Украинские народные декоративно-прикладное мастерство

     Тісно пов’язана із ткацтвом також окрема галузь виробництва, що носить назву вибійки (нейстри, мальованки, димки) і полягає у відбиванні чи, точніше, відтискуванні на білому полотні орнаменту за допомогою дерев’яних кліше плоскої, або вальцевої форми. Вибійки відомі в Україні із найдавніших часів і вживалися переважно для декорування житла: на наволочки подушок і перин, покривала. Орнаменти вибійки давнього походження - геометризовані, новіші - збудовані на основі рослинних мотивів.

     До  інших видів народного ткацтва в Україні належать полотняні, прикрашені візерунками скатертини, рядна, рушники, паси, наволочки, доріжки, різні елементи народного (переважно жіночого) вбрання. 

     Кераміка і гончарство

     Україна багата на поклади найкращих звичайних  і каолінових глин різноманітних  барв - від білої і кремової до коричневої і темно-сірої, - що спричинило значною мірою розвиток великого керамічного промислу ще в найдавніші часи. Особливе ж значення для української кераміки та гончарства має передмінойська трипільська мальована кераміка кінця енеоліту (2500-2000 рр. до н.є.). Її багаті орнаментальні мотиви, знаки, принципи композиції суттєво вплинули на весь подальший розвиток української кераміки.

     Із VII століття по Різдві Христовому починається слов’янська доба у розвитку української кераміки. У темно-сірій кераміці цієї доби спостерігаємо багато рис римської із тисненим орнаментом (паралельні і хвилясті лінії, насічки, зірки).

     Вже у княжу добу (Х - ХІІІ століття) керамічне виробництво стає мистецьки довершеним і перетворюється на справжній промисел. Саме з того часу починає вживатися гончарське коло (круг), вдосконалюється розчин, випалювання, а на межі Х-ХІ століть відкрито спосіб обробітку каолінової глини, що стоїть дуже близько до порцеляни XVII-XVIII століть.

     Окрім посуду з витончено простою орнаментикою, виготовляють також ліплені фігурки  людей і тварин, предмети релігійного  вжитку. Небувало досконалою стає технічна кераміка для будівельних потреб: цегла, плитки, кахлі, архітектурні деталі та орнаментика, нерідко полив’яні. Плиткою й орнаментованими кахлями викладались чудові килимові узори.

     Після короткого періоду занепаду керамічного виробництва в XIV - XV столітті з кінця XV століття починається його нове піднесення. З’являються цехові організації гончарів. Урізноманітнюється техніка виробництва, форми посуду, прикраси, полив’яний посуд, поширюються орнаментовані кахлі.

     У XVII - XVIII століттях на Гетьманщині  і Поділлі керамічний промисел сягає  чергових висот. Стиль українського бароко привносить елементи стриманої  декоративності і насиченості кольорів, з’являються оригінальні орнаментальні мотиви. Посуд і кахлі відзначаються тривкістю, добрим випалюванням і міцною рівною поливою. Трапляються кахлі, на яких змальовують цілі композиції: сцени з рослинами й тваринами, побутові й історичні: стрільці, козаки, запорозькі курені, бандуристи, кобзарі, кораблі, забава у корчмі, сцени битви, релігійні мотиви, геральдичні знаки тощо.

     Окрім розмальованих полив’яних кахлів значного поширення набули монохроматичні (найчастіше темно-жовтого або червоного кольору) із заглибленнями та рельєфними візерунками кахлі. Тоді ж сформувались і провідні центри керамічного виробництва, що, як правило, зберегли своє значення аж до ХХ століття (Стародуб, Козелець, Ніжин, Чернігів, Ічня, Батурин - на Чернігівщині; Хорол, Комишна, Опішня - на Полтавщині; Кам'янець, Деражня, Шаргород, Зіньків, Бар, Купин, Летичів, Смотрич, Янів, Миколаїв - на Поділлі; Яворів, Судова Вишня, Стрий - у Галичині; Володимир - на Волині).

     XVII - XVIII століття в історії українського  гончарства мають свої характерні  особливості. Центри і осередки  гончарства розміщені по території України досить непропорційно у зв'язку із нерівномірністю покладів доброї гончарської глини. Серед найважливіших гончарських регіонів, визначальний для цього часу - Сокальщина, західне Поділля, східне Поділля, Полтавщина, Полісся, Підляшшя, Чернігівщина, Київщина, Слобожанщина, Буковина й Закарпаття.

     Основними різновидами виробів гончарів з  цих місцевостей є різноманітні типи посуду (горщики, гладущики, глечики, миски, дзбанки, куманці, баклаги, барильця), декоративний посуд скульптурного характеру (баранці, леви, коники, півники), різні іграшки (коники, баранчики, свищики та ін.) тощо.

     У кераміці з території колишньої  Гетьманщини (Київщина, Чернігівщина, Полтавщина) у формі посуду та орнаментиці проглядають традиції старокняжої доби, помітний вплив інших видів декоративно-прикладного мистецтва, зокрема вишивки і ткацтва.

     На  Поліссі зустрічаємо доволі практичну  однотонну кераміку, як і на Підляшші (тепер Польська Республіка) й у Галичині.

     Найтиповішими виробами є миски і дзбанки. Миски часто поліхроматичні з надзвичайно різноманітною орнаментикою, часом із дуже архаїчними мотивами. До найархаїчніших типів орнаментики належать геометричні мотиви (безконечники, ламані і хвилясті лінії, узгоджені з формою посуду). Вони притаманні кераміці з Поділля, Волині, Закарпаття. На Київщині, Полтавщині, східному Поділлі популярною є рослинна орнаментика. Для галицької орнаментики з Гуцульщини та Сокальщини характерні обидва типи узорів. Трапляються також образи птахів (півник, павич), тварин (кінь, лев, риба, жаба), комах і навіть людини.

     З ХІХ століття вироби кожного району гончарного промислу починають набувати певних особливостей, що залежать від  природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо.

     В Опішні гравіювали по вогкому черепку, наліплювали рельєфні орнаментальні  мотиви, вплітали в мальований рослинний  орнамент казкових звірів та птахів. На Поділлі почали виготовляти червоний мальований посуд, оздоблювати миски  тематичними фігурними композиціями.

     На  Гуцульщині слави зажила кераміка Петра  Бахметюка та його сина Олекси із Косова, кахлі Івана Баранюка. У косівських орнаментах впадають в око багатопелюсткові квіти, трикутне листя, грона винограду, пташки на гіллі, коні, кози, олені. У Пістині ж виготовляли здебільшого мальовані миски, тарелі, дзбани та ін.

     У 20-30-ті роки ХХ століття значної шкоди  гончарному промислові в Україні  завдала примусова колективізація, що спричинила скорочення кількості  гончарів-кустарів. Певного пожвавлення  гончарство зазнало у повоєнні роки, однак 1960-80-ті роки гончарське ремесло стало знову занепадати. Лише за роки незалежності України спостерігається тенденція до певного відродження давніх традицій, зокрема в Опішні, Гавареччині та ін.

     Технологія  виготовлення кераміки з прадавніх  часів практично не змінилася і передбачає:

• добування і приготування глини;
• виготовлення посуду та кахлів;
• випалювання.

     Стадії  технологічного процесу виробітку  глиняного посуду є спільним для усієї території України. Розмальовують вироби пензлем, орнамент малюють на поверхні підсушеної, ще не випаленої посудини. 

Дереворізьблення

     Дереворізьблення  стало в Україні одним із найбільш вишуканих і мистецьки досконалих видів художньої обробки деревини. Як свідчать окремі уцілілі пам’ятки, деякі суто народні мотиви трапляються уже в дереворізьбах княжої доби. Після тривалого періоду занепаду в роки татарської навали з XVI століття починається новий виток розвитку цього мистецтва. За часів розквіту козацької держави в XVII - XVIII століття народна дереворізьба в Україні вступає в період високого піднесення.

     Різьбленням прикрашались одвірки, карнизи дерев’яних споруд, дерев’яні предмети господарського вжитку, меблі та хатнє обладнання, скрині, дерев’яний посуд, знаряддя праці та зброя, військове спорядження.

     Надзвичайно пишної декоративної досконалості сягає  різьблення церковних іконостасів та інших предметів культового призначення. У цих розкішних поліхроматичних або золочених різьбах барокового стилю основою служить соковитий і вибагливий рослинний орнамент, що складається з майстерно стилізованих народних мотивів: виноградної лози, соняшників, мальв, троянд та ін. Ці композиції чудово пов’язуються з архітектурними елементами зазвичай багатоярусних іконостасів. Такі блискучі за художніми особливостями і технікою виконання різьби стають в епоху рококо ще більш грандіозними й імпозантними. До барокових і рококових орнаментальних форм і мотивів часто дуже вдало вкомпоновуються постаті святих, ангелів.

     Доба  класицизму й ампіру не витісняє цих барокових і рококових мотивів, а лише вносить до різьби більше зосередженості і спокою.

     Дуже  цікавими зразками народної дереворізьби є ручні та напрестольні хрести, патериці, свічники, панікадила, аналої, ківоти, надмогильні і придорожні хрести та ін.

     На  жаль, переважна більшість цих  блискучих зразків народної дереворізьби світового значення у підрадянській Україні була розграбована і знищена російськими більшовиками у 1920-30-ті роки й тому існує лише у фрагментах, а також в описах і фотографіях.

     До  середини ХІХ століття різьба на дереві досягла високого рівня розвитку на всіх українських землях, а надто ж на Полтавщині. У регіональних особливостях орнаменту можна помітити більшу схильність до геометричних форм на Галичині і Волині, а в центральній Україні та на східноукраїнських землях - до орнаменту рослинного.

     Цікавим феноменом української народної дерево різьби є гуцульська різьба, «золота доба» якої припала на середину ХІХ-го - початок ХХ століття. Найдавніші збережені її пам’ятки походять із XVII століття. Це були досить примітивні різьблені ікони – «образи». Але вже на початку ХІХ століття гуцульська дереворізьба, виявляючи великий поступ, наближається стилем до аналогічних зразків із Подніпров’я. Гуцульські вироби того часу охоплюють усі речі домашнього вжитку, а надто ж - церковне урядження. Із цієї останньої групи слід виділити ручні «напрестольні» хрести із суворою конструкцією форми і дбайливим виконанням.

     Традиційно  прикрашались гуцулами такі предмети як топірці, пістолі, кріси, порохівниці  і барильця. До середи ХІХ століття для цієї роботи використовували найпримітивніші інструменти - ніж, шило, цвяхи. Але вже із запровадженням Юрою Шкрибляком (1823-1885) токарської техніки мистецька й технічна досконалість виробів незмірно зросла. Цей майстер допомагав собі в роботі власноручно змайстрованими загартованими долітцями. Поруч із традиційними мотивами, що є дуже близькими до геометричного типу прадавніх писанкових прикрас, він вперше застосував новий вид прикрашання - інкрустацію дротиками, бляшками, «пацьорками» (кольоровими кораликами). Згодом його сини довели техніку інкрустації й інтарсії до справжніх вершин майстерності.

     У ХХ столітті значного поширення набуло також інкрустування бісером, яке також було доведене гуцульськими майстрами до вищої досконалості. Народні дереворізьби з Гуцульщини стали вагомим досягненням українців у цьому виді декоративно-прикладного мистецтва.

     Протягом  ХХ столітті спостерігаємо два великі періоди розквіту народної дереворізьби й пожвавлення інтересу до народної різьби - у 1920-ті - на початку 1930-х років та у 1960-ті - 1970-ті роки. Сьогодні найбільшою популярністю користуються вироби з різьби на дереві із регіону Карпат та кількох регіонів Правобережжя.