Украинские народные декоративно-прикладное мастерство

Художнi вироби з металу

     Більшість металів та їх сплавів є досить міцними і лише при нагріванні стають пластичними і придатними для механічної обробки. Вироби з  металу можна відливати, кувати, із жесті - карбувати рельєфні зображення, виготовляти посуд та ін. Ювелірні вироби з металу завжди були в Україні популярними прикрасами церков, книг, житла, жіночої й чоловічої одежі та ін. А будучи до XVIII століття доступними фактично лише заможним людям, металеві вироби перетворювались на знак престижу і багатства.

     Ще  зі скіфських часів обробка металів на території України сягнула високого рівня професійної і художньої довершеності. Зброя, прикраси та побутові вироби з металів, що походять з княжої доби, свідчать про спадкоємність та розквіт місцевих традицій зброярства, золотарства, ковальства.

     Вже тоді, а також до пізнього середньовіччя із цеховими організаціями майстрів, помітного розвитку набуло й народна виробка металу. Із остаточним занепадом у ХІХ столітті цехового ремесла аж до початку ХХ століття тривав особливо активний розвиток української доби обробки металу.

     Народні майстри, що працювали поза цехами, займались ковальством, бляхарством, дрібним ливарництвом, ювелірною справою, рідше - зброярством та сницарством.

     Вироби  народного ковальства здебільшого  були призначені для обладнання будівель (хрести, дверні клямки, клямри, ручки та ін.), окуття засобів пересування, хліборобського реманенту, скринь, частин кінської упряжі тощо. Особливо цікавими роботами були ковані хрести, окуття дверей і скринь (з традиційним набором конструктивних елементів-спіралей, квітів, птахів та ін.), ковані брами.

     Народне ювелірне мистецтво побутувало на Подніпров’ї і Слобожанщині та в регіоні Карпат. Народні майстри виготовляли оздоби для святкового одягу жінок і дівчат, прикраси (переважно зі срібла (хрести, намисто, сережки, дукачі, персні) чи міді (хрести, персні) - як для жінок, так і чоловіків). Найпоширенішими виробами були хрести, оздоблені гравіюванням, склом, рідше - емаллю, та дукачі (підвіски із срібних чи мідних монет (рідше - золотих) або ж круглих пластинок з вигравіюваними рельєфними зображеннями), а часом і дукачі-іконки, кільчики (сережки без підвісок).

     У селах Гуцульщини надзвичайного  поширення набуло дрібне художнє  ливарництво з латуні, вершинною точкою розвитку якого був кінець ХІХ - початок ХХ століття. Його традиція сягала корінням ще старокняжих, а то й поганських часів. Карпатські народні майстри виготовляли численні вжиткові приладдя, кінську збрую, зброю, прикраси тощо.

     Усі вироби пишно декорувалися карбуванням  і гравіюванням (переважали геометричні мотиви у різних орнаментальних поєднаннях). Найбільшої популярності зажили оковані руків'я палиць та топірці.

     Сьогодні  кустарне металообробництво занепало у зв’язку з великим напливом промислової продукції. Досить популярним залишається ще народне бляхарство.

Декоративні розписи

     Розписування  стін хат, а часом і господарських  будівель, було дуже популярне на українських землях в давнину, а місцями збереглося й донині. Стіни в українській хаті майже завжди білилися, як і піч, тому в хаті було багато вільних площ для прикрашування вішаними образами або ж мальованими різнобарвними орнаментами. Господині чи інші члени родини - жінки розмальовували стіни орнаментами різних кольорів.

     Найчастіше  це були фантастичні дерева з птахами, півниками, щигликами тощо. Зовні  розмальовували обрамування вікон  та віконниці (задля кольорового  узгодження житла із зеленню дерев та квітів довкола хати). Традиція розписування формувалася протягом тисячоліть і була тісно пов’язана з магічними віруваннями та діями. Символіка цих орнаментів сьогодні вже призабута, особливо ж їхнє апотропеїчне значення (охоронні засоби). Самі ж мотиви «дерева життя» не мають в собі нічого натуралістичного чи реалістичного, але як в цілому, так і в деталях є чистим витвором фантазії з певними абстрактними оздобами, вигаданими птахами тощо. Таким чином, це «дерево життя» є не природним, але надприродним, святим, таким, що має магічну силу приносити щастя, відвертати нечисть, всяку зловорожу силу. Це - своєрідний образ вигаданого дерева, що стоїть десь у Бога в раю, якого ніхто не бачив, але яке повинно бути надзвичайно гарним і чудодійним. Тому й кожне зображення цього дерева повинне бути найбільш фантастичним, а через те й найбільш магічно дієвим. Таку ж активну апотропеїчну силу мали й інші мальовані символи: хрести (прості і свастикоподібні), зірки, розетки, очі тощо.

     У пізніші часи почали з’являтись більш натуралістичні мотиви в розписах (листки дуба, клена, хмелю, барвінка, винограду, вінки й букети, сови і павичі). Орнаменти стінопису в окремих місцевостях наближаються до орнаментів вишивок (особливо в розписах над вікнами), килимів (особливо в розписах над полом), пічних кахлів (на печах), але, як правило, пишніші.

     Розписують  хати пензлями, рогозою, віхтями. Квіти й листки найчастіше малюють пальцем.

     Деякі регіони України, як от Київщина, Уманщина, Катеринославщина, Херсонщина й Одещина, стали визнаними центрами народного розпису. А вже з початку ХІХ століття на основі настінного розпису почав витворюватись розпис декоративний, який виконується на різних предметах повсякденного вжитку: вазах, тарілках, глечиках, карафках, навіть елементах збруї та озброєння (давня традиція мистецтва Запорозької Січі). Нині цей декоративний розпис, що практикується народними майстрами-професіоналами, отримав збірну назву «петриківського» (від назви села Петрівка колишньої Протовчанської паланки земель Війська Запорозького, а нині Дніпропетровської області). Зберігаючи усі традиційні мотиви настінних розписів, петриківський розпис вирізняється розширенням діапазону зображень садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) та польових (ромашки, волошки) квітів, залученням до узорів мотиву ягід (калини, полуниці, винограду) та акантового листу, також бутонів. Крім того, петриківські орнаменти і мотиви розпису мають більше рис натуралізму. Окрім традиційних фарб рослинного походження, малювання якими потребувало періодичного підновлення (двічі на рік), у петриківському розписі часто використовують олійні фарби.

     Для прикрашання стін, вікон, полиць, печей, коминів часто використовують також  витинанки. Українські народні паперові витинанки з’явилися у ХІХ столітті. Їх вживають для доповнення внутрішніх оздоб житла, зокрема розмальованих стін і печей. Цей вид декоративного мистецтва є чи не наймолодшим (бо пов’язаний з вживанням кольорового паперу, що був доступний широкому загалові щойно з кінця XVIII століття), але поширеним майже по всіх українських землях. Витинанки, як правило, монохромні, орнамент - геометричний і рослинний. Рідше трапляються антропо- і зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо. Часом витинанки збагачуються ще додатковими кольорами. У деяких селах витинають з паперу цілі рушники, доповнюють їх аплікаціями або й розмальовують. Здебільшого при витинанні окремих фігур папір не перегинають, орнаментальні ж узори та прикраси витинають, складаючи папір удвоє, учетверо, увосьмеро і навіть шістнадцятеро. Від кількості складань залежить розмаїття форми та композиція узорів.

     З другої половини ХХ століття мистецтво  витинанки стало популярним і  в містах. Поруч з жінками і  дівчатами, що традиційно займались  витинанням, зараз ним все частіше  займаються діти і майстри-чоловіки. 

     Писанкарство

     Чисте, фарбоване або ж розписане  яйце стало міфопоетичним та релігійно-обрядовим символом вже у найдавніших цивілізаціях Землі (світове чи космічне яйце). У міфах різних народів воно є образом первопочатку, з якого виникає Всесвіт, певне божество, людський рід, а також символізує сонце, тепло, життя, творця-деміурга. У багатьох народів з яйцем пов’язують створення чи виникнення не лише земного світу, але й часової структури цілого. Такі космогонічні функції символа яйця співвідносяться також з важливою його роллю в ритуалах родючості, відродження, пробудження до нового життя.

     В українців також склались міфопоетичні образи яйця як джерела життя, багатства, добробуту, існує також велика кількість християнських легенд та переказів щодо великодних яєць.

     Достеменно  відомо, що вже у княжі часи до прийняття християнства у давніх українців існували ритуали і обряди, в яких використовувались як образи-символи оздоблені пташині яйця або ж керамічні писанки у формі яєць.

     На  жаль, зважаючи на крихкість шкаралупи, власне самі писанки із давніх віків до нас не дійшли (найдавніші оригінали українських писанок походять із останніх десятиліть ХІХ століття і зберігаються у Львові). Зате маємо численні описи та документальні свідчення очевидців про виготовлення та вигляд українських писанок. А в ХІХ столітті писанкарство із різними технічними і художніми відмінностями спостерігається практично по всій етнічній території українців. Це засвідчують також численні давні колекції писанок у музеях Києва, Львова, Кракова, Варшави, Лубен та ін.

     Локальні  відміни писанок зберігаються і  донині. Відрізняються не тільки писанки з різних регіонів, але й з сусідніх сіл - у всякому разі колоритом і улюбленими мотивами розписів.

     Виготовляли писанки сільські жінки та дівчата, ченці, міські панночки та ін. навесні перед святом Великодня (Пасхи). Для писанок відбираються переважно яйця курей, найкращою для розведення фарб водою вважають ту, що отримали із розтопленого снігу, під час фарбування до світлиці можуть заходити лише «чисті» (здорові фізично і морально) люди.

     За  технікою виконання писанки поділяються  на:

• «крапанки» - яйця, вкриті кольоровими плямами на тлі іншого кольору;
• власне писанки - розписані за допомогою воску різними декоративними орнаментами;
• «мальованки» - розмальовані пензлем;
• «крашанки» - забарвлені лише одним тоном;
• «скробанки» - або ж «дряпанки».

     Найпоширенішим  є «восковий» метод декорування яйця, який полягає в тому, що спеціальним писачком - маленькою бляшаною конусоподібною трубочкою, закріпленою на дерев’яному держачку, виконують контур малюнку бджолиним воском на поверхні яйця. Він повинен залишитись білим. Далі яйце забарвлюють жовтою фарбою і наносять на нього ті елементи розпису, що повинні бути жовтого кольору. Опісля настає черга червоної барви (за кожним разом інтенсивність фарби наростає аж до найтемнішої). Потім на цьому тлі виписуються ті деталі орнаменту, що повинні бути червоними і т.д.

     Це  техніка нанесення «теплих» (однієї гами) барв. Для нанесення додаткових «холодних» (синіх чи зелених) усувають зайву фарбу із місць, призначених під розпис «холодними», і протравлюють шкаралупу у воді з оцтом чи капустяною кислотою. Після цього продовжується планова робота.

     Дуже  поширеним видом великодніх писанок є «крашанки», забарвлені лише одним тоном без усяких прикрас.

     На  східному Поліссі зберігся один із найдавніших методів писанкарства наших предків - виготовлення «дряпанок» чи «скробанок». Яйце фарбують в якийсь темний колір, а потім металевим вістрям чи голкою зішкрябують пофарбований шар шкаралупи, утворюючи бажаний орнамент. Деякі із лемківських та поліських скробанок за витонченістю виконання наближаються до найвишуканіших ювелірних виробів.

     Фарби для писанкарства здебільшого готуються за традиційними рецептами з коріння чи кори різних дерев та кущів, з цибулиння тощо. В останні роки все ширше використовуються анілінові барвники, а замість бджолиного воску парафін.

     Яйця  для писанок найчастіше беруть курячі, але часто розписують також качині, гусячі та деяких голубів.

     Зображали на писанках віддавна певні символічні й магічні знаки. Нові елементи вводились рідко. Як правило, до цього вдавались тоді, коли з плином часу губився й призабувався зміст первісних символічних зображень.