певні переваги та недоліки. При цьому можна виокремити чотири основних типи виборчих політичних систем – мажоритарна, пропорційна, змішана, консенсусна.

Система абсолютної більшості або мажоритарна передбачає, що перемагає той кандидат, який набрав встановлену законом більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. При цій системі виборчі округи бувають одно- або багатомандатні з приблизно рівною кількістю виборців на округ і наближеністю меж округів до меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Голосування відбувається тільки за одного кандидата в одномандатному окрузі або за кількох кандидатів – у багатомандатному. При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості (Франція, Білорусь) обраним вважається кандидат, який отримав понад 50 % голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. При мажоритарній системі відносної більшості (Україна до 1998 р., США, Великобританія, ФРН, Канада, Японія) перемагає той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Загалом мажоритарна виборча система застосовується у понад 70 країнах світу, сприяє успіху насамперед великих партій і забезпечує стабільність уряду. Водночас при цій системі голоси виборців, подані за переможених кандидатів фактично пропадають. Відсутня також відповідність між кількістю голосів і кількістю отриманих мандатів. Окрім того безпосередня залежність результатів виборів від розподілу виборців за округами створює небезпеку маніпулювання шляхом тенденційного нарізання виборчих округів. Така практика спотворення волі виборців отримала назву “виборчої географії” або “джеррімендерінгу” (за іменем її творця – американського губернатора штату Массачусетс Джеррі).

Система пропорційного представництва або пропорційна передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. При цій системі виборчі округи багатомандатні і їх межі або співпадають з межами всієї країни (єдиний загальнонаціональний округ), або з межами її областей (провінцій, земель). Голосування відбувається не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, що виставляють свій список кандидатів. При цьому голоси можуть віддаватися за список в цілому без надання переваг (преференцій) – Польща, Чехія, Португалія, Ізраїль – так звані “жорсткі” списки; або із наданням переваг (преференцій) окремим кандидатам з того списку, якому віддається голос – Італія, Іспанія, Швеція, Норвегія, Данія, Австрія, Бельгія, Нідерланди – так звані “м’які” списки. У першому випадку партійні списки отримують кількість мандатів, пропорційну до кількості поданих за них голосів виборців. При наявності преференцій мандати надаються конкретним представникам із відповідних партійних списків. З метою усунення надмірної розпорошеності мандатів між партіями та сформування парламентської більшості й утворення уряду в більшості країн, що застосовують пропорційну систему (всього їх майже 50), введено своєрідний “бар’єр” – мінімальний відсоток голосів виборців, який має отримати список партії, щоб кандидати від неї могли одержати депутатські мандати (найчастіше він становить 4 – 5 %, хоча може коливатися від 1 % – в Ізраїлі до 10 % – в Туреччині). Загалом пропорційна виборча система покликана забезпечити представництво в парламенті різних політичних сил пропорційно до їх реального впливу.

Мажоритарно-пропорційна або змішана виступає в якості комбінації мажоритарної та пропорційної виборчих політичних систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є так зване “лінійне змішування”, за якого одна частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина – за пропорційною. Класичним прикладом змішаної виборчої системи є ФРН, де 50 % депутатів Бундестагу обирається за земельними партійними списками, а ще 50 % - на основі мажоритарної системи відносної більшості. Саме такий принцип формування представницьких органів влади запозичили такі посткомуністичні держави як Україна (з 1998 р.), Росія, Молдова, Литва, Грузія, Болгарія, Угорщина. Ця система є реальною спробою компромісу між принципами представництва різних політичних сил і стабільністю уряду зсередини.

Консенсусну систему виборів використовують ООН і деякі партії (наприклад, “зелені”). Вона має позитивну спрямованість, тобто орієнтована не на критику противника, а на вибір найбільш сприятливого для всіх кандидата або виборчої платформи. При цьому виборець голосує на за одного, а за всіх кандидатів (їх має бути обов’язково більше двох) і ранжирує їх список у порядку власних симпатій. Так, якщо на посаду президента претендує три кандидати, то виборець визначає місце кожного з них: за 1-е місце дається 3 бали, за 2-е – 2 бали, за 3-є – 3 бали. Після голосування всі отримані бали сумують і за їх кількістю визначається переможець.

Незважаючи на відмінності, з точки зору життєдіяльності політичної системи суспільства вибори та виборчі системи повинні забезпечити виконання наступних найважливіших функцій:

артикуляція, агрегація та представництво різноманітних інтересів як всього населення, так і власне електорату;

мобілізація виборчого корпусу на розв’язання актуальних суспільних проблем;

політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості та політичної участі;

генерування оновлення суспільства шляхом конкурентної боротьби альтернативних політичних програм;

конституювання ефективної опозиції та її підготовка до виконання функцій політичного керівництва;

рекрутування політичної еліти;

інтеграція різноманітних точок зору та формування загальної політичної волі;

каналізація, переведення політичних конфліктів у русло їх інституційного мирного врегулювання;

контроль за інститутами державної влади;

розширення комунікацій, відносин представництва між інститутами влади та громадянами;

легітимація та стабілізація політичної системи взагалі, а також власне конкретних інститутів влади – парламенту, уряду, президента, місцевого самоврядування тощо.

6. Ідеологічні політичні системи

Політична ідеологія – систематизована сукупність ідейних переконань, які виражають докорінні інтереси різних соціальних груп з приводу влади, її завоювання, захисту та використання, на ґрунті яких утворюються політичні відносини і функціонують відповідні інститути, організації та установи. Основними формами її вияву виступають політичні теорії, політичні концепції, політичні ідеї, соціально-політичні ідеали, політичні гасла, політичні погляди. У зв’язку із великим впливом ідеологічної підсистеми політичної системи суспільства на весь його розвиток доцільно детальніше охарактеризувати процес виникнення, розуміння і характерних рис політичної ідеології.

Термін “ідеологія” зобов’язаний своїм походженням Д. де Трасі. Французький філософ позначив ним методологічні основи всіх наук. Він приділив багато уваги походженню ідей, результатам їх практичного втілення, а також розробці методів ліквідації помилок, які з’являються в процесі пізнання дійсності. Написаний де Трасі у 1801-1805 рр. 4-томний трактат “Елементи ідеології” містив утопічні погляди, віру в безмежні можливості освіти, її вирішальний вплив на розвиток суспільства. Автор прагнув підняти ідеологію до рівня науки, включити її в систему соціальних дій. Критерії раціональних ідей де Трасі шукав не в тому політичному устрої наполеонівської держави, сучасником якого він був, а в тих можливостях політичної системи, які могли б проявитися у деяких ідеальних умовах. Суттєвим для нього було, наскільки наукова думка вільна від єресі, брехливих авторитетів, застарілих традицій. В ідеології відображалась віра у могутність людського розуму, здатного захистити думку від неправильних ідей (релігії, метафізики).