Право інтелектуальної власності

     Згідно  зі ст.423 ЦК особистими немайновими  правами суб'єктів права інтелектуальної  власності є:  

1) право  на визнання людини творцем  (автором, виконавцем, винахідником  тощо) об'єкта права інтелектуальної  власності;  

2) право  перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;  

3) інші  особисті немайнові права, встановлені  законом. Зазначені немайнові  права можуть бути поділені  на два види: а)  

особисті  немайнові права, пов'язані з майновими  правами; б) особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами.  

     Особистим немайновим правом, пов'язаним із майновими правами, є право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності. У Цьому випадку визнання автором породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст.424 ЦК).

     Особистим немайновим правом, не пов'язаним із майновими  правами, є право перешкоджати будь-якому  посяганню на право інтелектуальної  власності, здатному завдати шкоди  честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності, та деякі інші особисті немайнові права. Хоча завдання шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності має наслідком виникнення у нього права на відшкодування моральної шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не результатом творчої діяльності.

     Висновок  про те, що ч.І ст.423 ЦК розрізняє  два види особистих немайнових прав суб'єкта права інтелектуальної  власності (особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами, та особисті немайнові права, не пов'язані  з майновими правами), не суперечить положенням ч.З цієї ж статті про те, що особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. Співвідношення між цими правами виглядає таким чином. Особисте немайнове право на визнання творця об'єкта інтелектуальної власності автором породжує для нього усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності. Водночас навіть якщо він не реалізує жодного із майнових прав, це не вплине на його право бути автором твору, захищати недоторканність цього твору тощо.

     Особисті  немайнові права є чинними  безстрокове (ч.І ст.425 ЦК). Вони можуть відчужуватися (переходити від автора до іншої особи) лише у виняткових випадках, спеціально встановлених законом. Таке рішення пов'язане з тим, що ці особисті немайнові права належать саме певній особі — автору, творцю об'єкта права інтелектуальної власності. Поміж винятків із загального правила можна назвати перехід у разі смерті автора його права на охорону недоторканності твору до особи, уповноваженої на це автором (ст.439 ЦК).Майнові права суб'єкта права інтелектуальної власності — це суб'єктивні права учасників правовідносин, що виникають в результаті інтелектуальної, творчої діяльності, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також з тими матеріальними вимогами, які виникають з приводу розподілу цього майна і обміну.

     Майнові права у правовідносинах інтелектуальної  власності можуть бути як абсолютним (виключним) правом творця або інших  осіб на об'єкт права інтелектуальної  власності, так і мати зобов'язальний характер у правовідносинах, пов'язаних з передачею цих прав від автора до іншої особи.

     Частина 1 ст.424 ЦК включає обидва вказані  вище види майнових прав інтелектуальної  власності, зазначаючи, що такими майновими  правами є:  

1) право  на використання об'єкта права  інтелектуальної власності;  

2) виключне  право дозволяти використання  об'єкта права інтелектуальної  власності;  

3) виключне  право перешкоджати неправомірному  використанню об'єкта права інтелектуальної  власності, в тому числі забороняти таке використання;  

4) інші  майнові права інтелектуальної  власності, встановлені законом.  

     Загалом вказані майнові права інтелектуальної  власності належать до абсолютних прав речового характеру, мають виключний  характер. Водночас у процесі їх використання можуть виникати і права зобов'язального характеру (наприклад, при укладенні договору про передачу твору автором для використання іншою особою).

     Хоча  майнові права інтелектуальної  власності належать до абсолютних прав і підлягають абсолютному захисту, законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності. Однак такі обмеження та винятки можливі за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав.

     На  відміну від особистих немайнових прав інтелектуальної власності, існування  майнових прав у правовідносинах  інтелектуальної власності обмежене строком. Частина 2 ст.425 ЦК, де закріплене це правило, не встановлює конкретних термінів, а лише вказує, що майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором. Отже, ця норма має відсильний характер. Прикладом спеціальної норми, що встановлює конкретний строк у цій галузі, може бути ст.446 ЦК, яка передбачає, що за загальним правилом строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через 70 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки. Скажімо, строк чинності суміжних майнових прав у більшості випадків складає 50 років (ст.456 ЦК).

     Оскільки  існування майнових прав інтелектуальної власності обмежене певним строком, то вони можуть бути припинені й достроково, наприклад, якщо це передбачено договором. Дострокове припинення майнових прав інтелектуальної власності може бути також встановлено безпосередньо у законі.

     По-друге, має бути оціненим зміст права  інтелектуальної власності як суб'єктивного  права творця та інших осіб, зазначених у законі. У цьому разі слід виходити із загальної характеристики суб'єктивного  цивільного права як такого, що містить  три складових: 1) можливість певної власної поведінки (здійснення права); 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість вимагати захисту від суду або інших державних органів.

     Найповніше  специфіка змісту права інтелектуальної  власності проявляється у першому із вказаних елементів — можливості поведінки, спрямованої на здійснення цього права.  

5. Здійснення  права інтелектуальної власності  

     Характер  та спрямованість можливої поведінки  суб'єкта права інтелектуальної  власності, а отже, і напрямів здійснення цього права в загальному вигляді визначаються ст.41 Конституції, яка встановлює, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

     Правом  володіння визнається юридичне забезпечена можливість суб'єкта фактичного панування над результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

     Правом  користування визнається юридичне забезпечена  можливість суб'єкта видобувати зі свого  результату його корисні властивості  для задоволення своїх особистих та майнових потреб.

     Правом  розпорядження визнається юридичне забезпечена можливість визначати  долю результату своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Стосовно майнових прав суб'єкта права інтелектуальної  власності, розпорядження нерідко  здійснюється шляхом переданая їх іншій особі. Отже, може йтися про право передання майнових прав в межах реалізації правомочності розпорядження правом інтелектуальної власності.  

     До  вказаних правомочностей суб'єкта права  інтелектуальної власності має  також бути додане право легітимації, тобто право автора результату інтелектуальної, творчої діяльності на визнання такого результату, за наявності умов, встановлених законом, об'єктом права інтелектуальної власності. З вказаних правомочностей суб'єкта права інтелектуальної діяльності найбільше практичне значення мають право користування та право розпорядження об'єктом цього права.

     Закріплені  у Конституції правомочності  суб'єкта права інтелектуальної  власності зумовлюють принцип свободи  використання -безпосередньо або шляхом укладення договору — об'єкта інтелектуальної власності. Відповідно до цього принципу суб'єкт права інтелектуальної власності має право укладати будь-які договори з приводу інтелектуальної власності, дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, взагалі будь-яким чином використовувати цей об'єкт на власний розсуд з додержанням при цьому вимог щодо здійснення цивільних прав, зокрема вимоги не порушувати права інших осіб.

     Способи використання об'єкта права інтелектуальної  власності визначаються законом. Наприклад, відповідно до ст.441 ЦК використання твору, що є об'єктом права інтелектуальної власності, можливе шляхом: опублікування (випуску у світ); відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі; перекладу; переробки, адаптації, аранжування тощо; включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо; публічного виконання; продажу, передання в найм (оренду) тощо; порту його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо.

     Абсолютний  характер права інтелектуальної власності означає, що використання об'єкта права інтелектуальної власності іншою особою за загальним правилом має здійснюватися дозволу особи (того, хто створив об'єкт інтелектуальної власності, уповноваженої ним особи, спадкоємців тощо), яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності.

     Однак законом можуть бути передбачені  випадки правомірного використання об'єктів інтелектуальної власності  без такого дозволу. Зокрема ст.444 ЦК передбачає, що твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та безоплатно використаний будь-якою особою: як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою; для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому цією метою; тощо. При цьому особа, яка використовує твір, зобов'язана зазначити ім'я автора твору та джерело запозичення.

     Дозвіл  на використання об'єкта права інтелектуальної  власності, як правило, проводиться  шляхом видачі ліцензії. Умови видачі такої ліцензії можуть бути визначені ліцензійним договором.  

     Розпорядження майновими правами інтелектуальної  власності можливе на підставі різних договорів: ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності; ліцензійного договору; договору про  створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

     Договір щодо розпорядження майновими правами  інтелектуальної власності укладається у письмовій формі під загрозою його нікчемності, але законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.

     Особа, яка має виключне право дозволяти  використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері. Це називається "ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності". Така ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою ліцензійного договору.

     Ліцензія  на використання об'єкта права інтелектуальної  власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.

     Виключна  ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної  власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним Іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.