Загальний стан інтеграційного співробітництва в рамках СНД

Загальний стан інтеграційного співробітництва  в рамках СНД

Будучи повноправною міжнародною  організацією, що будує свою діяльність на принципах міжнародного права, СНД  ставить завдання:

• сприяти, в міру можливостей, кожній країні-учасниці у здійсненні власної моделі економічних реформ і державного будівництва;

• сприяти розвитку взаємних відносин у багатьох областях - як в економічній, так і в соціально-політичній сферах;

• забезпечувати умови для збереження сформованих духовних, культурних і  гуманітарних зв'язків.

Всі ці положення, зафіксовані ще у  Біловезьких угоди грудня 1991р., Знайшли  підтвердження у прийнятому в] 993 р. Статуті СНД. Крім перерахованих  вище, даний документ передбачає наступні основні напрямки узгодженої економічної  політики:

• формування загального економічного місця на базі ринкових відносин та вільного переміщення товарів, що послуг, робочої сили і капіталів;

• координацію соціальної політики, розробку спільних програм і заходів  щодо зниження соціальної напруженості у зв'язку з проведенням економічних реформ;

• узгоджене систем розвиток транспорту і зв'язку, а також енергетичних систем;

• координацію кредитно-фінансової політики,

• всебічне сприяння розвитку торговельно-економічних  зв'язків країн-учасниць Співдружності;

• заохочення і взаємний захист інвестицій;

• сприяння стандартизації та сертифікації промислової продукції і товарів;

• правову охорону інтелектуальної  власності;

• сприяння розвитку спільного інформаційного простору;

• здійснення спільних проектів і  програм у галузі науки і техніки, освіти, охорони здоров'я, культури тощо

Одночасно, ще в період до прийняття  Статуту СНД, країнами Співдружності  було укладено:

1) багатосторонню Угоду про принципи  митної політики (березень 1992 р.), якими  передбачалися: створення Митного  союзу на загальній митній території, скасування всіх митних податків і зборів при переміщенні товарів між державами всередині цього союзу; узгодження спільного митного тарифу і політики внутрішнього оподаткування всіх імпортних товарів, що ввозяться на митну територію союзу з третіх країн;

2) Договір про Економічному союзі  країн Співдружності (вересень 1993 р.), що передбачав створення загального  економічного простору, забезпечення  вільного переміщення товарів  і послуг, капіталів та робочої  сили.

Невдовзі після прийняття Статуту СНД до зазначених основних документів додалися:

3) Угода про створення зони  вільної торгівлі країн СНД  (квітень 1994 р.), що передбачала  скасування тарифних (митних) і кількісних  обмежень у взаємній торгівлі;

4) Угода про платіжна спілка (жовтень 1994 р.), що передбачає цілковиту, вільну і взаємну конвертованість національних валют.

При всій значимості прийняття Статуту  та інших зазначених вище документів про заснування і розвитку СНД, спільними  недоліками їх є:

• відсутність чітко прописаного механізму реалізації положень зазначених вище;

• невизначеність взаємних повноважень  міждержавних органів влади і  управління та загальних органів  Співдружності в частині організації  конкретних заходів у рамках здійснення зазначених узгоджених напрямків економічної політики.

Аналіз показує, що всупереч теорії і міжнародній практиці інтеграційного розвитку, що передбачає послідовне сходження  від нижчих до більш високими сходами (етапів) співробітництва, характерною  рисою відносин усередині СНД  стали безсистемні дії, коли спроби перескочити через етапи інтеграційного розвитку чергуються з «відкатами» в намічуваних цілях. У підсумку, незважаючи на те, що до кількісно 1994 СНГ включало в себе вже 12 країн-членів з числа 15 колишніх союзних республік СРСР (за винятком прибалтійських), якість їх відносин залишало бажати кращого: жодне з приймалися в період 1992-1994 рр.. рішень фактично так і не було реалізовано.

Такий стан веде до неминучого регресу  у економічних і політичних відносинах сторін, коли з кожною новою невиконаною завданням, у свою чергу, поглиблюється криза у взаєминах.

Ситуація погіршувалася тим, що одночасно з наростанням кризи  у взаємовідносинах країн Співдружності  характерною рисою першого етапу  розвитку СНД став і гострий соціально-економічну кризу всередині більшості самих країн. Спільною рисою всіх держав, що утворилися після розпаду СРСР, став масштабний спад виробництва. Так, падіння ВВП виробляється в середньому по СНД за 1991-1995 рр.. досягло майже 50%. За підсумками 1995 масштаби виробництва не перевищували рівня початку 70-х рр.., І воно забезпечувало потреби населення і господарства на рівні, близькому до критичного. У всіх без винятку республіках - членах СНД спостерігалося стійке ослаблення інвестиційної активності - скорочення інвестицій в основні фонди в середньому по Співдружності в цей період склало близько 65%.

Кризові явища в економіках країн  СНД були спричинені значною мірою  порушенням господарських зв'язків  між колишніми республіками СРСР. Розрахунки показують, що розрив цих зв'язків обумовив близько третини спільного економічного спаду в країнах СНД. Загалом, відповідно до офіційної статистики, за 1991 - 1995 рр.. товарообіг у рамках СНД у вартісному вираженні зменшився на 60%. Одночасно частка взаємної торгівлі республік Співдружності в загальному їх товарооборот неухильно знижувалася: до 53% у 1992 р., 40% в 1994 р. і 35% в 1995 р.

При цьому найбільш помітним виявилося  зниження товарообігу Росії з  партнерами в СНД - майже в 5 разів, а його частка в загальному обсязі російської зовнішньої торгівлі впала до 21-22% в 1995 р.

Посиленню відцентрових тенденцій  у 1992-1995 рр.., Подальшого розриву економічних  зв'язків між країнами Співдружності  сприяли також:

• переорієнтація колишніх міжреспубліканських  поставок в рамках СРСР на ринки далекого зарубіжжя у зв'язку зі зростаючими взаємними неплатежами за здійснюються поточні постачання продукції;

• стиснення масштабів виробництва  внаслідок, по-перше, втрати загальної  керованості національними економіками, раніше що були складовими частинами єдиного народно-господарського комплексу СРСР, по-друге, лібералізації цін і, по-третє, проведення жорсткої грошово-кредитної політики;

• нижчий (в умовах лібералізації  цін) рівень конкурентноздатності продукції, виробленої державами Співдружності, у порівнянні з продукцією, що імпортується з третіх країн, що робило більш кращим розвиток торговельних відносин з останніми.

Найбільш сильний удар, яке СНД  отримало за весь період 1990-х рр.., Стали  російський дефолт 17 серпня 1998 і наступна девальвація російської національної валюти - рубля. Фактично почався новий етап розвитку загальної кризи на території СНД, що тривала до кінця 1999 р., коли економіка країн Співдружності, найбільш тісно пов'язаних з Росією, зазнала важких втрат. У першу чергу це було викликано різким зростанням негативного сальдо в їх торгівлі з Росією внаслідок:

• здешевлення російського експорту від падіння рубля;

• одночасного подорожчання власні товарів на російському ринку.

У результаті кризи з підсумками 1998 р. питома вага країн СНД у загальному обсязі російського товарообігу, після деякого увеліченій'в 1996-1997 рр.., Знову знизився до 22,3%. Одночасно вийшло, що російський криза фактично перекрив не тільки власної економіці, а й економіці партнерів по СНД можливості залучення серйозних інвестицій у свої господарські комплекси, а також подальших запозичень на міжнародних ринках капіталу.

У ході розвитку соціально-економічних  процесів у різних країнах СНД  виявилися суттєві відмінності. Так, наприклад, у ряді колишніх союзних  республік вдалося істотно зменшити темпи спаду промислового виробництва (Білорусь, Туркменістан) або навіть збільшити обсяги виробленої продукції (Узбекистан). Цього вдалося досягти завдяки меншій втрати державного регулювання соціально-економічних процесів, чого не допустили у вказаних вище державах і що одночасно виявилося характерним для більшості інших країн СНД. У той же час можна виділити наступні загальні тенденції кризової еволюції держав Співдружності:

• дезінтеграційні процеси сформували в переважній більшості країн СНД системи відтворення, орієнтовану значною мірою на експортно-сировинні галузі та фінансово-посередницьку діяльність;

• виявилися ніби незатребуваними  і утворили стійку кризову зону машинобудівний комплекс (за винятком Республіки Білорусь), виробництво споживчих товарів і конструкційних матеріалів;

• відбувалася стійка деградація структури промислового виробництва  та експорту, у них з року в  рік зростала частка енерго-сировина-вих  галузей;

• внаслідок підвищеного зносу  основних виробничих фондів, зростання енергоємності та матеріалоємності виробництва залишається, недоамортізаціі відбувалося масове якісне погіршення виробничих характеристик;

• звузився фронт фундаментальних  наукових досліджень, погіршувалися  умови матеріально-технічного забезпечення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, прискореними темпами скорочувалася наукоємне і високотехнологічне виробництво;

• зменшувався попит на робочу сили, у зв'язку з чим зростала явна та приховане безробіття одночасно  з дискваліфікацією трудового потенціалу (особливо - наукомістких галузей).

В цілому можна зробити висновок, що за підсумками 1990-х рр.. минулого століття політична і міждержавна  економічна інтеграція в рамках СНД  на багатосторонній основі так і  не відбулася. Весь зазначений період характеризувався наростанням кризових явищ у взаєминах країн - членів СНД, що підсилюються неефективністю діяльності механізму взаємної співпраці.

 

8. Особливості економічного розвитку країн СНД і України. 

 

Україна є однією з держав—фундаторів СНД, що визначили Алматинську угоду 1991 р. як основу для «м'якого» переходу від єдиного народногосподарського комплексу СРСР до формування збалансованих національних економік суверенних країн із використанням взаємовигідного та рівноправного співробітництва між ними. Концептуальними засадами політики України стосовно СНД завжди були пріоритет економічних підвалин функціонування Співдружності, зверхність національних правових норм при вирішенні спільних проблем, орієнтація на двосторонні зв'язки, за допомогою яких можна ефективніше враховувати специфічні умови партнерів, особливо на сучасному складному етапі докорінної трансформації національних економік.

Виходячи із цього Україна вибрала  модель асоційованої, а не повної участі в діяльності Співдружності. Це дає їй змогу активно працювати в основних органах СНД, у тому числі в радах Голів урядів та Голів держав, і разом з тим дистанціюватися від тих органів та рішень, які за своїм профілем порушують національний суверенітет або не відповідають власним інтересам України чи її міжнародним зобов'язанням стосовно інших держав та організацій. Таку ж позицію відносно СНД займає Туркменистан, значною мірою її поділяють Азербайджан, Молдова, Грузія, Узбекистан.

Разом із тим Україна приділяє особливу увагу розвитку співробітництва з членами СНД на двосторонній основі. Ще в 1993 р. вона уклала угоди про вільну торгівлю з РФ та Білоруссю, які, на жаль, не були цілком утілені в життя, в основному внаслідок позиції цих двох партнерів. З іншими членами СНД Україна поступово розширює міжнародно-правову базу економічного співробітництва, укладаючи угоди про вільну торгівлю, взаємний захист інвестицій, транспортне сполучення, усунення подвійного оподаткування тощо.

Країни СНД залишаються тим  основним регіоном світу, з яким Україна здійснює торговельно-економічні відносини, хоча їхня частка в торговельному балансі за останнє п'ятиліття суттєво знизилася. Якщо в 1991 р. 85 % українського експорту припадало на інші республіки колишнього СРСР, то в 1998 р. частка країн СНД та Балтії у вивозі України дорівнювала 35%, в тому числі 33 % — до країн Співдружності. При цьому головним торговельним партнером України залишається Російська Федерація (23,0 % загального експорту та 48,1 % імпорту за даними Мінстату), обсяг товарообороту з якою перевищує не тільки рівень обміну з будь-якою іншою країною, але й з таким великим інтеграційним об'єднанням, як Європейський Союз.

Галузева структура зовнішньої торгівлі України з членами СНД  переважно збігається із загальними показниками її експорту та імпорту (табл. 18.1). Основними експортними товарами виступають продукція чорної металургії (при меншій її частці у вивозі до країн Співдружності порівняно з поставками до інших країн внаслідок традиційно високої насиченості ринку СНД власними металургійними продуктами), АПК (цукор, горілчані вироби, олія), хімічної індустрії, машинобудування (в тому числі комплектуючі для раніше поставленої техніки та поставки в межах виробничої кооперації). При цьому умови проникнення українських товарів на ринок СНД постійно погіршуються — як через посилення прямого захисту цими країнами власних виробників (особливо після утворення Митного союзу), так і через низьку конкурентоспроможність виробів українських підприємств порівняно з високотехнологічними товарами західних фірм або дешевими товарами з Китаю та країн Південної Азії, через відсутність належної товаропровідної мережі, реклами, сервісної служби тощо. Як наслідок Україна поступово втрачає цей традиційний ринок збуту товарів, лібералізація якого широко відкрила його досвідченим у конкурентній боротьбі транснаціональним корпораціям та іншим великим трейдерам.

Послаблення позицій України на ринку СНД особливо згубне для  неї внаслідок високої потреби  в імпорті енергоносіїв та відсутності до цього часу альтернативних (порівняно з СНД) джерел отримання нафти й газу. Частка цієї товарної групи в імпорті (в середньому близько половини ввозу) є унікальною у світовій практиці і пов'язана з нераціональною структурою національної економіки та екстенсивним характером її функціонування. Залежність України від постачальників енергоносіїв є тим більш тісною, оскільки майже всю нафту вона отримує з Росії, а газ — із Росії та Туркменистану (з 1997 р. згідно з укладеними угодами поступово зростають поставки також з Азербайджану та Узбекистану). Висока частка енергоносіїв в імпорті є основною причиною від'ємного торговельного балансу; вона до мінімуму скорочує кошти для закупівлі на зовнішньому ринку інших товарів (зокрема устаткування та технологій для модернізації національної економіки), посилює заборгованість міжнародним фінансовим інституціям, іноземним державним та приватним кредиторам.