Основні типології політичних систем

Основні типології політичних систем

План

Вступ

1.      Формаційні політичні системи

2.      Режимні політичні системи

3.      Модельні політичні системи

4.      Партійні політичні системи

5.      Виборчі політичні системи

6.      Ідеологічні політичні системи

7.      Інтеграційні (цивілізаційні) політичні системи

Література

Вступ

Функціонування політичної системи обумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи Для з’ясування того, як вони формуються, чим різняться або як поєднуються, політологія ставить перед собою важливе завдання з вироблення класифікації, тобто типології політичним систем.

У сучасній західній політичній науці вирізняють такі типі політичних систем: військові та громадянські; консервативні і ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв’язків з навколишнім середовищем зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій – наявність усіх складників); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; авторитарні й тоталітарні.

Досить поширеною є типологія Ж. Блонделя, який вирізняє п’ять типів політичних систем: ліберальної демократії, радикально-авторитарні (комуністичні), традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем:

англо-американську (характерні риси – прагматизм, раціоналізм, основні цінності – свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека);

континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами);

доіндустріальну (або частково індустріальну), що передбачає перехрещення різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень;

тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість).

Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: 1) природа політичної системи, характер

політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); 2) форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); 3) співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Відомі американські політологи З.Бжезинський і К.Фрідріх (праця “Тоталітарна диктатура та автократія” – 1956 р.), а також С.Хантінгтон (спільна з Бжезинським робота “Політична влада: США/СРСР” – 1961 р.) поділяли всі політичні системи на інструментальні та ідеологічні. Так, до інструментальних вони відносили політичну систему США, бо вона уособлює демократичні установи й інститути. У соціалістичних країнах, на їх думку, існували ідеологічні політичні системи, які є продуктом примусу. Вони створені партіями та їх лідерами силовими методами, хоча і з метою побудови нового суспільства.

Усі вищеназвані типології є умовними. Насправді не існує «чистого» виду політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є плодом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства – досить специфічне і своєрідне утворення, характер якого визначається історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

Відмінні особливості кожної окремої типології політичної системи дозволяють визначити якийсь певний основний критерій, що зумовлює різницю між ними. Автор зупиниться на аналізі восьми найпоширеніших типологій політичних систем, критеріями виокремлення яких виступають:

- тип суспільно-економічної формації;

- характер політичного режиму;

- модельні характеристики за принциповими, “корінними” ознаками;

- характер партійної системи;

- спосіб здійснення виборів;

- панівна або домінуюча ідеологія;

- комплексні, інтеграційні (цивілізаційні) чинники розвитку суспільства;  - форма держави.

1. Формаційні політичні системи

Ця типологія ґрунтується на традиційному формаційно-стадіальному підході до суспільного розвитку, суть якого полягає в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Характер політичної системи визначається насамперед економічно та соціально обґрунтованими інтересами й цілями. Звідси, виділимо й охарактеризуємо п’ять типів політичних систем.

1. Рабовласницька політична система, яка базувалася на наявності класового антагонізму (в першу чергу між рабами та рабовласниками) в рамках тодішніх рабовласницьких держав. Різновидами такої політичної системи були територіально-політичні утворення на Сході, в античній Греції та Стародавньому Римі.

На Сході (в Ассирії, Вавилоні, Єгипті) задовго до нової ери склалася форма необмеженої самодержавної влади, відомої під назвою деспотії. Вона ґрунтувалася на сваволі правителів і їх оточення, жорстокому придушенні будь-якого волевиявлення.

В античній Греції у VII – VI ст. до н.е. сформувалися самостійні держави-поліси з власними політичними, військовими та релігійними центрами (древньогрецький мислитель Аристотель проаналізував у своїй праці “Політика” державний/політичний устрій і внутрішнє життя 158 таких грецьких полісів). Залежно від результатів боротьби між демосом і родовою аристократією встановлювалася, відповідно, демократична чи олігархічна державна влада. Економічний розвиток і політична могутність полісів ґрунтувалися на широкому застосуванні рабства. Раби, на відміну від вільних (громадян), позбавлялися будь-яких політичних прав. У період еллінізму (ІІІ – ІІ ст. до н.е.) в Греції переважали держави воєнізованого типу – Ахейський союз, Етолійський союз, Македонія, які прагнули до панування в Елладі. Але після розгрому римлянами Ахейського союзу в 146 р. до н.е. Грецію підкорив

Рим.

У Стародавньому Римі спочатку впродовж VIII – VII ст. до н.е. правили шість царів – царський період політичної історії. На початку VI ст. до н.е. почав формуватися республіканський устрій у формі так званої полісної республіки, до складу якої входила група міст на Апеннінському півострові з різним правовим статусом. Всі вони знаходилися під владою Риму, який за рахунок завоювання та підкорення провінцій у Європі, Азії, Африці значно зміцнив і розширив свою територію. Політичну владу в Римській республіці здійснював сенат і консули, які вибиралися на певний період часу. На місцях основні владні функції здійснювали правителі провінцій, які окрім цивільних мали великі військові повноваження. Громадянські війни у І ст. до н.е. привели до встановлення одноособового правління – у 27 р. до н.е. Октавіан Август став імператором. Римська імперія проіснувала до 476 р. н.е. Падіння Західної Римської імперії означало крах рабовласництва і зруйнування рабовласницької політичної системи.

2. Феодальна політична система, для європейського варіанту якої характерне панування в основному монархічної форми правління (республіки існували лише у Новгороді, Венеції, Флоренції, Любеку), християнського світосприйняття та феодального способу виробництва. Він базувався на поземельній власності феодалів і використанні праці залежних і вільних селян і ремісників. Поступово відбувався процес об’єднання роздрібнених держав і посилення королівської влади. Наслідком стало утворення в XV – XVI ст. централізованих феодальних держав – Англії, Франції, Росії, Іспанії. У надрах феодалізму почали зароджуватися представницькі органи влади (Боярська дума в Росії, парламент в Англії, Генеральні штати у Франції), які поклали початок представницькій монархії і парламентському устрою – конституційній монархії. У період розкладу феодалізму та початку переходу до індустріального (капіталістичного) суспільства принципово новим явищем у Європі стала Голландська республіка, в якій місце короля посіли Генеральні штати.

3. Капіталістична політична система, яка була заснована на приватній власності на засоби виробництва, експлуатації найманої праці капіталом, ідеях прогресу, свободи вільного підприємництва та недоторканості приватної власності. У країнах Західної Європи та США остаточно склався тип буржуазної держави. Головними її ознаками стали парламентська система, система конкурентних політичних партій (консервативна і ліберальна – в Англії, демократична і республіканська – в США), сильний апарат державної влади, загальне виборче право, місцеве самоврядування. Значно розширилося втручання держави в різні сфери соціальних відносин і суспільного життя. Зросла роль виконавчої влади у порівнянні з законодавчою. Дедалі більшого значення набували такі важливі елементи буржуазної державної машини як поліція, суд, армія. Остаточно склалася політична влада великої буржуазії, хоч у різних країнах вона мала різні форми. Так, в Англії це була конституційна монархія, у США – буржуазно-демократична республіка, в Німеччині – юнкерсько-буржуазна монархія. Головні важелі економічної та політичної влади зосередилися в руках порівняно нечисленної еліти представників промислового та фінансового капіталу. Основи буржуазного державного устрою і політичної системи закріплялися в конституціях – писана конституція стає традицією буржуазного політичного устрою (наприклад, 1787 р. – Конституція США, 1791 р. – Конституція Франції, 1871 р. – Конституція Німецької імперії). На рубежі ХІХ – ХХ ст. з переходом до нової стадії капіталізму – імперіалізму – зросла влада монополістичного капіталу, яка поєднується із силою буржуазної держави (так званий державно-монополістичний капіталізм).

4. Соціалістична політична система, основу якої склала соціалістична (всенародна) власність на засоби виробництва і держава диктатури пролетаріату. Для неї була характерна система радянської влади, яка ґрунтувалася на всесиллі та владній монополії комуністичної партії, контролі з боку держави за всіма сферами суспільного життя й особливій ролі Рад депутатів трудящих (потім – народних депутатів), у яких зосереджувалися законодавчі та виконавчі важелі влади. Соціалістична політична система характеризувалася також режимом народної демократії при переході до соціалізму країн Центральної та Південно-Східної Європи. Народна демократія була революційною демократичною владою під керівництвом робітничого класу і його комуністичної партії. Фактична монополія комуністичної партії на владу, заперечення політичної опозиції, політичного й ідеологічного плюралізму, посилення влади державних органів примусу – характерні риси соціалістичної політичної системи в СРСР і країнах соціалістичного табору 40 – 80-х рр. ХХ ст. Конституційне закріплення прав і свобод громадян, розвиток формальної демократії, забезпечення фактичної рівноправності націй і народностей сприяли переростанню держави диктатури пролетаріату у всенародну соціалістичну державу. Це було закріплено в конституціях так званого розвиненого або реального соціалізму (наприклад, у Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р.).

5. Перехідна або трансформаційна політична система, характерна для країн, які знаходилися або перебувають на стадії переходу від одного до іншого економічного та суспільно-політичного устрою. Характеризується розмитістю та невизначеністю політичного режиму, тобто методів державного управління, кардинальними змінами партійно-політичної системи, нестабільністю внутрішньополітичної обстановки, суперечливістю політичних процесів, ідейними розколами в суспільстві та дискусіями з питань вибору шляхів розвитку, часто ускладненням соціальних, етнонаціональних і етнорелігійних конфліктів. Прикладом таких трансформацій є політичні та інші системні перетворення у країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., які супроводжувалися крахом тоталітарних політичних систем.

Політичне банкрутство керівних правлячих партій, неефективність адміністративно-командних методів управління та небажання більшості населення жити в старих умовах тоталітарного режиму – все це визначило виникнення своєрідної революційної ситуації у країнах Центрально-Східної Європи. При наявності конкретних особливостей загальним для всіх країн було прагнення ліквідувати монопольну владу правлячих партій, встановити дійсно демократичну форму правління і на основі широкої демократизації оновити соціально-економічне та політичне життя суспільства. Все це покликані були здійснити так звані “оксамитові” або “ніжні” революції кінця 80-х років минулого століття, які в цілому відбувалися мирним шляхом і без людських жертв (за винятком Румунії і НДР, а також Югославії, де спалахнула громадянська війна).

При всій своєрідності революційних процесів у державах Центрально-Східної Європи можна виокремити й загальні риси радикальних перетворень. Насамперед це:

відмова правлячих партій від монополії на владу, від конституційних гарантій права на одноосібне управління країною, бурхливе оформлення багатопартійних систем;

становлення реальної системи плюралістичних демократичних виборів на всіх рівнях державної влади;

виведення з-під контролю комуністів армії, міліції, прокуратури, органів держбезпеки, тобто деполітизація репресивно- силового апарату;

відміна державної цензури на засоби масової інформації, масове відкриття нових друкованих видань, теле- радіоканалів і передач демократичного спрямування;

розробка та впровадження пакету соціально-економічних, насамперед ринкових реформ і перетворень.