Переконання та адміністративний примус в державному управлінні

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

 

 

 

 

Індивідуальне навчально-практичне завдання

з модуля: Адміністративне право.

Завдання № 13

Тема: Переконання та адміністративний примус в державному управлінні

 

 

                                                                               Виконав: слухач  гр.13

Іонець  О.Ф.

                                                  

          

Перевірив:Шевчук Б.М.

 

 

 

 

Львів 2009

І.Вступ.

ІІ. Основна  частина.

1. Переконання — особливий засіб правового впливу.

2. Адміністративні методи як способи або засоби впливу на діяльність підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян.

3. Види заходів адміністративного примусу.

4. Переконання і примус  як найбільш універсальні засоби впливу на об'єкти.

5.Удосконалення організаційних структур державного управління.

Висновки .

Література.

 

Традиційно управлінські методи в цілому поділяються на наукові  та ненаукові, демократичні та диктаторські, державні та громадські, адміністративні  та економічні, прямого та непрямого  впливу. Внаслідок того, що одні методи мають загальний характер, притаманні всім видам державної діяльності, всім державним органам, а інші —  лише окремим із них, методи управління поділяються загальні та спеціальні. До загальних методів, як правило, належать методи переконання та примусу, адміністративного  та економічного впливу, нагляду та контролю, прямого та непрямого впливу, регулювання, керівництва та управління (у тому числі оперативного).

Такі універсальні методи, як переконання та примус, здавна привертають увагу вчених. Взаємодоповнюючи один одного, ці методи забезпечують належну поведінку учасників управлінських відносин. Вони взаємопов'язані, мають об'єктивний характер, між ними існує діалектична єдність, ступінь їх використання визначається рівнем розвитку суспільних відносин.

Адміністративні методи звичайно кваліфікуються як способи  або засоби впливу на діяльність підприємств, установ і організацій, посадових  осіб та громадян шляхом прямого встановлення їх прав і обов'язків через систему  наказів. Суб'єкт управління в межах  своєї компетенції приймає управлінське рішення, юридичне обов'язкове для об'єкта управління. Такий прямий управлінський  вплив виходить безпосередньо з  владної природи управління —  так реалізується виконавча влада. Без використання адміністративних методів неможливе досягнення мети впорядковуючого впливу на поведінку різних учасників управлінських суспільних відносин. Адміністративні методи використовуються поряд з економічними, які виступають способами чи засобами економічного або непрямого впливу з боку суб'єктів державно-управлінської діяльності на відповідні об'єкти управління через їх інтереси. Застосування економічних методів означає формування таких економічних умов і стимулів, які створюють у виконавців зацікавленість у кінцевих результатах праці. При цьому об'єкти управління не одержують обов'язкових вказівок, а мають змогу проявити ініціативу у виборі засобів діяльності для реалізації своїх матеріальних інтересів. Звичайно це зводиться до одержання податкових, майнових пільг, матеріального заохочення і т. ін.

Нагляд є необхідним пасивним методом управління. За його допомогою можна оцінити стан справ, але він не дає змоги  суб'єктам, які його здійснюють, втручатися в діяльність відповідних органів, організацій та посадових осіб. Вплинути безпосередньо на стан справ шляхом активного втручання в діяльність підконтрольних суб'єктів дозволяє використання різних форм контролю.

Органи державного управління можуть впливати на об'єкти управління шляхом прямого або непрямого  впливу. Прямий вплив виражає волю відповідного органу — наказ. Непрямий вплив — це створення умов зацікавленості у виконавців, надання їм можливості обрати варіант поведінки.

Застосування методу регулювання означає встановлення загальної політики та принципів  щодо її реалізації через державне фінансування, пільги тощо. Керівництво має за мету практичне втілення в життя загальної політики та принципів, здійснення контролю за підпорядкованими об'єктами, розроблення на­прямів їх діяльності. Систематичний, безпосередній вплив суб'єктів на об'єкти становить собою метод управління.

Проблема методів  державно-управлінської діяльності, або адміністративно-правових методів, лежить в площині їх розумного  поєднання з урахуванням суб'єктивних та об'єктивних чинників, інших умов. Послідовне вирішення цього завдання залежить від темпів роботи по упорядкуванню  всієї системи державного управління відповідно до мети політичного та економічного реформування суспільного  життя.

У системі методів  державного управління важливе місце  посідає переконання — особливий  засіб правового впливу. Він полягає  в тому, щоб суб'єкти державного управління додержувалися певних вимог внаслідок  їх внутрішнього визнання, а не через  сліпе підкорення велінням влади. Це означає впровадження дисциплінованості, розуміння того, що міцна громадська дисципліна і законність являють  собою необхідну умову успішної побудови правової, незалежної, демократичної  держави, а також формування свідомої звички, спрямованої на додержання правових вимог, почуття недопустимості їх порушення, потреби активно боротися з правопорушеннями.

Таким чином, переконання  — це система заходів правового  і неправового характеру, які проводяться державними та громадськими органами, що виявляється у здійсненні виховних, роз'яснювальних та заохочувальних методів, спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання законів та інших правових актів.

Основними формами  переконання, які застосовуються в  державному управлінні, є: організація  державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття  необхідних документів, проведення семінарів, зборів тощо); виховання (економічне, правове, моральне та ін.), особистий приклад; роз'яснення завдань державного управління (усне чи через засоби масової інформації); інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійового виконання поставлених завдань; заохочення (моральне — подяка, нагородження почесним знаком, присвоєння почесного звання і т. ін., матеріальне — грошові премії, путівки окремим особам або групі осіб); критика роботи і поведінки окремих осіб.

Останнім часом  в Україні все більшого поширення  набувають правові форми переконання, заходи заохочення, передбачені правом за зразкове виконання трудових, службових  і громадських обов'язків. Зараз  Урядом України розробляються юридичні акти, якими буде встановлено систему  нагород та заохочень. Зростаюче  значення заохочень є важливим проявом  посилення ролі переконання як важливого  методу регулювання управлінської  діяльності і життя всього суспільства.

Пріоритет прав людини у державній діяльності, розвиток демократичних засад в управлінні вимагають в усіх сферах суспільного  життя подальшого зміцнення правосвідомості  громадян, виховання у кожного  почуття громадського обов'язку, підвищення дисципліни і організованості.

Додержання правил співжиття в правовій державі  здійснюється свідомо і добровільно, оскільки право втілює в собі волю народу, його норми є загальнообов'язковими, спираються на підтримку держави  і громадської думки.

Державний примус в  нашій країні характеризується тим, що цей метод державного впливу є  допоміжним, здійснюється на підставі переконання і тільки після застосування переконання. Він застосовується до порівняно незначної кількості  людей — тих, що вчинили правопорушення.

Державний примус —  це психологічний або фізичний вплив  державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою спонукати, примусити їх виконувати правові  норми. Він виступає у двох формах: судовій та адміністративній. Використовуються і засоби громадського примусу, які не є державними.

Адміністративний  примус є одним з видів державного примусу. Йому, як і державному примусу  в цілому, притаманні характерні риси, сутність яких зводиться до використання державними органами, а в окремих  випадках і громадськими об'єднаннями  засобів примусового характеру  з метою забезпечення належної поведінки  людей. Разом з тим адміністративний примус має низку характерних  особливостей, які дають можливість відрізняти його від судового та громадського примусу. Такими особливостями є  те, що: - адміністративний примус використовується в державному управлінні для охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері державної діяльності;

• механізм правового регулювання адміністративного примусу встановлює підстави і порядок застосування відповідних примусових заходів;
• порядок застосування примусових заходів регулюється, як правило, нормами адміністративного права, що включають до себе норми адміністративного законодавства або адміністративно-правові норми актів виконавчих і розпорядчих органів;
• застосування адміністративного примусу — це результат реалізації державно-владних повноважень органів державного управління і лише у виключних, встановлених законодавством випадках такі засоби можуть застосовувати суди (судді);

-     адміністративний примус використовується для: а) запобігання вчиненню правопорушень; б) припинення адміністративних проступків;

в) притягнення до адміністративної відповідальності.

Адміністративний  примус застосовується на основі адміністративно-процесуальних  норм. Отже, адміністративний примус як систему засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою  досягнення чіткого виконання встановлених обов'язків, розвитку суспільних відносин у рамках закону, забезпечення правопорядку і законності.

Під методом звичайно розуміють спосіб або засіб досягнення поставленої мети. Відповідно до цього  адміністративно-правовими методами є способи та прийоми безпосереднього  і цілеспрямованого впливу виконавчих органів (посадових осіб) на підставі закріпленої за ними компетенції, у  встановлених межах та відповідній  формі на підпорядковані їм органи та громадян.

Методи проявляються у формах управління, через взаємодію  суб'єктів та об'єктів управління, зв'язки, що між ними склалися. В них  відбиваються воля держави, повноваження юридично-владного характеру, що належать виконавчим органам. Тому методи управління юридичне оформлені, закріплені адміністративно-правовими  нормами.

Правильне розуміння  методів можливе на підставі та у  зв'язку з функціями управління. Будь-яка функція, що потребує реалізації, становить собою конкретну мету управління і дії, взаємопов'язані  через завдання її здійснення. Тому вона є частиною управлінської діяльності. Це дає змогу відокремити методи управління від понять, що вживаються в подібному до них розумінні. Наприклад, планування, контроль, облік  та інші подібні до них дії є  функціями управління. Але, взяті  як окремі прийоми будь-якої з функцій  управління, вони являють собою вже  методи управління. Саме їх оптимальний  вибір у конкретних умовах забезпечує ефективну діяльність органу управління.

Внаслідок значного різноманіття суб'єктів виконавчої влади та об'єктів, що перебувають  під їх впливом, методи управління теж  є різноманітними. Але це не виключає наявності у них загальних  рис. Найбільш характерними для методів  управління є: 1) способи впливу виконавчого  органу (посадової особи) на підпорядкований  йому орган та громадян; 2) вираження  державного публічного інтересу, керівної ролі держави; 3) засоби досягнення мети; 4) способи організації, прийоми здійснення функцій, що виникають в процесі здійснення спільної діяльності; 5) способи реалізації компетенції.

При цьому прийоми  та способи, що використовуються для  реалізації управлінських завдань, які стоять перед суб'єктом виконавчої влади, прямо залежать не тільки від  його правового статусу, а й від  особливостей адресата — об'єкта управління (форми власності, індивідуального  чи колективного характеру і т. ін.). Будучи правильно поєднані, ці методи створюють єдину взаємопов'язану  систему способів впливу. Проте це не виключає й суперечностей, що виникають  тоді, коли ті чи інші методи використовуються або всупереч об'єктивним умовам, або  невиправдано широко. Методи управління, що виражають різні аспекти практичної діяльності того чи іншого виконавчого  органу (посадової особи), дають відповідь  на запитання: як вони діють, реалізуючи свої повноваження, як використовують різні засоби для досягнення поставленої  мети? Від уміння їх обирати та застосувати  залежить ефективність управлінської  діяльності.

У практичній діяльності виконавчих органів (посадових осіб) з метою вироблення найбільш ефективного  варіанту використовуються певні прийоми  та способи управлінської роботи. Як правило, до прийняття управлінського рішення застосовується моделювання, здійснюються розрахунки, прогнозується  можливість досягнення відповідних  результатів і т. ін. Але визнавати  їх методами управління немає підстав, бо вони не виражають безпосереднього  управлінського впливу, не діють на об'єкт управління. Таким чином, дії, що мають зовнішнє юридично-владне значення та вираження, слід відрізняти від методів організації роботи апарату управління і методів  процедурного характеру.

Методи управляючого впливу є адміністративно-правовими  методами. Саме в них виявляються  всі якості державно-управлінської  діяльності, в межах якої реалізується виконавча влада.

За допомогою  адміністративно-правових методів  суб'єкт виконавчої влади здійснює управляючий вплив на об'єкт шляхом використання адміністративно-правових форм управління.

В адміністративному  праві загальновизнано, що метод  і форма управління є взаємопов'язаними  сторонами процесу управління. Саме у відповідній формі метод  управління реально виконує роль способу (засобу) управляючого впливу. Форма ж управління дає життя  методам, а через них — і  функціям управління.

Основними методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Правильне застосування саме методів переконання, заохочення й примусу в процесі здійснення державного управління забезпечує найбільшу  ефективність управлінської діяльності, її максимальну ефективність, раціональне  функціонування всіх адміністративно-правових інститутів, непохитність правових устоїв у галузі управління.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовується для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість  управлінської діяльності;

2) правомірність  поведінки учасників управлінських  відносин;

3) функціонування  й захист режиму, встановленого  державою, за якого б неухильно  виконувались правові примуси  усіх ланок управлінської системи;

4) нормальні взаємовідносини  всіх учасників управлінських  відносин.

Для того, щоб ці завдання були виконані, методи переконання, заохочення й примусу, що є визначальними  методами управління й боротьби з  правопорушеннями, повинні розумно  поєднуватись, тобто не протистояти  одне одному, а доповнювати, підпорядковуватися загальним завданням керівного  впливу.