Історія Адміністративного права України

   Слід говорити  про західноєвропейський чи східноєвропейський (візантійський) типи рецепції  в рамках єдиної історії європейського  права. Вони відрізняються певними  властивостями, характеристиками, що  позначається і на особливостях  тієї чи іншої європейської традиції права.

   Західноєвропейський  тип рецепції римського права  характеризується такими рисами:

   - тривалість процесу,  як правило, протягом усього  часу формування і розвитку  західної традиції права, тобто  майже півтора тисячоліття;

   - ґрунтовні теоретичні розвідки букви та духу римського права (праці глосаторів, коментаторів, представників філологічної, історичної та інших правових шкіл);

   - розвиток філософського  підґрунтя (вчення про природне  право, громадянське суспільство,  правову державу тощо);

   - зумовленість  рецепції римського права нагальними  потребами торгівельного обігу  (проведення її за “ініціативою  знизу”);

   - паралельність  процесів рецепції римського  права у декількох країнах  (італійські міста, Франція, Німеччина,  Нідерланди та ін.);

   - доведення рецепції  римського права до логічного  завершення (створення на його  підвалинах цивільних кодексів, зводів законів тощо);

   - фундаментальність  кодифікацій, їхня придатність  для “вторинних”, “похідних”  рецепцій, у тому числі в країнах, що належать до інших локальних цивілізацій.

   Для східноєвропейського  (візантійського) типу рецепції римського  права характерні такі риси:

   - більш короткий  відрізок часу, протягом якого  вона відбувається (приблизно п'ятсот  років);

   - проведення систематизаційних робіт на матеріалах першоджерел, проте без глибоких досліджень засад римського права як такого;

   - обмеженість  філософського підґрунтя християнським  вченням у його православній  інтерпретації, ігнорування положень  давньогрецької, римської філософії;

   - проведення систематизаційних,  дослідницьких та інших робіт,  пов'язаних з рецепцією, за  ініціативою “зверху” і в  умовах залежності шкіл права  від центральної влади та інших  органів управління;

   - обмеженість  процесу рецепції у просторі (не  лише рамками однієї країни, а й, як правило, ще вужче — у межах столиці або одного-двох провідних міст);

   - створення єдиного  кодифікаційного акту не завжди  тягне “вторинні” рецепції навіть  у межах східноєвропейської цивілізації.

   Отже, класичним  слід вважати західноєвропейський тип рецепціїяк органічний для західної традиції права. Проте й східноєвропейський (візантійський) тип рецепції римського права (або його елементи) слід визнати таким, що відіграв певну, досить значну роль у формуванні європейського виміру права. Тим більше значення він має з огляду на перспективи створення єдиного права Європи [1, 22].

   Про рецепцію  права щодо  адмініетративного  права.

   Адміністративне  право тісно пов'язане з регулюванням  управлінської (адміністративної) діяльності держави. Державна управлінська діяльність виникла одночасно з виникненням публічної влади, і норми, що регулювали окремі питання управлінської діяльності, з'явилися навіть не у Римі, а у Греції. У Стародавньому Римі відбувався розподіл права на приватне і публічне з врегулюванням окремих відносин поліцейської діяльності.

   Проте системне  правове регулювання цієї діяльності  з'являється вже за часів абсолютизму,  і відповідні норми об'єднувалися  поняттям “поліцейське право”.

   Що ж стосується  адміністративного права, то воно сформувалося наприкінці XIX ст. А XX ст. можна визнати часом його своєрідного тріумфу. Адже навіть британські науковці визнавали необхідність і закономірність існування адміністративного права, що у той час формується у межах англосаксонської правової сім'ї загального права. Як відомо, англосаксонська сім'я права відрізняється від континентальної правової сім'ї тим, що має своїм підґрунтям судову практику (прецедентне право) і не знає чіткого поділу права на публічне і приватне.

   У країнах континентальної правової сім'ї предмет адміністративного права чітко визначений і відмежовується від відносин, що регулюються приватним правом [6, 176].

   Зазначені обставини  важливо врахувати у процесах  поступового посилення євроінтеграційних  тенденцій оновлення і розвитку українського адміністративного права. Зокрема, поява в адміністративному праві України таких нових для нього інститутів, як адміністративна юстиція, інститут управлінських (адміністративних) послуг, інститут адміністративного договору, розвиток адміністративного процесуального, утому числі адміністративно-процедурного, законодавства, — усе це свідчить про наявність певних ознак рецепції духу, ідей, головних засад та окремих положень публічного права, що сформувалося під впливом західної традиції права

РОЗДІЛ 2

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

2.1 Правове регулювання управління на теренах України в період середньовіччя і Нового часу

   Становлення адміністративного  права на теренах України, як  і у світі в цілому, слід пов'язувати з усвідомленням суспільної значущості правової регламентації управління як окремої функції державної влади.

   Так, у часи Київської  Русі, Галицько-Волинського князівства, тобто в княжу добу, основним  завданням влади було забезпечення зовнішнього і внутрішнього миру, а її функції майже повністю зводилися до військової, судової і фінансової (насамперед податкової) діяльності. Найвідоміша правова пам'ятка того часу — Руська Правда, якщо не рахувати кількох приписів фінансово-правового характеру про розподіл судових та інших зборів, жодним чином не стосувалася відносин управлінського характеру.

   Проте існували окремі  норми (в звичаєвому праві,  договорах Русі з Візантією,  князівських уставах і уроках), які регулювали військову організацію, порядок стягнення податків, торгівлю, будівництво шляхів та мостів тощо. їх можна певною мірою вважати прообразом норм майбутнього адміністративного права [11, 26].

   В наступну, так звану  литовсько-польську, добу, в ході  розвитку шляхетської демократії і станово-представницьких установ набула поширення ідея обмеження влади володаря правовими рамками. На українських землях основним джерелом права став Литовський Статут (далі — Статут), що органічно поєднав руські правові традиції із законотворчістю великих князів литовських.

   У своїй найбільш досконалій, третій (1588 р.) редакції Статут, за  оцінками сучасних учених, перетворюється  на “кодекс правової держави  у феодальному розумінні”. Так,  у вступній частині (посвяті  правлячому монарху) підканцлер литовський Лєв Сапега, який керував роботою над Статутом, цитує слова Арістотеля: “Де правитель на свій розсуд владу має, там лютий звір панує, а де статут або право гору бере, там сам бог всім володіє”. Принципами Статуту відповідно стають єдність права для всіх, непорушність шляхетських прав, обмеження судової і адміністративної сваволі.

   На цьому етапі право  ще виступає як єдине ціле, без чіткого поділу на галузі, але вже зароджується тенденція  виокремлення інститутів, властивих  адміністративному праву. Зокрема, у Статуті виразно простежуються обриси інституту військової служби (розділ “Про оборону земську”), передбачено норми про ненадання “урядів” (високих державних посад) простолюдинам, іноземцям та деякі інші вимоги щодо державної служби загалом. Є також окремі норми, що регламентують заняття ремеслом чи торгівлею. Згідно зі Статутом караються штрафом різноманітні правопорушення в галузі охорони природного середовища, хоча ця відповідальність має не стільки публічний (адміністративний), скільки приватний (цивільно-правовий) характер і розрахована передусім на захист майнових інтересів власника відповідної землі, лісу або озера [11, 98].

   Друге за ступенем поширеності  на українських землях джерело  права цього періоду — магдебурзьке  феодальне міське право — теж містить низку норм управлінського характеру, що стосуються як відносин усередині самоврядної міської громади, так і відносин між громадою та центральною і місцевою адміністрацією.

   Іншими нормативно-правовими  актами закріплювалися основи  державного регулювання сільськогосподарського виробництва (“Устава на волоки” 1557 p.), торгівлі, ремісництва тощо.

   У козацько-гетьманську  добу на українських землях  як традиційні джерела права  продовжували діяти Литовський  статут і магдебурзьке право,  що лягли в основу решти кодифікаційних проектів, підготовлених в Україні-Гетьманщині. Відповідно законодавче регулювання дістали лише деякі управлінські відносини. Так, найдосконаліша пам'ятка козацької правової культури “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. містить глави “Про службу військову, про магістрат, суди, посадових осіб, про торги, купецькі контракти тощо”, які переважно включали норми адміністративно-правового характеру [12, 48].

   Проте поступове обмеження  правової автономії України, яке почалося з переходом її під юрисдикцію московського царя, врешті-решт завершилося наприкінці першої половини XIX ст. припиненням дії магдебурзького права і Литовського Статуту, поширенням на українські землі Зводу законів Російської імперії. Водночас на українських землях в Австро-Угорщині внаслідок централізаторської політики теж запанувало загальноімперське законодавство.

   Попри національне гноблення  та низку інших вочевидь негативних  моментів інтеграція в правові  системи Росії і Австрії мала  для України і деякі позитивні наслідки. Зокрема, з другої половини XVIII ст. у цих країнах набула розвитку (принаймні зовнішнього) політика освіченого абсолютизму, що, поміж іншим, передбачала визнання обов'язку монарха дбати про безпеку і добробут своїх підданих в дусі тогочасної доктрини “поліцейської держави”. Проблеми раціональної організації державного управління починають посідати дедалі більше місце в державно-правовій теорії й практиці.

   За Петра І у Росії  було здійснено реформу державного  апарату, яку закріпили “Статут військовий” 1716 p., “Генеральний регламент” 1720 р. та інші акти, що містили переважно адміністративно-правові приписи. За Катерини II з'явився “Статут благочинства, або поліцейський”, що остаточно утвердив наявність у законодавстві нової, цілісної, внутрішньо узгодженої галузі — поліцейського (а пізніше — адміністративного) права. Надалі цей статут, який діяв і на українських землях, трансформувався у “Статут попередження та припинення злочинів”. Останній можна вважати своєрідним аналогом сучасного Кодексу України про адміністративні правопорушення. Він мав три редакції (1842, 1857 та 1876) і був чинний аж до повалення російського самодержавства [13, 57].

   У Новий час, тобто  з розвитком буржуазних відносин, зазначений статут доповнено низкою інших актів у сфері внутрішнього управління, що містили законодавчі основи сільськогосподарського і промислового виробництва, транспорту, зв'язку, торгівельної і фінансової діяльності, охорони здоров'я, освіти, науки, культури тощо.

   Всупереч декларованій меті загального спокою і добробуту поліцейське законодавство Росії було реакційне і нерідко відверто спрямовувалося проти будь-яких спроб населення реалізувати вже визнані на той час у цивілізованому світі демократичні права і свободи. Яскравим прикладом закріплення адміністративної сваволі стало “Положення про заходи щодо охорони державного порядку і суспільного спокою” від 14 серпня 1881 p., що дало змогу владі (міністру внутрішніх справ, генерал-губернаторам і губернаторам) для придушення революційного руху застосовувати вислання в адміністративному порядку, забороняти народні, громадські та навіть приватні збори, припиняти навчання в університетах тощо.

   Реакційність поліцейського  законодавства не було подолано  навіть після першої російської революції і викликаної нею загальної лібералізації державного життя на засадах “Маніфесту про вдосконалення державного порядку” від 17 жовтня 1905 р. За нетривалою ейфорією від проголошених демократичних свобод настали реакція (1907—1914 pp.) і Перша світова війна, що характеризувалися широким розмахом позасудової адміністративної репресії, невиправдано жорстким регулюванням відносин управлінського характеру [13, 78].

   Аналогічні процеси  відбувалися і в Австро-Угорщині. Тут теж виникло поліцейське  (а згодом — адміністративне) право, сфера регулювання якого постійно розширювалася. Серед найважливіших актів австрійського поліцейського законодавства, що діяли на українських землях, варто назвати декрет Марії-Терезії від 16 грудня 1762 р. про регламентацію мануфактурного виробництва, патенти про розмір панщини і оброку від 6 липня 1771 р. і 13 серпня 1775 р., указ Йосипа II від 4 квітня 1784 р. про обмеження місцевого провінційного самоврядування, конституційний закон від 21 грудня 1867 р. “Про урядово-виконавчу владу”.

   Порівняно з  Росією в Австро-Угорщині були  істотніші революційні зміни,  і вона зовні демонструвала  більшу прихильність до конституціоналізму і парламентаризму. В Австрії з 1875 р. почали формуватися засади адміністративної юстиції у вигляді адміністративного суду, до якого можна було подавати скарги на діяльність адміністративних органів. Але все це не змінює загальної оцінки її адміністративного (поліцейського) законодавства як вкрай консервативного і реакційного. Адже до самого розпаду в 1918 р. імперія залишалася “поліцейською державою” в найгіршому розумінні цього слова.