Фізичні особи як субєкти цивільного права

      Потрібно  враховувати також і те, що здатність  мати певні цивільні права виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку (право на заняття підприємницькою діяльністю, вибір місця проживання тощо).

      Зміст цивільної правоздатності громадян. Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та інших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та іншою, не забороненною законодавчими актами, діяльністю; самостійно або разом з іншими громадянами і організаціями утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце проживання; мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов'язки.

      Як  бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом.

      Закон допускає два види обмеження цивільної  правоздатності – добровільний і примусовий.

      Одним із прикладів добровільного обмеження  цивільної правоздатності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. У зв'язку з тим, що законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав.

      Прикладом добровільного обмеження цивільної  правоздатності є також закріплена в законодавчих актах заборона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаючи посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження, держава повинна компенсувати його пільгами соціального та іншого характеру.

      Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження [11, ст. 12]. Ця норма носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Певно, саме це призвело до того, що в літературі панує думка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення громадянина права займати окремі посади або займатися певною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності, інші ж види ої правоздатності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

      На  нашу думку, таке розуміння природи  обмеження правоздатності громадян не відповідає ст.12 ЦК України і призначенню інституту обмеження цивільної правоздатності взагалі.

      Примусовим  обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:

      – здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд, позбавлення права управляти транспортним засобом тощо);

      – застосовується компетентним органом (судом, начальником органу внутрішніх справ), органами охорони здоров'я (здійснення спеціальних заходів профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань);

      – є реакцією на протиправну поведінку  громадянина, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання);

      – не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування (позбавлення волі не може перевершувати 20 років);

      – виконується під контролем спеціальних  державних органів.

      У цьому зв'язку виникає запитання: чи можна вважати вирок суду про застосування виняткової міри покарання – смертної кари – рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі не звертається увага на цю міру покарання і не дається її оцінка стосовно цивільної правоздатності.

      Укладачі  «Науково-практичного коментарю  Кримінального кодексу України» вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочинів. Не аналізуючи цього твердження, підкреслимо, що смертна кара – найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним – і її правоздатність.

      Через це в країнах, в яких смертна кара передбачена законодавством,визнається примусове припинення правоздатності.

      Інша  справа, що не можна позбавити цивільної  правоздатності, не застосовуючи смертної кари. Законодавство України не знає такої міри покарання, як позбавлення прав, або застосування громадянської(політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздатності.

      Від правоздатності (здатності мати права  і обов'язки на щось взагалі) слід відрізняти суб'єктивне цивільне право. Правоздатність – це передумова виникнення суб'єктивного цивільного права. Якщо громадянин фактично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього виникне суб'єктивне (реальне) право. Наприклад, кожний громадянин має право бути автором твору літератури, науки, мистецтва, але в нього виникне суб'єктивне право авторства лише після того, як він створить такий твір, втілить його в якусь форму.

      2. Поняття та види  дієздатності фізичної  особи 

      На  відміну від правоздатності, яка гарантує громадянинові можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від його волі, цивільна дієздатність пов'язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

      Під здатністю набуття цивільних  прав і створення цивільних обов'язків  розуміють не лише набуття цивільних  прав і створення обов'язків, а  й здатність своїми діями здійснювати  належні особі цивільні права і покладені цивільні обов'язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільноправову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень. Здатність здійснювати права і нести обов'язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я громадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може бути обмеженим у дієздатності. В зв'язку з цим розрізняють дієздатність повну і неповну.

      Повністю  дієздатними у віковому аспекті  можуть вважатися громадяни, які  досягли повноліття – вісімнадцятирічного  віку.

      У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, громадянин, який скористався таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

      Новий ЦК Російської Федерації (ст. 27) передбачив таке поняття, як емансипація: неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може бути оголошений повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі й за контрактом, або за згодою батьків (усиновителів) чи піклувальників займається підприємницькою діяльністю.

      Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом.

      Як  бачимо, дієздатність у повному обсязі настає по досягненні громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити й раніше.

      Неповною  дієздатністю володіють неповнолітні громадяни віком від 15 до 18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього. Так, неповнолітні вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути засновниками і членами громадських об'єднань – молодіжних організацій, здійснювати авторські та винахідницькі права. Вони несуть відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних.

      Слід  також підкреслити, що встановлений законом вік (15 років), з досягненням  якого громадяни набувають неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Такий висновок можна підтвердити тим, що ЦК Української РСР 1922 р. таким віком визначався вік у 14 років. Новий ЦК Російської Федерації настання неповної дієздатності також зв'язує з досягненням 14 років.

      Особливу  категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають  батьки (усиновителі) або опікуни. Таким  чином, цих громадян закон відносить до категорії недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає їм змогу орієнтуватися і вірно приймати побутові рішення, законодавець дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні побутові угоди. Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад, самостійно вносити на своє ім'я вклади і розпоряджатися ними.

      3. Безвісна відсутність.  Визнання особи  померлою. 

      Місцем  проживання закон визнає те місце, де громадянин постійно або переважно  проживає [11, ст.. 17].

      При виборі місця проживання виявляється  воля дієздатної особи, але при цьому  слід мати на увазі, що законодавство України визнає за громадянином лише одне місце проживання. Держава не визначає місця проживання громадянина, він сам його обирає. Як виняток з цього правила є вказівка закону про те, що місцем проживання неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків або опікунів (ч. 2 ст. 17 ЦК України). Громадянин, засуджений до позбавлення волі, також не може самостійно обирати місце проживання.

      Точне визначення місця проживання має велике значення для стійкості цивільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав.

      З місцем проживання закон пов'язує місце  виконання зобов'язань. Так, згідно ст. 167 ЦК України, якщо місце виконання  зобов'язань не визначене, виконання повинно бути проведено:

      1) по зобов'язанню передачі будівлі  – за місцем знаходження будівлі;

      2) по грошових зобов'язаннях (крім  грошових зобов'язань державних,  кооперативних та інших громадських  організацій) – за місцем проживання  кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор під час виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, – то в новому місці проживання кредитора з віднесенням на рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця;

      3) по всіх інших зобов'язаннях  – за місцем проживання боржника, а якщо боржник є юридичною  особою – за місцем її знаходження.

      За  місцем проживання спадкодавця, як правило, відкривається спадщина (ст. 526 ЦК України).

      Неабиякого  значення набуває місце проживання для визначення підсудності по спорах з цивільного права. Підсудність цивільних справ за загальним правилом визначається за місцем проживання відповідача. Справи, що виникають у зв'язку із стягненням аліментів, відшкодуванням шкоди, заподіяної смертю або тілесними ушкодженнями, та деякі інші справи можуть розглядатися за місцем проживання позивача.

      Як  бачимо, з місцем проживання закон  зв'язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть тим  чи іншим чином впливати на майновий та інший стан громадян.