Украинские народные декоративно-прикладное мастерство

 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

з предмету:

«Історія декоративно-прикладного мистецтва»

на тему:

«УКРАЇНСЬКЕ НАРОДНЕ 

ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНЕ  МИСТЕЦТВО» 

                                                                                           Виконала:

                                                                                         

                                                                                          Викладач: 
 
 
 

 

 ЗМІСТ                                                                                       

                                                                                                        стор.

Зміст……………………………………………………………….   2

Вступ………………………………………………………………   3

Вишивання………………………………………………………..    4

Ткацтво i килимарство…………………………………………...    7

Кераміка і гончарство ……………………………………………    9

Дереворізьблення…………………………………………………  12

Художнi вироби з металу………………………………………...  14

Декоративні розписи ……………………………………………..   16

Писанкарство……………………………………………………..   18

Народне малярство……………………………………………….   22

Висновок………………………………………………………….    25                                                                                

Ілюстрації…………………………………………………………    26

Список ілюстрацій……………………………………………….    33

Список літератури………………………………………………..    34 

 

Вступ 

     Декоративно-прикладне  мистецтво є складовою частиною традиційної народної культури, яка  включає крім того музичне, поетичне, театральне, танцювальне, образотворче мистецтво, народне будівництво  тощо. Види мистецтва не є ізольованими, контактують один з одним, взаємодоповнюють себе, широко й усебічно розкриваючи життя народу, глибини його душі. Та кожен вид вносить до скарбниці світової художньої культури щось своє, нове, оригінальне. Багатство, колоритність, високий рівень розвитку української традиційної культури та народного мистецтва є справді вражаючими. І одним з найбільш цікавих видів, що з прадавніх часів живе й розвивається на основі спадковості традицій як колективна художня діяльність, є народне декоративно-прикладне мистецтво. Воно щонайповніше поєднує здобутки традиційної матеріальної та духовної культури народу, торкаючись також і сфери знань, естетичних поглядів, смаків, етичних переконань, звичаєво-обрядові аспекти тощо.

     Найважливіші  для розуміння суті традиційної  культури українців види художньої діяльності, що їх об’єднує декоративно-прикладне мистецтво, розглядаються в цій курсовій роботі.

 

Вишивання

     Вишивка - один з найбільш поширених і популярних видів народного декоративно-прикладного мистецтва в Україні. Перші документальні відомості про побутування вишивки походять з мініатюр «Ізборника Святослава»(ХІ ст.) та фресок Софії Київської. Розкопки поховань з перших століть після Різдва Христового також підтверджують розповсюдженість вишиваних прикрас та елементів одежі (які частково збереглись) на території України.

     Такі  свідчення історичних, літературних, фольклорних і речових пам’яток маємо із ХІ - ХІV століть. Як правило, більшість пам’яток подають орнаменти, барви, техніки вишивок, близькі до відповідних місцевих сучасних зразків.

До ХІХ  століття вишивка існувала переважно як ужиткове (різні техніки вишивки, гаптування, тамбурна та бісерна вишивка та релігійне (церковне шитво) мистецтво, багате символікою та філософським змістом. Не втрачаючи цих рис, із ХІХ століття вишивка перетворюється на ремесло.

     З початку ХХ століття вишиванні промисли потрапляють під значний вплив замовників, що призвело до деякого зниження художнього рівня виробів. Певної шкоди традиції вишивки завдали також організаційні форми виготовлення вишиваних виробів та альбомних зразків, що їх практикував на українських землях в 1920-1960-х роках більшовицько-комуністичний режим. Але, зважаючи на давність та міцність традицій вишивання, воно збереглось по усій території України до сьогодні.

     Основною  функцією вишивки є оздоблення одежі  та тканин для обладнання й прикрашення  житла і церков. Вишивані вироби, зокрема рушники, - неодмінний атрибут  цілого ряду обрядів та ритуалів українців. Впродовж віків кожен регіон України виробив своєрідні прийоми художнього оздоблення тканин вишивкою. І хоч навіть поміж сусідніми селами існують місцеві варіанти, загальні тенденції та принципи вишивання є спільними для всіх українців. Відмінності ж полягають у місці розташування орнаменту, його величині, особливостях мотивів, їх розміщенні та компонуванні, барвах, колориті тощо.

     Найбільше вишиваних прикрас вживається у  вбранні. Оздоблювались вишивкою різні  компоненти одягу й передусім сорочки. Найбільш декоративною частиною сорочки є рукав, менш декоративними - горловина, пазуха, манжети, подолок, мотиви на яких виводяться з основного - на рукаві. Окрім сорочки, яка красиво оздоблюється вишивкою по всій території України, у різних регіонах вишивають також інші елементи одягу - перемітки, очіпки, хустки, стрічки, спідниці, фартушки, чоловічі шапки і штани, юбки, свити, безрукавки, кожухи та ін. Часто зустрічається також вишивана постільна білизна.

     Серед інтер’єрних тканин найбільше поширились відомі із сивої давнини набули рушники, скатертини, наволочки. Народне шитво використовується сьогодні також для прикрашання церковних інтер’єрів (зокрема, рушники). Особливо важливе значення здавна мали в Україні вишивані рушники. Вони є обов’язковим атрибутом у більшості родинних обрядів, зокрема пов’язаних з актом «переходу» від «своїх» до «чужих», як от сватання, весілля, похорон. Вишиваними рушниками прикрашають домашні ікони, часом хрести на кладовищах та придорожні «фігури». З вишиваними рушниками та сорочками пов’язувались численні вірування, міфи, забобони, символічні діяння (символи «путь-дороги», життєвого шляху, щасливого життя тощо). Символічними є також мотиви вишивок, які мають багато спільного з писанковими.

     Щодо  типів орнаменту вишивок, територію України можна умовно розділити на три сегменти:

• північ, малодоступні райони Полісся, регіон Карпат з пануванням геометричного орнаменту;
• широка смуга центральної України, що схиляється до рослинного орнаменту;
• захід (Волинь, центральна Галичина, Бойківщина, де перехід до рослинного орнаменту уже завершився (у деяких районах він виявляється у сильно геометризованому вигляді).

  Лаконічность вишиваних оздоб звичайно відповідає належним чином підібрана гама кольорів. Так, скажімо, нескладні геометричні орнаменти Полісся обмежуються використанням одного чи двох тонів - червоного й чорного. У ряді районів Поділля зустрічаємо лише монохроматичні чорні вишивки, а геометричні узори Гуцульщини дуже барвисті (до 7 кольорів). Рослинні мотиви подаються, як правило, у 2-3 барвах, але надзвичайно різноманітні за формою. Зрідка трапляються стилізовані звірині мотиви та людські постаті.

     Українська  народна вишивка вирізняється великим  багатством технік виконання. Щодо способу  нанесення вишивальними нитками  стібків розрізняють двосторонню  й односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки «перебору», «поза голкою», «стеблевий шов», «соснівка», «штапівка», «двостороння гладь», варіанти технік «виколювання», «вирізування», «мережання» та ін. До односторонніх зараховуємо такі техніки, при яких вишивальні стібки накладаються з виворітного або лицевого боку тканини. Це «низинка», «поверхниці», «плетінка», «хрестик», «ланцюжок» та ін. Часом використовують кілька технік вишивання в одному виробі.

     Первісно  вишивали лляними, конопляними нитками  та нитками з нефарбованої і білої вовни. Згодом у практику вишивання увійшли і закріпились й інші види лляних, вовняних і бавовняних ниток, окрім полотна основою для вишивання почали служити батист, китайка, шовк, шкіра тощо. У ряді регіонів України при вишиванні часом використовують металеві, золоті і срібні нитки, перли, коштовне каміння. 

 

Ткацтво i килимарство

     Ткацтво є однією з найважливіших складових  національної культури українців. Воно існувало на українських землях ще з доісторичних часів. Ткацтво належить до найпоширеніших видів ремесла  і народного мистецтва й поширене по всій етнічній території. Про прадавність цього виду господарської діяльності свідчать як архаїчне приладдя (прядки, верстати, кросна), так і давня термінологія, що має багато спільного з термінологією найбільш близьких українцям сусідніх народів - сербів, хорватів, македонців, західних слов’ян.

     Матеріалом  для ткацтва з прадавніх часів  були волокна льону, коноплі, а також  вовна. Першого великого піднесення ткацтво зазнало в період формування Київської князівської держави, згодом - у XIV - XVI та XVІІ - XVIІІ століттях.

     До початку ХХ століття ткацтво було на всій території України фактично найпоширенішим домашнім ремеслом, яке чи не на 100 % забезпечувало потреби в тканинах мешканців села і - значною мірою - міста.

     У ХХ столітті народні тканини поступово витісняються промисловими. Центрами народного ткацтва нині є різноманітні артілі та художньо-виробничі обєднання. У деяких регіонах (Карпати) ще й нині практикується подекуди кустарне виробництво народних тканин в домашніх умовах в основному для власних потреб. Ткацтво як художній промисел є досить поширеним на Покутті, Поліссі, Поділлі, Львівщині, Стрийщині й Дрогобиччині.

     Традиційною, найбільш важливою і поширеною галуззю  народного ткацтва в Україні є килимарство. Перша згадка про килими як усталений елемент народного побуту походить ще з 998 року. Килими широко використовувались як при дворах князів та шляхти, так і в найвіддаленіших селах і хуторах. Вони служили для утеплення і прикрашення житла, використовувались в обрядах та ритуалах. Килими були обов’язковою частиною віна, ними сплачували данину, виготовляли їх на продаж.

     Сировиною для виготовлення килимів була вовна, льон та коноплі. По всій території України побутували великі килими та вузькі й довгі килимові доріжки. Побіч різних технік виготовлення килимів (лічильна, гребінкова, ворсова) склались також цілі школи та напрямки українського народного килимарства - килими решетилівські, дігтярівські, гуцульські, хотинські, бесарабські. Але практично всі українські килими є двосторонніми.

     Щодо  орнаментів та барв українське килимарство  можна поділити на дві основні  смуги - Правобережжя й Галичина з переважанням геометричного орнаменту й Лівобережжя з рослинним орнаментом. Яскраво відчутні в українському килимовому орнаменті східні впливи мають двояке походження. Лінійно-геометричний прийшов з Балканського півострова Дністром і Дунаєм на Правобережжя, Бесарабію і в Галичину. Рослинний орнамент, пов’язаний безпосередньо з Азією й Іраном, розвинувся разом із вишивковими елементами на Лівобережжі.

     Визначальною  рисою українських килимів є  їх зважений композиційний (переважно симетричний уклад і дуже згармонізований колорит. Багато орнаментальних мотивів споріднені із дереворізьбними («райське дерево» з іконостасів), вишивковими та писанковими. Рослинні орнаменти східного походження переважно інтерпретуються українськими килимарями на свій лад, що виявилось у наближенні чи перетворенні зображень традиційних східних рослин на рослини і квіти, відомі в Україні. Геометричні ж форми переважно розвивають такі мотиви як зубчатка, ламана лінія, ромби, спіралі та зірки.