2.2 Зародження і становлення наукових засад
поліцейського та адміністративного права
Про становлення
наукових засад майбутнього адміністративного
права з повним правом можна
говорити лише щодо періоду
після зародження камеральних
наук і науки поліцейського
права (поліцеїстики), тобто починаючи з XVIII ст. Праці європейських поліцеїстів
тоді досить швидко знайшли багатьох прихильників
у Російській імперії. Так, у лютому 1768
р. (тобто через чотири роки після скасування
українського гетьманства) під впливом
праць австрійських і прусських учених
Катерина II доповнила свій відомий “Наказ
депутатам Комісії із складання нового
уложення” додатковою 21-ю главою “Про
благочинство, або поліцію”.
У червні того
ж року український і російський
просвітник С. Ю. Десницький (бл.
1740-1789) у своїй доповіді в публічному зібранні Московського
університету “Слово про прямий і найкращий
спосіб навчання юриспруденції” визначив,
що вчення про поліцію, або благоустрій
громадянський, є однією з чотирьох головних
частин “юриспруденції натуральної”.
Тут, на думку С. Ю. Десницького, має бути
зосереджене все, що “стосується благоустрою
і добробуту, зручного утримання та безпеки
громадян”. Зокрема, це питання управління
зовнішніми зносинами, армією, мануфактурним
виробництвом, комерцією, банківськими
і фінансовими справами, пошуку засобів
для вдосконалення землеробства, утримання
наук і мистецтв, раціонального ведення
бюджетної і податкової політики. Просвітник
виклав свої пропозиції і щодо організації
виконавчої (за його термінологією, “наказової”)
влади в Росії [14, 66].
Незабаром були
перекладені російською мовою
основні праці І.-Г.-Г. фон Юсті
(1770, 1772), Й. фон Зонненфельса (1787) та
деяких інших європейських фахівців
з поліцейського права.
Безпосередньо
на українських теренах систематичні
наукові досліди у цій та інших галузях юриспруденції
стали можливими лише із заснуванням університетів
у Львові (1661), Харкові (1805), Києві (1834), Одесі
(1865) і Чернівцях (1875). Підкреслимо, що в
тогочасних історичних умовах ці навчальні
заклади не мали українського національного
спрямування, скоріше навпаки, були оплотом
шовіністичної політики імперських урядів
Росії і Австро-Угорщини. Саме тому чимало
українців не могли реалізувати себе на
батьківщині і навчалися та працювали
в університетах Москви, Санкт-Петербурга,
Відня тощо [14, 33].
Відповідно українська
юридична наука впродовж тривалого
часу не відмежовувалася від
російського, а на західноукраїнських
теренах — від австрійського
правознавства. При цьому різниця
в наукових підходах попервах
була не такою виразною, оскільки російське правознавство
вважало зразком для себе насамперед концепції
німецьких учених, а останні мало чим відрізнялися
від поглядів їх австрійських колег. У
науці поліцейського права єдність німецького
та австрійського правознавства була
особливо відчутна. Тому існували своєрідні
наукові стандарти, яких однаково дотримувалися
у Москві, Відні, Києві й Львові.
Дореволюційний
розвиток української поліцейської
та адміністративно-правової науки
був пов'язаний насамперед з
російськими університетами, оскільки в австрійських університетах
українці, за рідким винятком, не допускалися
на професорські кафедри. Перший закон
університетського життя — “Загальний
статут імператорських російських університетів”
1804 р. передбачав, що у відділенні (факультеті)
“моральних і політичних наук” має бути
сім професорських кафедр, у тому числі
кафедра природного, політичного і народного
права. Єдиний термін “політичне право”
охоплював, зокрема, державне й адміністративне
право, які тоді ще не розмежовувалися.
У період становлення університетська
поліцейсько-правова наука зводилася
переважно до перенесення на вітчизняний
грунт західних теорій. Показово, що першу
ґрунтовну працю в цій галузі “Основи
поліцейського законодавства і поліцейських
установ” було видано 1809 р. професором
Харківського університету Людвігом Якобом
(1759—1827) німецькою мовою. Він включав поліцейське
право до економічних наук і вважав, що
предметом поліцейського права є економічне
законодавство [15, 77].
І лише через
півтора десятка років почали з'являтися оригінальні російськомовні
дослідження, зокрема праця російського
дослідника П. Гуляєва “Право і обов'язки
міської та земської поліції та всіх жителів
Російської імперії з їх дотримання”
(1824).
Згодом верховній
поліцейській владі та поліцейському праву присвятив окремий
підрозділ у своєму енциклопедичному
трактаті “Теорія загальних прав, що вимагає
філософське вчення про Природне Загальне
Державне право” (1828) випускник Львівського
університету, декан філософсько-юридичного
факультету Санкт-Петербурзького університету
П. Д. Лодій (1764—1829). Питання раціонального
управління порушував у своїх неопублікованих
трактатах і перший ректор цього університету,
виходець із Закарпаття, вихованець Віденського
університету М. А. Балудянський (1769—1847).
Так зусиллями
основоположників наука поліцейського
права довела своє право на
існування. В новому університетському
статуті 1835 р. було передбачено
наявність у кожному російському
університеті юридичного факультету
в складі семи кафедр, серед них кафедри законів благоустрою і благочинства
та окремо кафедри законів поліцейських
і кримінальних. Заснування окремої кафедри
законів благоустрою і благочинства поставило
на порядок денний питання про структуру
і зміст відповідних лекційних курсів.
І перші такі лекційні курси було розроблено
саме в Київському університеті зусиллями
професорів С. О. Богородського (1804—1857)
та М. Д. Іванишева (1811-1874).
Невдовзі, однак,
почався новий етап у розвитку
науки поліцейського права, пов'язаний
з поширенням у Росії поглядів відомого представника
німецького лібералізму Р. фон Моля, викладених,
зокрема, у його праці “Наука про поліцію,
заснована на принципах правової держави”
(1832—1834). Якщо досі термін “поліція” ототожнювався
насамперед з державним порядком і безпекою
(благоустроєм і благочинством), то тепер
під поліцією стали розуміти не стільки
забезпечення блага держави, скільки захист
особи й усунення державою перешкод для
її розвитку [17, 115].
Для владних
кіл Росії такі погляди загалом
були надто радикальними, до того ж у контексті вчення
про правову державу. Тому цю працю вдалося
перекласти й опублікувати в Росії, хоча
й у скороченому вигляді, лише в 1866 р.
Помітний внесок
у подальший розвиток вітчизняної
науки поліцейського права зробила
ґрунтовна монографія професора Харківського
університету І. В. Платонова (1803—1890) “Вступні
поняття до вчення про благоустрій і благочинство
державне” (1856). Ця праця була написана
під відчутним впливом Р. фон Моля, подекуди
містила компілятивний виклад думок німецького
вченого. Проте вона не була позбавлена
певної самостійності, особливо в критичному
аналізі фахової літератури.
Справжньою вершиною
дореформеної науки поліцейського
права стала творчість професора
кафедри державного благоустрою
Московського університету, українця за походженням
В. М. Пешкова (1810—1881). Розмірковуючи над
новими підходами до змісту поняття “поліція”,
вчений сліпо не пішов за західними зразками,
а став основоположником своєрідного
“суспільного” напряму у вітчизняному
поліцейському праві. Згідно з його поглядами,
висловленими у праці “Російський народ
і держава. Історія російського суспільного
права до XVIII ст.” (1858), саме суспільна необхідність
пояснює перехід від принципу індивідуальної
свободи до державного примусу. Відповідно
поліцейське право він називав “суспільним
правом” [17, 64].
Невдовзі, в епоху
великих буржуазних реформ, з'явився
університетський статут 1863 p., який
закріпив поділ юридичних факультетів
на 13 кафедр, серед яких запроваджувалася
кафедра поліцейського права. Така назва кафедри відображала
нові віяння у розвитку поліцейсько-правової
науки. Водночас даниною традиції було
те, що безпосередньо у статуті передбачався
поділ цієї навчальної дисципліни на два
курси: вчення про безпеку (закони “благочинства”)
і вчення про добробут (закони “благоустрою”).
При цьому на перше місце було поставлено
саме вчення про безпеку.
У 60—70-і роки
оригінальністю змісту і методів
викладу поліцейського права
вирізнялися праці професора
юридичного факультету і ректора
Київського університету, а згодом міністра
фінансів і голови Комітету міністрів
Росії М. X. Бунге (1823-1895). У його доробку
монографія “Поліцейське право. Вступ
до державного благоустрою” (1869) та двотомний
курс лекцій “Поліцейське право” (Т 1.
Благочинство. — К., 1873; Т. 2. Благоустрій.
— К., 1877). Поліцейське право вчений розглядав
з позицій економіста, детально зупиняв
на економічному і соціальному законодавстві.
Іншим визнаним
науковим авторитетом у поліцеїстиці
того часу був видатний російський
правознавець українського походження
І. Є. Андреєвський (1831 — 1891). Його курс
поліцейського права, вперше опублікований
1872 p., теж складався з двох томів, присвячених
відповідно вченням про безпеку і добробут.
Основною ідеєю праці було відстоювання
приватної ініціативи та необхідності
сприяння з боку суспільства і держави
в тих випадках, коли зусиль приватної
особи виявиться недостатньо для всебічного
розвитку особи [17, 98].
Свій внесок
в утвердження суспільного розуміння
поліцейського права зробив і професор Новоросійського університету
в Одесі М. М. Шпилевський (1837—1883). Його
докторська дисертація “Поліцейське
право як самостійна галузь правознавства”
(1875) стала логічним продовженням ідей
В. М. Лешкова про тотожність поліцейського
і суспільного права. Водночас вона відобразила
деякі нові тенденції у розвитку наукових
засад адміністративного права. Йдеться
про те, що саме в цей час у Росії набули
популярності праці професора Віденського
університету Л. фон Штейна, і насамперед
основна з них — “Вчення про управління
і право управління, з порівнянням літератури
і законодавства Франції, Англії і Німеччини”
(1865-1868), російський переклад якої за редакцією
І. Є. Андреєвського побачив світ 1874 р.
Згідно з новою
доктриною виконавча влада включає
державне господарство, судове управління
і внутрішнє управління. Поліція не ототожнювалася
з управлінням, а визнавалася лише частиною
останнього, діяльністю щодо захисту особи.
Відповідно, крім широкого розуміння поліцейського
права як синоніма адміністративного
права, з'являється і вузьке тлумачення
терміна “поліція” як суто правоохоронної
діяльності.
Для найменування
галузі юридичної науки і відповідної
навчальної дисципліни в Німеччині
почала вживатися дефініція “управлінське
право”, а у Франції — “адміністративне право”.
Загалом вітчизняні
вчені швидко реагували на
всі зміни, що відбувалися у
світовій науці й практиці. Так,
наприкінці XIX ст. у Франції сформувалася
система адміністративних судів,
і вже 1879 р. приват-доцент Харківського
університету М. О. Куплеваський (1847—після 1918) випустив
монографію (магістерську дисертацію)
“Адміністративна юстиція в Західній
Європі. — Вип. 1. Адміністративна юстиція
у Франції”. Йому ж належить цікава праця
“Про надзвичайні розпорядження уряду
чи тимчасові закони” (1882).
Слід було також
сподіватися, що в дусі часу
викладання поліцейського права
у російських університетах поступиться
викладанню адміністративного права.
Але новітні теорії стикнулися
з російським консерватизмом. Прийнятий
у період контрреформ університетський статут 1884 р. зберіг
кафедру поліцейського права, хоча вже
не фіксував поділ відповідної галузі
на дві традиційні частини (відповідно
поняття благоустрою і благочинства почали
стрімко виходити з наукового вжитку).
Цей статут залишався чинним аж до повалення
самодержавства [18, 47].
Упродовж наступних
двадцяти років у науковій
літературі спостерігалося широке
розмаїття поглядів щодо предмета
адміністративного, поліцейського
права і його основних інститутів.
Частина авторів, як і на
початку століття, розглядала адміністративне
право переважно з економічних позицій.
У такому дусі були написані праці професорів
Київського університету А. Я. Антоновича
(1848—після 1917) “Поліцейське право і політична
економія” (1883), “Курс державного благоустрою
(поліцейське право)” в 2 частинах (1889-1890)
та М. М. Цитовича (1861-1919) “Лекції з поліцейського
права” (1894). Більше економістом, ніж юристом,
був і майбутній академік Всеукраїнської
Академії наук, професор Харківського
університету В. Ф. Левитський (1855—1939).
Його перу належить методологічна праця
“Предмет, завдання і метод науки поліцейського
права” (1894) та курс лекцій з поліцейського
права (1896).
Визнаним авторитетом
у цій галузі науки вважався
професор Новоросійського університету
П. М. Шеймін (1856-після 1917). Йому належать фундаментальні
дослідження “Завдання, зміст та історія
науки поліцейського права” (1887), “Поліцейське
право” (1887-1888), “Поліцейська боротьба
з порушниками суспільної безпеки за німецьким
правом” (1889), “Підручник права внутрішнього
управління (поліцейського права)” (Вип.
І—IX. 1891-1897).
В Україні, у
Київському університеті, розпочалася
творча діяльність іншого відомого
поліцеїста, професора І. Т. Тарасова
(1849— після 1917). Ще 1874 р. в “Университетских
известиях” він опублікував працю “Основні
положення Лоренца Штейна з поліцейського
права у зв'язку з його вченням про управління”,
присвячену новому погляду на поліцейське
право. Наступного року він захистив магістерську
дисертацію за монографією “Особисте
затримання як поліцейський захід безпеки”
(1875).
Серед інших
праць з поліцейського та адміністративного
права, підготовлених в Україні
у ці роки, відзначимо магістерську
дисертацію науковця з Одеси
О. Ф. Федорова “Фабричне законодавство
у цивілізованих державах” (1884), докторську дисертацію
М. О. Куплеваського, присвячену проблемам
державної служби (1888), посмертно видані
курси лекцій з поліцейського права професора
Харківського університету К. К. Гаттенбергера
(1844-1893) та професора Новоросійського університету
О. Є. Назимова (1851-1902).
2.3 Українська адміністративно-правова
наука і практика
на початку XX ст.
Після першої
російської революції з розвитком
конституціоналізму, проголошенням
верховенства права і підпорядкування
управління закону стало можливим вивчення внутрішнього
управління із суто правничої, а не лише
економічної або соціологічної точки
зору. На порядку денному постало питання
про формування в Росії системи адміністративної
юстиції. У цих умовах виокремлюється
адміністративне право, що розглядається
як частина державного (конституційного)
права. Цей новий погляд, проповідником
якого на Заході був німецький учений
Отто Майер, одним з перших відобразив
відомий російський конституціоналіст
українського походження М. І. Лазаревський
(1834-1920). Другий том його курсу конституційного
права, який побачив світ 1910 р. у Петербурзі,
було повністю присвячено догматичному
аналізу російського законодавства про
внутрішнє управління. Зокрема, детально
розглядалися питання державної служби.