Основні типології політичних систем

2. Режимні політичні системи

Найпоширенішою є типологія політичних систем за політичними режимами на тоталітарні, демократичні, авторитарні, анархічні й охлократичні. Критерієм розмежування виступає тип політичного режиму – характер і способи здійснення та взаємодії влади, суспільства (народу) і особи (громадянина). Західні політологи Г.О.’Доннел і Ф.Шміттер влучно визначали режим як сукупність явних або прихованих структур, “які визначають форми та канали доступу до провідних урядових постів…” Основні ознаки, за якими розрізняють політичні режими та, відповідно, режимні політичні системи, такі:

спосіб формування органів влади;

співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, центрального уряду та місцевого самоврядування;

становище та роль громадських організацій і партій;

правовий статус особистості;

встановлена законодавча система;

зміст і співвідношення того, що дозволено і що заборонено;

V’ рівень економіко-господарського розвитку;

політична стабільність суспільства;

порядок функціонування правоохоронних і каральних органів;

ментальні установки, історичні та культурні традиції, мораль і звичаї народу.

1. Тоталітарний тип політичної системи виник у ХХ ст. і був характерний насамперед для держави Б.Муссоліні в Італії (фашистський тоталітаризм), нацистської диктатури в Німеччині (націонал-соціалістський тоталітаризм), сталінізму в СРСР (комуністичний тоталітаризм), Ірану періоду А.Хомейні (теократичний тоталітаризм). Термін “тоталітаризм” з’явився в 20-х роках минулого століття в Італії, а в 1944 р. Ф.Хайєк написав знамениту “Дорогу до рабства”. Науковий аналіз тоталітаризму ще в 40 – 50-х рр. ХХ ст. здійснили у своїх працях американські політологи Х.Арендт (“Походження тоталітаризму”, 1951) і К.Фрідріх та З.Бжезинський (“Тоталітарна диктатура і автократія”, 1956). Яскраву картину тоталітарного суспільства у романі “1984” створив відомий англійський письменник Дж.Орвел. На політологічному симпозіумі в США в 1952 р. тоталітаризм був визначений як “закрита й нерухома соціокультурна та політична структура, в якій будь-яка дія – від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів – спрямовується і контролюється з єдиного центру”. Подібного розуміння тоталітаризму дотримувався у своїй відомій праці “Демократія і тоталітаризм” французький політолог Р.Арон, який назвав цей тип політичної системи “монополістичним устроєм”.

У своєму політичному розвитку тоталітаризм проходить три етапи: 1. Революція; 2. Консолідація влади, що означає усунення опозиційних партій і сил з політичної арени; 3. Ліквідація очевидних і вигаданих ворогів всередині правлячої партії. Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки:

надзвичайно централізований і бюрократичний характер державного управління;

наявність лише однієї офіційної ідеології для всього суспільства, де головним носієм цієї ідеології виступає одна правляча політична партія;

абсолютна підпорядкованість громадян, всіх організацій і спілок правлячій партії;

наявність розгалуженої системи таємної політичної поліції;

культ вождя, який має практично необмежену владу;

яскраво виражений антилібералізмі антидемократизм, репресії проти власного народу тощо;

діє правило чіткої регламентації: не заборонено те, що дозволено законом.

2. Демократичний тип політичної системи як форма організації та здійснення влади є протилежністю тоталітарному характеру і способу взаємодії влади, суспільства й особи. Такою виступає демократія західних держав, насамперед Англії, Франції і США. Демократичний тип політичної системи як форма організації і здійснення влади пройшов довгий і складний шлях розвитку від прямої демократії античного полісу до ліберально-демократичного або поліархічного (за визначенням американського політолога Р.Даля) політичного устрою ХХ ст. Основна суть його полягає у правлінні меншості, що обирається народом на конкурентних виборах, а також чіткому розмежуванні влади між різними її гілками при взаємному контролі.

Існують чотири головних ознаки або принципи демократичної політичної системи:

1) суверенітет народу (загальна демократія, пряма демократія, представницька демократія);

2) будова і порядок формування органів влади (парламентська, президентська, змішана, суперпрезидентська республіки, парламентська монархія);

3) рівність прав громадян на участь в управлінні державою (політична демократія і соціальна демократія);

4) підпорядкування меншості більшості при прийнятті та здійсненні рішень (деспотична демократія, тоталітарна демократія, конституційна демократія).

Американські політологи М.Д.Роскін, Р.Л.Корд, У.С.Джонс дають таке визначення демократії: це політична система, яка передбачає заміну державних чиновників і право людей справляти вплив за допомогою голосування на рішення, що приймаються. Ще краще, на нашу думку, сказав свого часу президент США А.Лінкольн: “Демократія – це правління народу, обране народом, для народу”. При цьому серед головних ознак демократизму можна виділити наступні:

формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном;

визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття рішень;

переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур і процесів;

вимога виборності та періодичної змінюваності складу органів державної влади;

наявність політико-правового порядку, при якому дозволяється існування і діяльність різних політичних партій, рухів та організацій;

дотримання конституційних норм і реальне здійснення принципу “розподілу влади” на законодавчу, виконавчу, судову;

наявність розвиненого громадянського суспільства – розмаїття неопосередкованих державою взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності;

на відміну від тоталітаризму діє правило: дозволено все, що не заборонено законом.

3. Авторитарний тип політичної системи відповідає такому державно-політичному режиму, який характеризується:

значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи людей;

ураженням, звуженням політичних прав і свобод громадян і суспільно-політичних організацій;

строгою регламентацією активності громадян і політичних інститутів;

дозволом діяльності лише лояльних правлячій владі політичних сил і легальної лояльної опозиції;

різким скороченням прерогатив і повноважень демократичних інститутів.

Іншими словами – це режим жорсткого примусу до дотримання законів, до виконання непопулярних, але формально легальних вимог.

Зразками авторитарного правління вважаються режими Ю.Пілсудського в Польщі, адмірала Хорті в Угорщині, генерала Франко в Іспанії, генерала Піночета в Чилі. Проте авторитарних ознак може набрати будь-яке державне управління, якщо виконавча чи законодавча інституція або керівна посадова особа перебирають на себе функції та повноваження інших, стають єдиним у суспільстві центром прийняття загально-значимих рішень. До речі, це може статися не тільки від злого умислу авторитарної особи, але й відповідно до вимог конституції. Так, пряме президентське правління в надзвичайних ситуаціях передбачене законодавством багатьох країн світу. Авторитарні режими, як правило, спираються на армію – воєнний режим (свого часу він існував у Чилі, Пакистані, Греції, Туреччині та інших державах). Військові найчастіше втручаються в політичний процес, щоб покінчити з тривалою кризою, яку не вдається подолати ліберальними засобами. Разом з тим виокремлюють кілька й інших основних типів авторитарних політичних систем: партійні (СРСР періоду Л.Брежнєва і після нього), сучасна Білорусь, Марокко, Гватемала), корпоративні (сучасна Росія), національні (сучасні Узбекистан, Туркменістан, Казахстан), особисті (Індія при І.Ганді, Румунія при Н.Чаушеску) режими.

З іншого боку, встановлення авторитарного режиму вважається неминучим у процесі модернізації тоталітарного суспільства. Якщо тоталітарний режим – це влада сваволі й беззаконня, то авторитаризм є владою суворого закону. Така авторитарність у конкретних умовах зміцнює силу демократії фактичною політичною силою, створенням демократичного політичного механізму. Найдоцільніший при цьому шлях – досягнення революційних змін, але еволюційними методами.

Іноді за способом здійснення політичної влади політологи також виділяють ще два типи політичного режиму – анархічний і охлократичний.

4. Анархічний тип політичної системи найчастіше має такі риси:

1 ерозія або повна руйнація ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи суспільства;

1 взаємна конфронтація або навіть атомізація (розпад, подрібнення) владних структурна, відсутність ефективних форм координації їх дій;

1 втрата найвищими органами влади монополії на організоване застосування збройної сили;

сваволя та відсутність гарантій безпеки населення;

відсутність системи елективного нормативного регулювання суспільних відносин.

5. Охлократичний тип політичної системи характеризується:

некомпетентністю політичної влади;

намаганням простими засобами і дуже швидко розв’язувати складні проблеми суспільного життя, що вимагають тривалої копіткої праці;

відсутністю у представників влади реального почуття відповідальності перед своїм народом;

апеляціями влади до широких народних мас – популізмом;

рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із “соціальних низів” і маргінальних верств суспільства, при цьому вона прагне швидко підвищити свій соціальний статус і поліпшити матеріальне становище.

3. Модельні політичні системи

політична ідеологія авторитарний тоталітарний

Близькою до типології політичних систем за характером політичного режиму є типологізація за принциповими, корінними ознаками, які ґрунтуються на факторах, що визначають характер і напрям розвитку політичної системи. Такими факторами виступають політичний інтерес соціально-політичних та етнічних спільнот, цілеспрямованість і цілевизначеність, суб’єкт політики, економічні зв’язки. Кожний із цих факторів діє як самостійно, так і в сукупності з іншими. Якщо ж із них випадає хоча б один, то відбувається послаблення або навіть розвал всієї політичної системи чи окремих її структурних елементів. Залежно від прояву та сили впливу зазначених факторів, на думку київських політологів І.Дзюбка, К.Левківського, Т.Мельника, історично складається один із трьох типів або моделей політичної системи тієї чи іншої країни – командний, змагальний, соціопримирливий.

Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Відповідно до панівної ідеології різновидами тоталітаризму виступають комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Сьогодні командні системи існують насамперед в Азії та Африці (Північна Корея, Ірак, Лівія). Дана політична система має такі риси:

надмірна роль центру, в тому числі у прийнятті та реалізації рішень;

командний стиль управління всіма сферами суспільного життя;

заперечення політичного плюралізму;

ставка на силові структури;

виняткова роль партійно-державного лідера й однієї ідеології;

обмеження прав і свобод громадян;

відсутність чіткого розподілу влади;

поширення політичної демагогії на захист інтересів народу;

створення еліти закритого типу – номенклатури.

Змагальна політична система є протилежною командній і може ефективно функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму. Історично вона існувала в рабовласницьких Афінах, феодальних містах-державах (Новгород, Дубровник, ганзейські міста) і найяскравіше проявила себе в епоху індустріального суспільства (капіталізму) з його постулатами вільної торгівлі, вільної конкуренції, ринкової економіки, поваги до природних прав людини. Для змагальної політичної системи характерні наступні ознаки:

наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень, які через свої “групи тиску” впливають на державну владу;

визнання рівності та гарантій прав людини й об’єднань громадян;

захист конституційного ладу та його правових засад;

ставлення до права як до найвищої цінності;

зв’язок політичної системи та саморегуляції суспільства у сферах економіки, соціальних відносин, духовного життя тощо.

Соціопримирлива політична система має такі типологічні характеристики:

першочерговість соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;

використання компромісів для вирішення політичних та інших проблем;

професіоналізм політичного управління;

утвердження політичного плюралізму та високий рівень політичної культури;

прагнення до утвердження соціального миру та соціальної справедливості;

високий рівень захисту прав людини;

поступове, постійне, неухильне здійснення соціальних програм;