Господарське процесуальне право як самостійна галузь права

2. Предмет та метод господарського процесуального права

Господарське процесуальне право належить до системи проце­суальних галузей права (поряд з цивільним процесуальним, адмі­ністративним процесуальним, кримінальним процесуальним та іншими процесуальними галузями) та за своїм змістовими харак­теристиками відноситься до галузей права публічно-правового ха­рактеру. Наявність процесуальних відносин зумовлена необхідніс­тю в упорядкуванні діяльності органів судової влади.

Предметом певної галузі є ті відносини, які регулюють норми цієї галузі. Предметом господарського процесуального права є юридичні процесуальні дії суду і зацікавлених осіб у ході здійс­нення правосуддя у справах, підвідомчих господарським судам [7, с.40].

Існує думка, що предметом господарського процесуального права як форми діяльності суду є господарські спори або інші справи, віднесені до компетенції господарських судів. Установлений нормами господарського процесуального права порядок порушення процесу, підготовки справи до розгляду, розгляду й вирішення справ, оскарження і перегляду рішень господарського суду, а також виконанню рішень господарського суду називається господарською процесуальною формою. Її значення полягає в тому, що вона забезпечує захист прав суб’єктів господарської діяльності та гарантує прийняття законних і мотивованих рішень.

Господарська процесуальна форма є нормативно встановленим порядком здійснення правосуддя, якій притаманні такі ознаки:

- нормативність, яка полягає в тому, що процесуальна форма встановлюється законодавством, а це забезпечує єдність нормативного регулювання господарського процесу і неможливість регулювання вказаної сфери підзаконними нормативно-правовими актами;

- безперечність, що означає обов’язковість дотримання форм реалізації процесуальних норм у діяльності учасників господарського процесу;

- системність, яка відображає необхідність структурувати господарський процесуальний регламент в єдине ціле;

- універсальність, що відображає застосування господарської процесуальної правової форми до вирішення різних справ, підвідомчих господарським судам без будь-якої істотної диференціації [8, с.45-46].

Для забезпечення форми процесуальної діяльності ГПК України визначає коло суб’єктів, які мають право звертатися до господарського суду за захистом (ст. 1 ГПК України), встановлює коло справ, підвідомчих господарським судам (ст. 12 ГПК України), правила підсудності справ у системі господарських судів (ст. 13, 15, 16 ГПК України), склад учасників господарського процесу (розділ ІV ГПК України), розкриває поняття й види доказів, правила їх оцінки тощо.

В.В. Ярков визначає предмет господарського процессуального права як юридичні процесуальні дії суду і заінтересованих осіб при здійсненні правосуддя у справах, віднесених до відання господарських судів. Таким чином, на думку автора, предмет господарського процесуального права більшою мірою являє собою неюридичне, об’єктивне поняття, оскільки знаходиться поза площиною права, таке, як сукупність системи дій та відносин у зв’язку із здійсненням цієї діяльності.

Господарське процесуальне право визначається як сукупність та система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у справах, що виникають із спірних господарських правовідносин з підстав, зазначених законодавством.

Розглядаючи дискусії з приводу галузевої належності норм, також слід звернути увагу на висловлену понад двадцять років тому позицію І.Г. Побірченка, який у своїх працях запропонував і обґрунтував концепцію господарського процесуального права. За цією концепцією, підтриманою деякими вченими, предметом господарського процесуального права було визначено суспільні відносини, що складаються в процесі безпосереднього врегулювання господарських спорів підприємствами й організаціями, розгляду і вирішення їх органами арбітражу та органами господарського керівництва. Звичайно, на сьогодні таке визначення предмету господарського процесуального права є певною мірою застарілим, оскільки воно не відповідає існуючій системі органів, що вирішують господарські спори в Україні. Тому, ураховуючи реальний стан існування та функціонування органів господарської юрисдикції в Україні, а також зміст законодавства, що регулює порядок створення й діяльності цих органів, до предмету господарського процессуального права як самостійної галузі процесуального права доцільно було б віднести, на думку В.С. Щербини, відносини у сфері безпосереднього врегулювання розбіжностей і спорів між підприємствами, організаціями, а також відносини, що складаються при здійсненні правосуддя в господарських спорах між ними, а також розгляді справ про банкрутство господарськими судами [8, с.47].

Методом правового регулювання визначають сукупність юри­дичних способів і прийомів впливу на відносини, які є предметом даної галузі права.

Наука господарського процесуального права питання методу цієї галузі права відносить до недосліджених. Але, виходячи з того, що під методом правового регулювання розуміють різноманітні способи правового впливу на певні суспільні відносини, на думку В.С. Щербини, можна констатувати, що для господарського (арбітражного) процесуального права основними методами є метод субординації (централізоване, імперативне регулювання, за якого регулювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативних засадах) та метод координації (децентралізоване, диспозитивне регулювання, при якому регулювання визначається також знизу, на його хід і процесс впливає активність учасників суспільних відносин).

Інші автори методом господарського процесуального права визнають імперативний метод за наявності диспозитивних елементів.

Такі сполучення пояснюються тим, що, з одного боку, господарський процес є владна діяльність господарського суду по застосуванню норм матеріального і проце­суального права, що припускає владний початок у механізмі гос­подарського регулювання, з іншого - процес є формою примусо­вого здійснення суб'єктивних прав в основному в тих галузях права, які будуються на рівності, диспозитивності їх суб'єктів [7, с.40].

Імперативні засади методу господарського процесуального права проявляються у тому, що:

- норми господарського процесуального права забезпечують головуюче положення господарського суду;

- основними юридичними фактами є владні процесуальні дії господарського суду;

- норми господарського процесуального права забезпечують господарському суду право контролю за діями сторін, а також наділяють господарський суд повноваженнями щодо керівництва процесом;

- господарський процес здійснюється в певній процесуальній формі правосуддя – господарській процесуальній формі.

Диспозитивні засади методу господарського процессуального права полягають у тому, що:

- рівність сторін господарського процесу в межах, наданим їм для захисту своїх прав та інтересів;

- свобода користування цими правами, оскільки суб’єкти на власний розсуд користуються чи не користуються наданими ним правами;

- наявність системи гарантій прав суб’єктів господарського процесуального права[8, с.48-49].

3. Джерела господарського процесуального права

Джерелами господарського процесуального права є нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні відносини при здійсненні господарського судочинства. Господарське процесуальне право має відокремлені джерела, які містять організаційні норми, що закріплюють систему господарських судів (Закон України ”Про судоустрій та статус суддів”); загальні господарсько-процесуальні норми (Господарський процесуальний кодекс України) та спеціальні господарсько-процесуальні норми, які містяться в законах як матеріального-правового, так і процессуально-правового характеру (Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”). До джерел господарського процесуального права належать і інші нормативно-правові акти, у яких містяться норми, що регулюють окремі питання здійснення правосуддя в господарських відносинах [8, с.62].

У ст. 4 Господарського процесуального кодексу встановлено, що господарський  суд  вирішує  господарські  спори  на підставі
Конституції України, Господарського процесуального кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Головне місце серед джерел посідає Конституція України.

Основний закон є найвищим нормативно-праврвим актом, який визначає місце судової влади у системі органів державної влади, вимоги до порядку і умов її здійснення, засади організації судової системи і діяльності судів, основні положення про судоустрій.

У ст. 6 Конституції України закріплений принцип здійснення державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Зазначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

У ст. 8 Конституції встановлено, що Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативного акта з погляду відповідності їх Конституції і у всіх необхідних випадках застосовувати Основний Закон як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Господарські суди безпосередньо застосовують Конституцію в таких випадках:

- якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

- якщо закон, який був чинним до прийняття чи набрання чинності Конституцією, після цього суперечить їй;

- якщо правовідносини, що розглядаються судом, законом не врегульовано, а нормативний акт, прийнятий Верховною Радою або Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції;

- якщо укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції [9, с.34].

Постановою пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” зазначено: якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи має застосовувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції та не суперечить їй.

У розділі VІІІ Конституції закріплено принципи організації судів (територіальність і спеціалізація), незалежність і недоторканність суддів, вимоги щодо суддів і порядок їх призначення та обрання, основні засади судочинства, державне забезпечення функціонування судів, діяльність судів, засади правового статусу Вищої ради юстиції.

Коло інших законодавчих актів, що належать до джерел господарського процесуального права, є досить широким і має різне юридичне значення й спрямованість. Основними за значенням законами, які слід у першу чергу віднести до джерел, є Закон України “Про судоустрій та статус суддів” та Господарський процесуальний кодекс України.

Закон України “Про судоустрій та статус суддів” визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, вимоги щодо суддів і порядок їх призначення та обрання, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів і регулює інші питання судоустрою. Цим Законом встановлено систему господарських судів та їх повноваження. Наприклад, ч. 2 ст. 21 Закону визначає місцеві господарські суди, ч. 3 ст. 22 – їх повноваження, ч. 3 ст. 26 – апеляційні господарські суди, а ст. 27 – їх повноваження, ч. 2 ст. 31 – встановлює, що Вищий господарський суд України є вищим судовим органом спеціалізованих судів, а ст. 32 визначає його повноваження [8, с.63-64].

Основним джерелом господарського процесуального права є Господарський процесуальний кодекс України. Норми кодексу визначають принципи господарського судочинства, склад господарського суду, підвідомчість і підсудність спорів, поря­док подання позову, доказування, вирішення спорів, перегляд судо­вих рішень господарського суду, виконання судових господарських актів та інші питання, пов'язані з діяльністю господарського суду [7, с.42].

Норми господарського процесуального права містяться в Законі України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Норми цього закону передбачають особливості провадження справ про банкрутство і є спеціальними стосовно норм ГПК України.

Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного чи часткового задоволення вимог кредиторів. Однак відповідно до ч. 2 ст. 5 цього закону законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) застосовується в частині, що не суперечить нормам Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

Відносини, пов’язані зі справлянням державного мита з позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банкрутство, що подаються до господарських судів, урегульовані Декретом Кабінету Міністрів від 21 січня 1993 р. “Про державне мито” з подальшими змінами і доповненнями, а також Інструкцією про порядок обчислення і справляння державного мита (затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 22.04.1993 р. з наступними змінами та доповненнями).

Закон України “Про третейські суди” регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.