Облік витрат та виконаних робіт машинно-тракторним парком

Важливою рисою витрат у виробничій і невиробничій сфері є характер їхнього зв'язку з певним об'єктом: продуктом, підрозділом, проектом тощо. Залежно від характеру цього зв'язку витрати поділяють на прямі і непрямі.

Прямі витрати (Direct Costs) – це витрати, які можна віднести безпосередньо до певного об'єкта витрат економічно доцільним шляхом.

Відповідно, непрямі витрати (Indirect Costs) – це витрати, що не можна віднести безпосередньо до певного об'єкта витрат економічно доцільним шляхом.

Вираз "економічно доцільним  шляхом" означає, що при розв'язанні питання щодо віднесення витрат до певного об'єкта слід керуватися принципом співвідношення витрат і вигід.

Віднесення витрат до прямих або непрямих залежить від  того, що є об'єктом витрат.

Основні та накладні витрати

Виробничі витрати традиційно поділяють на основні та накладні витрати.

Основні витрати (Prime Costs) – це сукупність прямих витрат на виробництво продукції. У практиці основні витрати поділяють на три групи: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці та інші прямі витрати.

Прямі матеріальні  витрати (Direct Materials) – це вартість витрачених матеріалів, які стають частиною готової продукції і які можна віднести до певного виробу економічно доцільним шляхом.

У деяких випадках певні  види матеріалів, які є частиною виробленої продукції, не включають  до складу прямих витрат.

Такі матеріали розглядають як допоміжні (непрямі) і, ґрунтуючись на принципі економічної доцільності, включають до виробничих накладних витрат.

Прямі витрати  на оплату праці (Direct Labor) – це заробітна плата робітників, яка може бути включена у собівартість певних виробів економічно доцільним шляхом.

Витрати на оплату праці  інших категорій виробничого  персоналу (майстри, допоміжний персонал тощо) і зарплату робітників, яку  не можна прямо віднести на продукцію (оплата простою, додаткові виплати тощо), розглядають як непряму зарплату і включають до складу виробничих накладних витрат.

Інші прямі  витрати (Other Direct Costs) – це решта прямих витрат, крім прямих матеріальних витрат та прямих витрат на оплату праці.

Прикладом таких витрат є амортизація або оренда спеціального устаткування, оплата послуг контрагентів, придбання спеціального інструменту, виплати (роялті) за отриману ліцензію на виробництво продукції тощо.

На практиці ці витрати  не завжди мають місце, тож і в  літературі основні витрати нерідко  обмежують прямими матеріалами та прямими витратами на оплату праці.

Виробничі накладні витрати (Manufacturing Overheads) – це витрати, пов'язані з процесом виробництва, які не можна віднести до певних виробів економічно доцільним шляхом. В Україні такі витрати називають загальновиробничими.

Виробничі накладні витрати  розподіляються між виробами пропорційно  до обраної бази.

Прямі витрати на оплату праці та виробничі накладні витрати  в сумі становлять конверсійні витрати.

Конверсійні витрати (Conversion Costs) – це витрати на обробку сировини для перетворення її на готовий продукт.

У багатьох сучасних автоматизованих  виробництвах прямі витрати на оплату праці доволі часто не перевищують 5% виробничих витрат. Тому їх включають  до складу виробничих накладних витрат.

Зрештою у таких підприємствах виробничі витрати мають тільки два елементи: прямі матеріальні витрати та виробничі накладні витрати.

Невиробничі витрати  охоплюють: витрати на управління, дослідження  і розробки, збут продукції та інші функції бізнесу.

В Україні вони згруповані у три статті: адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати. Склад виробничих і невиробничих витрат в Україні визначає Положення (Стандарт) бухгалтерського обліку 16 "Витрати".

Релевантні  та не релевантні витрати

Для прийняття управлінських рішень необхідно розрізняти релевантні та нерелевантні витрати.

Релевантні  витрати (Relevant Costs) – це витрати, що можуть бути змінені внаслідок прийняття рішення, а нерелевантні витрати (Irrelevant Costs) – це витрати, що не залежать від прийняття рішення.

Витрати, що становлять різницю  між кількома рішеннями, називають диференціальними витратами (Differential Costs).

Минулі витрати зазвичай є нерелевантними для прийняття  рішень стосовно майбутніх витрат.

Дійсні витрати (Outlay Costs) – це витрати, що потребують сплати грошей або витрачання інших активів.

Альтернативні витрати (Opportunity Costs) – це вигода, яка втрачається, коли вибір одного напряму дії вимагає відмовитися від альтернативного рішення.

Щоб управляти витратами, важливо знати, як вони поводяться, тобто є вони змінними чи постійними.

Маржинальні та середні витрати

Маржинальні витрати (Marginal Costs) – це витрати на виробництво додаткової одиниці продукції.

Контрольовані та неконтрольовані витрати

Для контролю діяльності окремих підрозділів та оцінки роботи їх керівників вирізняють контрольовані та неконтрольовані витрати.

Контрольовані витрати (Controllable Costs) – це витрати, які менеджер може безпосередньо контролювати або справляти на них значний вплив.

Відповідно, неконтрольовані витрати (Non-Controllable Costs) – це витрати, які менеджер не може контролювати або не може на них впливати.

Практичний розподіл витрат на контрольовані та неконтрольовані  залежить від сфери повноважень  менеджера.

Одні й ті самі витрати  можуть бути контрольованими з боку начальника цеху одного підприємства та неконтрольованими для начальника цеху іншого підприємства.

Класифікацію витрат на контрольовані і неконтрольовані  покладено в основу системи обліку за центрами відповідальності.

Основною метою обліку виробництва є своєчасне, повне, вирогідне відображення фактичного розміру і складу витрат та контроль за використанням всіх видів виробничих ресурсів, а також обсягу виробленої продукції (наданих робіт чи послуг) у натуральних та грошових вимірниках. З формулювання мети можна визначити основні завдання обліку виробництва. Це:

• визначення складу та розмежування виробничих витрат за їх економічним змістом, місцем прикладення (центрами відповідальності), елементами, статтями обліку, суміжними періодами та іншими ознаками, передбаченими відповідними стандартами фінансового та управлінського обліку;
• своєчасне та повне відображення виготовленої продукції, наданих робіт чи послуг за їх кількістю та якістю в розрізі окремих об'єктів обліку, центрами відповідальності та суміжних періодів;
• встановлення фактичного рівня собівартості одиниці продукції (робіт, послуг) відповідно до затверджених положень та порівняння його з нормативним, розрахунковим (прогнозним, кошторисним) та рівнем ринкових цін;
• формування відповідної інформації про обсяг витрат та виготовленої продукції (робіт, послуг) у передбаченій системі документів, облікових реєстрів та звітності.

Щоб виконати ці завдання обліковим працівникам необхідно  чітко знати Положення (стандарти) бухгалтерського обліку та загальноприйняту класифікацію витрат.

 

 

1.2. Наукові основи обліку витрат на виробництво

В Україні бухгалтерський облік ґрунтується на міжнародно визначених нормах обліку та звітності, ведеться на підприємстві з дня його реєстрації до моменту ліквідації та поділяється на фінансовий та управлінський.

Метою створення будь-якого  підприємства є здійснення певного  виду діяльності для отримання прибутку. Фінансові результати діяльності підприємств  характеризують прибутки та збитки. Для  їх визначення зіставляють отримані доходи та видатки.

Як зазначає Лахтінова  Л.А., у вітчизняному бухгалтерському  обліку існують певні критерії для  визначення витрат підприємства [11, с. 70].

Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати підприємства та розкриття її у фінансовій звітності визначає П(С)БО 16 "Витрати". Норми цього П(С)БО стосуються фінансової звітності підприємств, організацій та інших юридичних осіб усіх форм власності (крім банків та бюджетних установ) [11, с. 69].

Але визнання витрат подається у п. З П(С)БО 1 "Загальні вимоги до фінансової звітності" та п. 4 П(С)БО 3 "Звіт про фінансові результати", відповідно до яких витрати – це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками) [3, 4].

Відповідно до п. 16 П(С)БО 16 загальновиробничі витрати поділяються  на постійні та змінні.

До змінних загальновиробничих витрат належить витрати на обслуговування та управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягів діяльності. Змінні загально виробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду.

До постійних загально виробничих витрат належать витрати  на обслуговування й управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже не змінними) за зміни обсягу діяльності. Постійні загально виробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат із використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо)за нормальної потужності. Нерозподілені постійні загально виробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у період їх виникнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених загально виробничих витрат не може перевищувати їхню фактичну величину. Перелік і склад змінних і постійних загально виробничих витрат встановлюється підприємством.

Максімова В. зазначає, що необхідними умовами постановки в організації ефективної системи  контролю є визначення центрів відповідальності підприємства та формування частково децентралізованої організаційної структури фірми [13, с. 155]. Зокрема, як справедливо відзначає Є. Калюга, відсутні чіткі визначення меж місця виникнення витрат і центру витрат. Одні економісти не вбачають істотних відмінностей між ними, інші чітко відокремлюють одне поняття від іншого [10, с. 158]. Попри справедливість зауваження Є. Калюга припускається помилки, розглядаючи місця виникнення витрат, як об'єкти контролю, а центри відповідальності – як суб'єкти контролю.

Дослідження Є. Калюги є  найбільш ґрунтовним серед відомих досліджень об'єктів контролю. Однак у ньому відсутня чіткість відносно визначення об'єктів.

Максімова В. стверджує, що об'єкти контролю потребують чіткого  визначення та класифікації за певними  ознаками. У процесі вирішення  перелічених завдань неминуче виникає  проблема контролю витрат у місцях їх виникнення. Місця виникнення витрат – це цехи чи ділянки виробництва, що відокремлюються в самостійні об'єкти обліку, що дозволяє класифікувати та відображати витрати, які виникають у підрозділах підприємства, і забезпечує дієвий і всебічний контроль ефективності роботи підприємства.

Стосовно процесу виробництва місця виникнення витрат можна класифікувати на виробничі й обслуговуючі. До виробничих належать цехи, дільниці, бригади; до обслуговуючих – відділи і служби управління, склади, лабораторії тощо.

У спеціальній літературі використовують різні терміни, пов'язані з обліком витрат: моделі управлінського обліку, системи управлінського обліку витрат, системи обліку витрат на виробництві і калькулювання продукції тощо [15, с. 19].

В сільськогосподарських  підприємствах виробництво продукції  багатьох культур здійснюється при комплексній механізації виробничих процесів. Проте існуючий рівень технічного оснащення не відповідає сучасним вимогам, не забезпечує проведення польових робіт в оптимальні строки. Тому зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств є актуальним питанням сьогодення. Зараз більше 40% всіх витрат рослинництва становлять витрати машинно-тракторного парку (МТП), тому для більш ефективного його використання необхідно здійснювати постійний контроль за витратами по утриманню та експлуатації МТП [20, с. 98].

Сільськогосподарський виробник, подавши до управління сільського господарства заяву разом з копіями  рахунку-фактури, договору із заводом-виробником техніки та розрахункові банківські документи, що свідчать про факт сплати коштів за сільськогосподарську техніку, може отримати часткову компенсацію її вартості за умови виключення придбаного технічного засобу в експертний перелік.

Безумовно для аграрія  придбання нової техніки, а тим  більше поява можливості скористатися державною компенсації її вартості, досить радісна подія. Але разом з тим хотілося б нагадати приказку: придбати річ – це тільки половина справи, її ще треба вміло використати. Тобто, милуючись відблисками фарб нового технічного устаткування, варто подбати й про його найбільш ефективне використання у господарстві, підібрати найбільш оптимальний варіант поєднання нової техніки з уже наявним складом машинно-тракторного парку. Треба так спланувати роботу нової техніки, щоб досягти її максимальної віддачі. В такому разі без чіткого дотримання існуючих правил організації обліку машинно-тракторного парку не обійтись.