Конституція України як основний документ держави

      Статті 10, 11 та 12 Конституції України регулюють  основи національного розвитку та міжнаціональних  відносин в Україні. Конституція  визначила засади міжнаціональних  відносин, закріпивши:

• принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо;
• основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин.

      Згідно  зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

      Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних відносин у нашому суспільстві. Нині економічна система України включає такі форми власності, як державна, колективна і індивідуальна власність. Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктом права власності українського народу.

        Велику увагу приділяє Конституція  питанням політичного розвитку  українського суспільства, яке ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року, нова Конституція принципово допускає діяльність у суспільстві різних політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонуванні, при визначенні найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не виходити з певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції “…не можуть проголошуватись державою обов’язковими для вивчення, сповідання і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне об’єднання добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе”¹⁸. Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо свободи друку.

      Водночас ст. 36 Конституції згадує по обмеження, встановлені законом “…в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”. Прикладом таких обмежень можуть бути положення ст. 4 Закону України “Про об’єднання громадян”, прийнятого в 1992 році. Ця стаття встановлює, що не підлягають реєстрації, а діяльність зареєстрованих об’єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їхньою метою є:

• зміна шляхом насильства встановленого конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі посягання на територіальну цілісність держави;
• підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;
• пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму і неофашизму.

      Статті 17 та 18 Конституції України закріплюють основи забезпечення національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Конституція закріплює вихідні положення щодо захисту суверенітету, територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України, орієнтує зовнішню політику Україну на співробітництво з іншими країнами на засадах чинних норм і принципів міжнародного права.

      Окрема  увага приділяється в Конституції  захисту конституційного ладу України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність. Гарантіями конституційного ладу є наступні положення Конституції:

• неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ст. 157);
• неможливість зміни Конституції умовах воєнного або надзвичайного стану (ст.157);
• ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу;
• конституційне визначення статусу Президента як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);
• заборона утворювати політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ст. 37);
• присяга народних депутатів України щодо додержання конституційного ладу та законів України (ст. 79);
• конституційний обов’язок Кабінету Міністрів України забезпечувати її державний суверенітет, виконання Конституції і законів (ст. 116);
• діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу – Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента та Кабінету Міністрів (ст. 150).

      Екстраординарним  засобом захисту конституційного  ладу є режим надзвичайного стану, який може бути введений з метою нормалізації обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав органів влади та місцевого самоврядування та інших інститутів суспільства. Згідно Закону України “Про надзвичайний стан” від 26 червня 1992 року правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

      2.2 Конституційний статус людини  і громадянина

      Конституція України приділяє особливу увагу  питанню правового регулювання  прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Така увага пов’язана з тим, що “…права і свободи людини і громадянина в наш час є загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Нині визнання та практичне здійснення прав і свобод людини й громадянина стало основним критерієм міри демократичності тієї чи іншої держави, дедалі ефективніше включаються у процес захисту прав людини різноманітні міжнародні організації”¹⁹.

      Всю сукупність прав і свобод людини, гарантованих Конституцією, можна поділити на три  категорії:

• особисті права і свободи;
• політичні права і свободи;
• економічні, соціальні і культурні права.

      Особистим правам людини присвячено зміст статей 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35 Конституції України.

      Ст. 27, наслідуючи приписи Загальної  декларації прав людини, ухваленої Генеральною асамблеєю ООН у 1948 р., проголошує:

      “Кожна  людини має невід’ємне право на життя…Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань”²⁰.

      Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний характер. Охорона гідності людини є обов’язком держави, справи, що виникають з цього приводу, як правило, вирішуються судом.

      Право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29) встановлює межу, яку посадові особи можуть перейти лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, що скоїла злочин, здійснення примусового лікування тощо).

      Ст. 30 присвячується праву на недоторканість житла, суть якого полягає в тому, що ніхто не має права без законних підстав, перелічених у законі, ввійти в житло проти волі осіб, що в ньому мешкають.

      Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить також до визнаних у  Конституції особистих прав. Його порушення тягне за собою кримінальну  відповідальність.

      Ст. 32 Конституції, що проголошує право  на невтручання в особисте і сімейне  життя, складається з чотирьох самостійних  частин. Крім фіксування самого цього  права у статті міститься заборона збирання і поширення конфіденційної інформації про людину без її згоди, надання можливості ознайомлення з відомостями про себе в державних органах, можливості спростування недостовірної інформації завдяки суду.

      Право на свободу пересування та вільний  вибір місця проживання (ст. 33) також  є невід’ємним правом людини. За радянських часів це право було суттєво обмежено інститутом прописки і перешкодами при виїзді за кордон.

      Одним з найістотніших проявів демократії є право на свободу думки і  слова. Саме проти цього активно  виступали тоталітарні режими, переслідуючи інакомислячих. За своєю природою свобода думки не може бути обмежена, проте заборонити можна висловлювання тих чи інших думок. Дана свобода є фундаментальним правом людини. Проте водночас Конституція України забороняє пропагувати антидержавні та насильницькі погляди.

      Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) також є невід’ємним правом особистості. Його визнанню передувала багатовікова боротьба з силами реакції. Ще й досі деінде точиться боротьба між представниками різних конфесій. Така боротьба суперечить конституційним настановам про свободу віросповідання. Дане право не є абсолютним, адже державні органи можуть обмежити його в інтересах громадського порядку, здоров’я й моральності населення. Такі обмеження виправдані, зокрема, поширенням в останні роки т.зв. тоталітарних сект, які запроваджують обряд, пов’язаний з насильством над особистістю.

      Головна особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх носіями  є тільки громадяни України, а  не всі особи, що мешкають на її теренах. Право на об’єднання в політичні партії та громадські організації забезпечується наступними гарантіями (ст. 36):

• кожен громадянин має право на вступ до відповідної партії чи організації;
• держава гарантує свободу діяльності партій і організацій;
• вступ до таких структур є особистою справою кожного громадянина і здійснюється на добровільних засадах.

      Право брати участь в управлінні державними справами може бути здійснено громадянином у різних якостях:

• виборця, що обирає представницькі органи;
• депутата таких органів;
• учасника всеукраїнського та місцевих референдумів;
• державного службовця тощо.

      Право на мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39) дає громадянам можливість вільно обговорювати актуальні питання  державного життя й суспільного  розвитку, протидіяти будь-яким антидемократичним проявам, порушенням прав людини тощо.

      Право на звернення до органів державної  влади та місцевого самоврядування (ст. 400 може здійснюватися індивідуально  чи колективно. Конституція гарантує розгляд звернень громадян відповідно до суті справи в терміни, встановлені чинним законодавством, та обґрунтованість відповідей.

      Конституція України містить розгорнуту систему  економічних, соціальних і культурних прав. Зокрема, право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є ні чим іншим, як закріпленням Конституції права приватної власності, яка являє собою економічну основу громадянського суспільства, розвитку  ринкових  відносин.

      З цим правом тісно пов’язане право на підприємницьку діяльність (ст. 42). Держава бере на себе зобов’язання сприяти розвитку підприємництва в Україні.

      До  економічних прав слід віднести також  право на працю, гарантовану ст. 43 Конституції України.

      До  кола соціальних прав людини належать права на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я, на безпечне довкілля (ст. 45, 46, 47, 48, 49, 50), а також право на укладення шлюбу, ґрунтованого на вільній згоді жінки і чоловіка, та право на захист материнства, дитинства і сім’ї (ст. 50, 51).

      Соціальним  і водночас культурним правом громадян є право на освіту (ст. 53). Конституція  передбачає обов’язковість загальної  середньої освіти, існування розвинутої системи навчальних закладів. Держава  зобов’язана забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти.

      Право свободи творчої діяльності (ст. 54) є необхідною умовою розвитку культури в широкому її розумінні, охоплюючи  різноманітні галузі (мистецтво, література, наука, техніка тощо). Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян.