Історія Адміністративного права України

   Адміністративне  право стало інструментом обмеження  вільного розсуду адміністрації,  механізмом захисту громадянина  перед адміністрацією. Впровадження  цієї концепції вело до розбудови  правової держави, в якій право є основою громадянської свободи і в якій адміністрація поставлена в певні правові рамки [9, 48].

   Тільки з переходом  до сучасних форм демократичного  державного устрою завершилася  побудова галузі адміністративного  права, яке врегульовує більш складний комплекс відносин між державою і суспільством порівняно з “поліцейською” державою.

 

 

1.2 Формування науки адміністративного правав європейських країнах

 

 

   Виникнення, становлення  і еволюція галузі адміністративного  права супроводжувалися формуванням відповідної галузі наукових знань. Попередниками науки адміністративного права вважаються камеральні науки (камералістика) та наука поліцейського права.

   Камеральні науки  і наука поліцейського права.

   Перші наукові  праці з державного управління з'явилися у XVI ст., коли утверджувалася абсолютна монархія. Ці праці мали теологічний зміст і давали поради правителям, як управляти державою. Метою управління в цю епоху було отримання якомога більше грошей для правителя, монарха. На цих позиціях стояли до початку XVIII ст. камеральні науки. Термін “камералістика” походить від латинського “camera”, що означає двірцева, державна, князівська скарбниця. Камералістика — це напрям у розвитку німецької економічної думки XVII—XVIII ст., що передувала буржуазній політичній економії і являла собою сукупність адміністративних та господарських знань з ведення камерального (двірцевого, князівського, у широкому розумінні — державного) господарства [7, 43].

   Камеральні науки  складалися з трьох основних блоків: політичного блоку, економічної та фінансової політики. Мета камералістики — вироблення рекомендацій управлінського характеру щодо різних галузей управління. З другої половини XIX ст. вона стала обов'язковим предметом і в університетах Росії.

   Отже, розвиток науки адміністративного права започаткувала камералістика. Це — науки про фінанси, економіку, господарство та управління.

   Епоха Реставрації  представлена такими вченими-камералістами,  як М.Оссе (1506—1557) та Г.Брехт (1547—1612). Вони створили у своїх працях ідеальну модель уряду та управління на той час.

   Подальший розвиток  камералістики супроводжується  диференціацією, виокремленням окремих  дисциплін. Так, для формування  в подальшому самостійної науки  адміністративного права великого  значення набуло виокремлення з камералістики науки поліцейського права (або поліцейської науки). Основними представниками поліцейської науки на той час були Н. Деламар, І. фон Юсті (1717-1771) та Й. фон Зонненфельс. Як Деламар, так і Юсті розуміли науку в сенсі політики. Юсті, подібно до Деламара, не вивчав ні законодавства, ні управління, але виклав систему теоретичних знань, які обумовлюють добробут. Причини добробуту слід шукати, на думку Юсті, у природних та економічних умовах, а також у духовному розвитку населення. На цьому і повинна бути зосереджена увага уряду [7, 49].

   Розглядаючи питання  про діяльність держави, спрямовану  на створення громадянського  добробуту, Юсті мав на увазі  не тільки адміністративні установи, а й законодавство. Закони мають  відповідати моделі управління. Вони повинні змінюватися зі зміною самого життя. Юсті вважав, що поліція та юстиція — це дві частини одного цілого, а їх функціонування повинно бути прерогативою одних і тих же органів. Проте суспільна практика в той період не давала можливості розмежувати поліцію та юстицію. Юсті також вважав, що поліцейські закони повинні узгоджуватися з фінансовими.

   Отже, започаткована  у Франції Деламаром, а в  Німеччині — Юсті наука про  поліцію була теорією політики  законодавства та управління. Наприкінці XVIII ст.—на початку XIX ст. поліцейська наука продовжувала розвиватися. Подальший розвиток поліцейської науки пов'язаний з працями вчених, які розробляли питання поліцейської держави.

   Поліцейське право  активно розвивалося у Німеччині  багато в чому завдяки працям Роберта фон Моля та Лоренца фон Штейна.

   У Росії ця  наука спочатку, за статутом університетів  1835 p., викладалася під назвою “Закони  державного благоустрою та благочинства”,  а згодом (за статутом університетів  1863 р.) дістала назву поліцейського права. Останнє було включено до програм юридичних факультетів університетів. Відповідно вийшли друком курси поліцейського права, в тому числі підготовлені авторами, що працювали на теренах України.

   Проте об'єкт  поліцейської науки не був чітко визначений. Одні поліцеїсти включали до нього фінансове та військове управління, інші — все внутрішнє управління держави, окрім фінансового, судового та дипломатичного [7, 64].

   Поступово політичний  характер науки поліційного права  змінювався на юридичний. Представники поліцейської науки дійшли висновку, що примусова діяльність держави в галузі внутрішнього управління повинна обмежуватися завданнями поліції безпеки. Перша половина XIX ст. стала перехідним періодом для науки поліцейського права.

  Становлення науки адміністративного права.

   Якщо поліцейське  право використовувалося для  впорядкування суспільних відносин  шляхом застосування методів  прямого примусу, то виникнення  адміністративного права пов'язане  з принципово іншим підходом  — визнанням верховенства прав людини і громадянина, з ідеями правової держави, котрі сформувалися в ході буржуазних революцій. Адміністративне право з початку свого існування було правом контролю за адміністрацією, правом захисту громадянина від сваволі з боку адміністративної влади.

   Ідеї адміністративного  права Франції, як і її цивільного  права, справили великий вплив  на інші держави Західної Європи, де також почалося виокремлення  адміністративного права у самостійну  галузь публічного права. Формуються  такі принципи побудови і діяльності органів публічної влади, як законність, централізація, децентралізація тощо.

   З другої половини XIX ст., зокрема в Німеччині, почалась  активна розробка адміністративного  права — як німецького, так  і інших держав. Число праць  з адміністративного права сягнуло десятків. Кожна з німецьких держав, особливо Прусія, Баварія, Саксонія, Вюртемберг, Гессен, мали своїх коментаторів, систематиків і тлумачів адміністративного права.

   Георг Мейєр  у праці “Підручник німецького  адміністративного права”, виданій в 1883 p., прагнув насамперед до точних формулювань адміністративно-правових понять, юридичних інститутів. До числа його здобутків належать визначення внутрішнього управління, а також адміністративного права як системи юридичних норм, що регулюють управління. На думку Г.Мейєра, наука про управління поділяється на дві частини: 1) адміністративне право, що вивчає юридичні принципи управління; 2) адміністративна політика, що вивчає принципи доцільності. Автор виклав тільки першу частину, що ж стосується адміністративної політики, то вона залишилася без відповіді [7, 88].

   У XIX ст. розвиток  вчення про управління досяг  високого рівня завдяки науковим  дослідженням таких учених, як  Р. фон Моль та Л. фон Штейн.

   Дослідження адміністративного права у Франції починається з 30-х років XIX ст. Першими дослідниками французького адміністративного права, а також засновниками відповідної науки були Дежерандо, Макрель, Вів'єн, Лафер'єр та інші.

   Французькі вчені  виходили із загального вчення  про конституційний устрій та поділ влади. Виконавча влада, яка контролюється законодавчою владою, діє в установлених законом рамках та відповідальна перед законом. Звідси виникає інститут адміністративної юстиції. Адміністративне право визначає побудову та взаємовідносини громадських органів, на які покладена турбота про ті громадські інтереси, для яких існує адміністрація, а також ставлення адміністративної влади до громадян. Завдання поліції — попередження загроз. Зокрема, Вів'єн у своїх “Адміністративних етюдах” (1843) обстоював (розвинуту пізніше Л. фон Штейном) думку, що кожна галузь адміністрації має свою позицію, але самостійним завданням поліції є приватна та громадська безпека.

   Французька система  адміністративного права знайшла  своїх послідовників у Бельгії, Італії та Іспанії. Порівнюючи французьких догматиків адміністративного права з німецьким, знаходимо між ними різницю не стільки у методологічних прийомах, скільки у розумінні обсягу науки та побудови її системи [7, 112].

   Німецькі вчені  переважно вивчають тільки право внутрішнього управління, вважаючи право воєнне, фінансове, судове предметом самостійних дисциплін. Що стосується французьких дослідників, то вони розробляють всю систему адміністративного права, розуміючи її як єдине ціле. Наприкінці XIX ст. англо-американська юридична література відрізнялася від відповідної літератури на Європейському континенті тим, що не давала повних систем політичних та юридичних наук.

   Отже, наприкінці XIX ст. адміністративне право як  наука тільки формується. Остаточно його предмет ще не визначений. Єдиної позиції в науці не існує. Так, у Франції адміністративним правом вважали політико-юридичну науку, що вивчає питання державного управління. Деякі французькі вчені включали адміністративне право до державного права. У Німеччині адміністративне право одні вчені називали поліцейським правом, інші — правом внутрішнього управління.

   Наука адміністративного  права кінця XIX—початку XX ст. у  широкому розумінні включала  вчення про всю сукупність  юридичних норм, які визначали діяльність адміністративних органів. З предмета дослідження вилучалися норми про державний устрій, судову діяльність, судочинство. До системи цієї науки відносили військове управління, міжнародне, фінансове, церковне та внутрішнє управління.

   Центральним у системі науки адміністративного права залишилося питання про організацію діяльності адміністративних установ у сфері внутрішнього управління. Наступним важливим питанням була діяльність адміністративних інституцій щодо застосування адміністративно-правових норм (форми управління). Окрім цього, наука адміністративного права включала адміністративну юстицію як особливу форму вирішення спірних питань, що виникали у процесі адміністративної діяльності. Три вказані блоки утворювали загальну частину науки адміністративного права.

   До особливої  частини науки адміністративного  права входили розділи: 1) про поліцію  безпеки; 2) про народне здоров'я; 3) про духовний розвиток; 4) про  економічний добробут.

   Так поступово  в надрах науки управління, поліцейського права та державного права виникає наука адміністративного права.

   Новою рисою  в розвитку адміністративного  права стало встановлення контролю  за адміністративною владою через  кримінальні та цивільні справи. Ця мета може бути досягнута  двома засобами: громадянам може бути надана можливість звертатися із скаргами на незаконні дії органів адміністрації до загальних судів, що розглядають цивільні та кримінальні справи, або ж до особливих установ, створених для розгляду скарг на дії адміністрації [7, 124].

   Система підконтрольності  адміністрації загальним судам  формувалася в Англії та США.  Система розгляду скарг на  адміністрацію в особливих установах,  яка виникла у Франції, прийнята  у більшості держав Західної  Європи і має спеціальну назву  — адміністративна юстиція. Пізніше у західноєвропейських країнах була створена система адміністративних судів, які є однією із систем, що забезпечує дотримання законів посадовими особами.

   У зазначений  період наука адміністративного  права поступово перетворювалася  на самостійну дисципліну. На базі німецької та французької шкіл розвивалася адміністративно-правова наука і в інших європейських державах.

 

 

1.3 Ознаки рецепції римського публічного права у становленні сучасного адміністративного права

 

 

   Висвітлюючи історичну еволюцію адміністративного права, не можна залишити поза увагою питання щодо рецепції римського права. Адже вона властива усім європейським (та похідним від них) системам права.

   Поняття рецепції  римського права та його типи.

   Загалом рецепція  права являє собою сприйняття його духу, ідей, головних засад та окремих положень тією чи іншою сучасною цивілізацією на певному етапі її розвитку. Відповідно рецепція римського права означає сприйняття його духу, ідей, засад і основних положень у процесі формування та розвитку європейських (і похідних або залежних від них) традицій права.

   На запитання,  чому, як правило, йдеться про  рецепцію римського права, слід  дати таку відповідь. По-перше,  рецепція як елемент загального  процесу відродження цивілізації,  що відійшла у минуле, полягає насамперед у впливі більш ранньої, але високорозвиненої системи права на правову систему, що формується у новій культурі. При цьому право минувшини пристосовують до сучасного розуміння права. Такі процеси непоодинокі, й найбільш відома рецепція римського права у контексті історії цивілізацій не є чимось унікальним — достатньо пригадати рецепцію грецького права Стародавнім Римом і створення відомих Законів XII таблиць [6, 288].

   Водночас саме  римське право виявилося найвищою  фазою розвитку античного права. Це стало одним з визначальних моментів для подальшої долі права Стародавнього Риму. Саме тому римське право виявилося предметом неодноразових рецепцій у наступних цивілізаціях. З тієї ж причини предметом рецепції було насамперед римське приватне право.

   Що ж стосується  надбань римського публічного  права, то до них зверталися  лише тоді й тією мірою, коли  цього вимагали потреби того  чи іншого державного устрою, форми правління тощо. При цьому  на відміну від рецепції римського  приватного права, коли сприймався дух та засади останнього, з публічного права звичайно запозичували якісь зовнішні форми, процедури, окремі рішення тощо. В цьому відображається сутність публічного права. Рецепція римського права як явище європейської цивілізації в цілому може відбуватися за різними типами — західним та східним.