Антимонопольна політика в Україні

В антимонопольному законодавстві України відсутня класифікація монопольних утворень, на основі якої можна було б розробити  єдиний підхід до оцінки їх діяльності: визначення і регулювання частки ринку і подрібнення підприємств, що випливає з цього. Так, відповідно до статті 16 Закону України “Про обмеження  монополізму та недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій  діяльності” примусовий поділ монопольних  утворень не здійснюється у випадках наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних  пдірозділів чи структурних одиниць, якщо частка внутрішнього обороту в  загальному обсязі валової продукції  підприємства становить менш як 30%. Процес автоматичного поділу монопольного утворення має свої особливості  та наслідки.  

Автори статті твердять, що стврення на базі єдиного комплексу  самостійних підприємств не приведе  до формування конкурентного середовища. Поділ єдиного підприємства може призвести лише до складних взаємовідносин уже між двома монополістами.  

Виробництво, яке  стало монопольним з природних  причин, не може стати конкурентоспроможним шляхом створення для цього лише штучних умов. Такі дії, навпаки, здатні призвести до зростання тарифів  і зниження суспільного благополуччя. Тим часом головною метою антимонопольного регулювання, як будь-якого регулювання  економіки, має бути забезпечення суспільної злагоди і добробуту населення.  

На погляд авторів, до першого розділу згаданого  Закону необхідно внести зміни і  дати чітке пояснення головної мети антимонопольного регулювання, окреслити  його головні завдання та методи здійснення. Важливо також додатково включити до антимонопольного законодавстсва відповідну статтю про незастосування санкцій  до окремих монополістів у випадках, коли їх діяльність спрямована на підвищення або досягнення соціальних результатів.  

До таких висновків  автори статті дійшли, проаналізувавши  діяльність природного монополіста  з водопостачання і водовідведення Одеси ЗАТ “Одесаводоканал” та обласного комунального пдіприємства “Луганськводпром”. Особливістю таких  підприємств є те, що система водопостачання має єдину мережу комунікацій, а  окремі виробництва тісно пов’язані  між собою. У ході дослідження  було з’ясовано, що у випадку поділу водопровідного підприємства на дві  господарські одиниці тариф для  кінцевих споживачів значно зросте, а  основною причиною цього є подвійне нарахування рівня рентабельності. У цій ситуації порушується принцип  синергізму, коли ефект відокремленого застосування факторів виробництва  є нижчим, ніж при їх спільному  використанні, особливо при тісному  технологічному зв’язку між даними підрозділами. Негативими факторами  при поділі виробника -монопліста у  сфері водопостачання є виникнення додаткових затрат на встановлення необхідного  обладнання, приладів, оплату праці  додаткового персоналу; зниження оперативності  водопостачання та спільних напрямів досліджень при запровадженні нових  технологічних методів, кадрові  проблеми, труднощі в матеріально-технічному забезпеченні відокремлених виробництв.  

Ще раз наголосимо, що демонополізація виробничої сфери  і формування конкурентного середовища повинні здійснюватися не автоматично, а на основі детального аналізу конкретних ситуацій.  

3.6. Анотація на  статтю  

Сива Т.В. Конкуренція  на ринку банківських послуг// Фінанси  України. – 2002. - 7. – с.127-132.  

Однією зі сфер, яку  повинна регулювати антимонопольна політика України, є ринок банківських  послуг. Тривалий час українська банківська система була монополізована. У колишньому Радянському Союзі працював механізм централізованого розподілу кредитних  ресурсів. Сфера діяльності банків, яких було лише шість, була поділена за галузевим принципом, і банківські послуги надавалися для уряду, зовнішньої торгівлі, сільського господарства, промисловості, соціальних послуг та нагромадження  заощаджень. За такої ситуації і  кількості банківських установ  про існування в країні конкурентного  середовища не могло бути й мови.  

Конкуренція у банківській  сфері України почала розвиватися  після проголошення незалежності, коли стало можливо самостійно формувати  власну банківську систему. Станом на 1 жовтня 2001 року у Державному реєстрі  банків України була зареєстрована 191 банківська установа.  

Жорстка конкуненція  на ринку капіталу призводить до того, що у банківському секторі відбуваються структурні зміни – злиття, або  об’єднання. Об’єднання невеликих  банків у велику фінансово-кредитну установу зі значним обсягом капіталу дає змогу надавати клієнтам більшу кількість послуг, зменшити витрати, створити й поліпшити розгалужену  мережу філій тощо. До групи найбільших (із чистими активами понад 1200 млн. грн.) належать 8 банків: “Аваль”, Приватбанк, Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк, Укрсиббанк, “Райффайзенбанк  Україна”.  

Нині в Україні  помітно загострилася конкуренція  на ринку банківських продуктів. Безперечну перевагу над своїми конкурентами мають банки, які пропонують клієнтам велику кількість послуг. До основних продуктів банку належать: видача грошових кредитів; прийом депозитів; здійснення грошових розрахунків та платежів; випуск кредитних та платіжних  карток; консультування, надання економічної  та фінансової інформації.  

Щоб сформувати справедливу  конкуренцію між суб’єктами фінансового  ринку, держава має протидіяти будь-яким проявам монополізму та недобросовісній  конкуренції у банківській сфері, ухвалити окремий нормативно-правовий акт про конкуренцію у банківській  сфері чи на ринку фінансових послуг. У зарубіжних країнах такі законодавчі  акти прийнято. У Росії, наприклад, закон  про конкуренцію на ринку фінансових послуг.  

Автор наголошує  на тому, що перед урядом та Національним банком України стоїть важливе завдання щодо підтримки мережі фінансових установ, які, у свою чергу, формуватимуть  конкурентний ринок банківських  послуг.  

3.7. Анотація на  статтю  

Т.Бень, В. Сиченко. Методи визначення рівня монополізму на ринках промислової продукції// Економіка  України. – 1999. –3. – с. 36-41.  

Дослідження різних ринків, де функціонують монопольні утворення, повинні однозначно з’ясувати, хто  конкретно може вважатися монополістом, якою часткою ринку повинне володіти підприємство (чи група підприємств), щоб істотно впливати на нього  у власних інтересах.  

Автори цієї статті пропонують до розгляду три методи, які використовуються у вітчизняній  та світовій антимонопольній практиці для визначення рівня монополізму:  

1) метод розрахунку  частки підприємця на ринку  (він полягає у визначенні частки  підприємства на конкретному  ринку і наступному порівнянні  одержаного результату із законодавчо  встановленою граничною часткою,  перевищення якої дає підставу  вважати підприємця монополістом. Перевагами методу є його простота  і можливість швидко провести  необхідні розрахунки. На цьому  методі ґрунтується “Методика  визначення монопольного становища  підприємців на ринку”. Згідно  з українським законодавством, монопольним  визнається становище підприємця, частка якого на ринку певного  товару перевищує 35%. Основний  недолік методу пов’язаний із  необхідністю використовувати граничну  частку підприємця на ринку,  що не враховує специфіку кожної  галузі і встановлюється як  єдина, усереднена величина для  всіх галузей (та відповідних  ринків) в економіці країни);  

2) метод розрахунку  частки фіксованої кількості  підприємств (ним визначається  концентрація ринку, тобто ступінь  переважання на ньому кількох  великих підприємств. Показникам, застосовуваним у вимірюванні  концентрації ринку, є коефіцієнт  концентрації N фірм. Він показує  процентне співвідношення обсягів  продажу продукції певною кількістю  (N) підприємств і загального обсягу  продажів цієї продукції на  ринку. Недоліки цього методу  полягають у тому, що: а) він  дає змогу характеризувати не  усю сукупність підприємств та  її структуру, а лише позиції  найбільших учасників ринку, що  знижує оцінки; б) не враховується  різниця між тими ринками, де  діє одна домінантна фірма,  і тими, де діють три чи кілька  великих фірм на приблизно  паритетних засадах).  

3) метод визначення  рівня монополізму за допомогою  індексу Херфіндаля-Хіршмана (IXX).Цей  індекс долає недоліки попереднього  методу. Він являє собою суму  квадратів частки кожного з  підприємств, яке діє на ринку.  Із збільшенням концентрації  ринку величина індексу зростає,  досягаючи 10000 для повної монополії.  

3.8. Анотація на  статтю  

О.Мельникова. Особливості  національної монополії// Економіка  України. – 2001. – 2. – с.50-53.  

Сьогодні у розвинутих країнах законодавство регулює  присутність монопольних і конкурентрих сил з тим, щоб взаємодія попиту і пропозиції узгоджувалася з  виробленою економічною стратегією і встановленим ступенем монополізації  ринку. Підтримуючи ринково-конкурентні  сили шляхом реалізації відповідної  бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики, держава відкриває простір  для існування у базових галузях  високоефективних компаній (монополій), які завдяки високим кредитно-інвестиційним можливостям мають значні переваги у використанні новітньої техніки і технології, економії на загальних витратах, продуктивності праці.  

Автор статті переконана, що в Україні державна монополія  – дзеркало економічних негараздів. Головним орієнтиром державної політики має бути суспільний інтерес, а набір  стратегічних пріоритетів – формуватися  залежно від конкретної ситуації, в якій опинилося господарство. Автор  стверджує, що монопольні підприємства повинні отримати можливість розвивати  й оптимізувати усі ланки виробництва. Обмеження монополізму, встановлювані  законом, повинні стосуватися механізмів реалізації тарифної політики і аж ніяк не порушувати питання внутрішньофірмового  господарювання. Але всупереч сказаному  державна політика щодо обмеження монополізму, на думку О.Мельникової, спрямована не на створення конкурентного середовища, а на встановлення перешкод функціонування підприємств-монополій.  

До переліку підприємств-монополістів, щодо яких проводиться регулювання  фонду оплати праці, належать переважно  ті, що надають послуги у сферах зв’язку, житлово-комунального господарства й електопостачання, тобто належать до базових галузей економіки  країни. Це регулювання передбачає штрафні санкції за зростання  заробітної плати проти IV кварталу попереднього року. Мінекономіки, Мінстат  та Антимонопольний комітет України  керуються при встановленні цих  санкцій тим, що заробітна плата  з відрахуваннями становить значну частину собівартості, відтак, і  тарифів та цін на монопольні види послуг.  

Автор висловлює  іншу точку зору на цей аспект антимонопольного регулювання. Вона вважає, що зростання  основної зарплати робітників, додаткової заробітної плати та заохочувальних компенсаційних виплат відображає зростання  продуктивності праці, підвищення ефективності виробництва на підприємстві-монополісті. Отже, державне обмеження зростання  відрахувань на фонд оплати праці  гальмує розвиток підприємств і  економічне підняття в економіці. О.Мельникова жорстко критикує постанову Кабінету Міністрів України №525 “Про порядок  визначення сум, що вносяться до бюджету  підприємствами-монополістами у 1999 р. у зв’язку з перевищенням розрахункової  величини фонду оплати праці”. Автор  обстоює думку, що зміна умов функціонування підприємств повинна супроводжуватися, насамперед, зміною ставлення до справи як самого працівника, так і роботодавця. Перебуваючи в ринкових умовах, кожне  підприємство повинне мати перед  собою стратегічну межу – створення  сприятливого соціально-економічного середовища для кадрів, щоб кожна  людина була зацікавлена у зростанні  виробництва і мала від того вигоду. Птрібно надати змогу підприємству підвищувати життєвий рівень своїх  працівників.  

3.9. Анотація на  статтю  

А. Покритан. Про економічний  зміст сучасних суспільних відносин в Україні// Економіка України. – 2000. - №10. – с.46-53.  

Автор цієї статті твердить, що у світі відбувається перехід  від товарних виробничих відносин до “посттоварної” фази економічної  еволюції. У цьому контексті монополістична стадія розвитку товарного виробництва  є перехідною від вільної конкуренції  з відповідним їй механізмом суспільного  регулювання (ефект “невидимої руки”  ринку) до монополії, яка характеризує безпосередній процес становлення  функціонування планомірної, а тому безпосередньо суспільної форми  зв’язку. Автор переконаний, що на відміну  від товарного виробництва, результатом  якого є речове багатство, у монополії  виробництво спрямоване на такий  характер людської діяльності, результатом  якого є багатство людської особистості. На думку автора, теперішній етап розвитку економіки не можна назвати перехідним у справжньому розумінні цього  слова, бо реформатори знищили майже  всі ознаки суспільної форми відносин: великі об’єкти сільськогосподарського та промислового виробництва, контроль за цінами, систему регулювання виробництва  та обігу – а сподівалися лише на регулятивну дію стхійних ринкових сил.  

Відповідно до теми реферату стаття цікава тим, що у ній  акцентується увага не на негативних, а на позитивних рисах монополії. Монополія – це великий крок вперед у процесі усуспільнення виробництва. Це виявляється у виробничому  процесі, у спеціалізації, комбінуванні, комплексному використанні ресурсів, у концентрації виробництва. Великі масштаби виробництва стимулюють технічний  прогрес, появу нових технологій, становлення ролі людини як організатора виробничого процесу, зростання  ролі інформації. Внаслідок монополізації  основні параметри виробництва  і обігу стають відомими. Виробництво  здійснюється на відомий ринок. З  цієї точки зору монополії є великим  кроком уперед у розвитку механізмів регулювання суспільного виробництва. Перехід до монополії означає  встановлення диктатури закону, широкої  і повної демократизації суспільства. Якщо цього не буде зроблено, то Україна  буде відкинута на периферію світового  розвитку.