Антимонопольна політика в Україні

Як констатує автор, рівень монополізованості економіки  України є високим. Наприклад, залишкова  вартість основних виробничих фондів (ОВФ) ВАТ “Маріупольський комбінат імені Ілліча” становила у 1992 р. 9,12% від вартості усіх основних засобів  промисловості Донецької області. Залишкова вартість 10 найбільших підприємств  Донецької області становить 46,7%. Ста найбільшим підприємствам належить 94,7% усіх основних фондів промисловості  області.  

Порівнявши структуру  чисельності підприємств України  у розрізі форм власності і  структуру залишкової вартості ОВФ, автор зробив висновок, що основна  частина найбільших підприємств  залишається у руках держави. Монополію державної власності  ще далеко не подолано: 60,38% залишкової вартості ОВФ в економіці перебувають, станом на перше півріччя 2000 р., у  державній власності.  

З урахуванням того, що в руках держави залишилися найбільші підприємства, автор доходить таких висновків:  

- технічна і технологічна  структури промислового виробництва  в Україні говорять про монополізацію  ринку в базових галузях економіки.  Тому зміна власника у цих  галузях без кардинального розв’язання  проблеми упорядкування структури  підприємств не вирішує проблеми  монополізму, а тому нині не  може бути визнана доцільною;  

- створення ринкових  відносин необхідно інтенсивно  підтримувати лише в тих галузях,  де проблему монополізму вирішено;  

- має всебічно  заохочуватися політика розвитку  в монополізованих галузях дрібного  і середнього бізнесу, який  би брав на себе спеціалізоване  виконання робіт допоміжного  характеру, виключивши зі структури  монополіста непрофільні та допоміжні  виробництва.  

Автор статті зауважує, що оцінка монополізованості промислового виробництва за часткою державної  власності не досить повно характеризує глибину проблеми. Насправді спеціалізація  виробництва в економіці України  досягла такої стадії, коли той  чи інший продукт із заданими властивостями випускався практично одним, принаймні, двома-трьома виробниками. Роки реформування не тільки не внесли істотних змін у даний процес, але й значно його погіршили.  

Високий рівень концентрації характерний для чорної металургії України. 98% чавуну і 97% сталі на початку  реформ виплавлялися на підприємствах  з річним обсягом виробництва  понад 1 млн. тонн. За рівнем концентрації виробництва чорних металів Україна  посідає одне з перших місць у  світі. Проблема монополізму посилюється  природною наявністю підприємств-монополістів, до яких за Законом України “Про природні монополії” відносять підприємства, що працюють у таких сферах:  

1) транспортування  нафти і нафтопродутів трубопроводами;  

2) транспортування  природного газу і нафтового  газу трубопроводами та його  розподіл;  

3) транспортування  інших речовин трубопровідним  транспортом;  

4) передача і розподіл  електроенергії;  

5) користування залізницями  та об’єктами інфраструктури, що  забезпечують рух залізничного  транспорту загального користування;  

6) управління повітряним  рухом;  

7) зв’язок загального  користування;  

8) централізоване  водопостачання і водовідведення;  

9) централізоване  постачання теплової енергії;  

10) спеціалізовані  послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів.  

Автор підсумовує статтю тим, що завдання побудови ринкових відносин в економіці України наштовхується  на серйозну проблему монополізованості  базових галузей промисловості  та істотної частини всієї економіки. Приватизація підприємств цих галузей  не змінює у загальному плані рівень монополізації за широким спектром товарних ринків, з чого випливає висновок про те, що заміна державної власності  на приватну не може бути визнана у  таких галузях доцільною. Суть проблеми полягає в тому, що в Україні  монополізм державної власності  може бути замінений тільки монополізмом окремого виробника, що аж ніяк не сприяє завданню формування суб’єктів ринкового  господарювання. Більше того, монополізм окремих виробників вимагає досить жорсткого контролю з боку держави  і ніяк не забезпечує автоматичного  діяння ринкових регуляторів, а також  ставить під великий сумнів питання  формування ефективного власника.  

3.3. Анотація на  статтю  

Г.Филюк. Економіко-правові  засади державного регулювання природних  монополій в Україні // Економіка  України. – 2001. – 8. – с. 48-52.  

Автор цієї статті твердить, що монопольна організація ринків, які за суттю своєї діяльності є природними монополістами, зумовлена, передусім, чинниками організаційно-технологічного та економічного характеру. Свобода  споживачів їх продукції обмежена конфігурацією  та пропускною спроможністю мереж поставок, а також значною економією  від масштабів виробництва. Продукція  цих сфер підприємництва є унікальною в тому значенні, що вона не має замінників і задовольняє першочергові потреби  житлового сектора та інших галузей  і сфер суспільного виробництва.  

Ситуація, зазначає автор, ускладнюється тим, що природні монополісти в Україні функціонують у період трансформування господарського механізму та економічних відносин. Здобуття значних управлінських  і комерційних свобод у процесі  реформ за мінімальної відповідності  умовам “досконалого ринку” призводить до порушення цими організаціями  об’єктивних економічних законів. Так, близько 42% усіх видів прорушень  антимонопольного законадавства припадає саме на природних монополістів (у 1998 р. – 42%, у 1993 р. – 41,2%).  

У статті автор аналізує прийнятий ВРУ Закон України  “Про природні монополії”. Автор впевнений, що цей Закон має стати першим актом цілісного законодавства  загальнодержавного значення у сферах регулювання ринків, що перебувають  у стані природної монополії. Закон покликаний встановити чіткі, “прозорі” та досконалі правові  засади, які мають бути досить гнучкими при вжитті заходів державного впливу щодо запобігання проявам монополізму  на таких ринках з боку суб’єктів  господарювання.  

Автор порівнює два  закони: Закон “Про обмеження монополізму  і недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій  діяльності” і Закон України  “Про природні монополії”. Перший закон  спрямований на розвиток конкурентних відносин на товарних ринках. На відміну  від нього Закон України “Про природні монополії” не стимулює розвиток конкуренції, а навпаки, сприяє її обмеженню, оскільки конкуренція на ринках природних  монополій є малоефективною. У  зв’язку з цим на законодавчому  рівні правомірно визнається домінуюче  становище виробника. І держава  через механізм ліцензування обмежує  вихід на такі ринки інших суб’єктів  господарювання. Таким чином, робить висновок автор, Закон “Про природні монополії” не можна відносити до традиційного антимонопольного законодавства.  

Закон “Про природні монополії” легалізує саме поняття природної монополії у вітчизняній економіці, регламентує підходи до визначення параметрів функціонування і розвитку ринків, що перебувають у стані природної монополії, на основі оптимального збалансування економічних інтересів усіх заінтересованих суб’єктів – виробників, споживачів і держави.  

Автор зауважує, що оскільки прородна монополія виникає внаслідок  технологічних особливостей виробництва, його матеріально-технічної бази, то дуже зростає роль часу, бо ринки  у реальному світі є динамічними  тому з розвитком науково-технічного прогресу, зміною ринкових умов умови  для існування париродної монополії  можуть зникнути.  

3.4. Анотація на  статтю  

В. Базилевич, Г Филюк. Роздержавлення природних монопольних  структур в Ураїні// Економіка України. – 2002. - №3. – с. 35-42.  

Автори статті обстоюють  думку про надзвичайну необхідність приватизації природних монопольних  структур в Ураїні, аналізують специфіку  цього процесу у нашій державі, роль підприємців та уряду у регулюванні  природних монополій.  

Врахувавши особливості  функціонування підприємств на ринку  природної монополії, автори дійшли висновку, що державний вплив на природних монополістів повинен  обмежуватися певними рамками. З  одного боку, робота щодо регулювання  функціонування природних монополій, у першу чергу, має бути спрямована на захист інтересів споживачів товарів  та послуг, на недопущення зловживань з боку суб’єктів природних монополій  економічною владою на відповідних  ринках, а з іншого – регулювання  діяльності цих компаній покликане  створити основу для їх ефективного  функціонування та розвитку шляхом забезпечення умов для повного покриття економічно виправданих витрат підприємців  і адекватного інвестування у  розвиток виробництва.  

У статті стверджується, що необхідними елементами процесу  реформування природних монопольних  структур є створення сприятливого режиму для функціонування та розвитку компаній, а також стимулювання модернізації виробництва з метою підвищення якості обслуговування споживачів і  зниження собівартості продукції. У  цьму контексті вагома роль належить реалізації комплексу заходів щодо запровадження принципів комерційної  експлуатації об’єктів природних монополій  на основі їх роздержавлення та часткової  приватизації, що сприятиме створенню  прийнятних умов для активізації  інвестиційних процесів.  

Автори наводять причини, що зумовлюють необхідність трансформування  відносин власності у сфері діяльності пиродних монополій в Україні. Основною з них є неефективність підприємств  державного сектора, який довів свою неспроможність раціонально інвестувати  і керувати. Це пояснюється тим, що для переважної більшості підприємств  державного сектора є властивим  певний системний дефект, який не залежить ні від якості чинного законодавства, ні від адміністрації. Це так звані  “м’які бюджетні обмеження” поведінки  державних підприємств. Вони полягають  у тому, що:  

1) акції цих компаній  не випускаються на фондовий  ринок, через що практично неможливо  оцінити їхню реальну вартість  у котируваннях; приватні інвестори  не зацікавлені інвестувати державне  виробництво;  

2) на противагу  приватній власності, державна  знижує стимули у суб’єктів  господарювання (а тим більше  – у монополіста) до розширеного  відтворення, динамічного розвитку, мінімізації затрат матеріальних, фінансових і трудових ресурсів;  

3) керівництво таких  фірм змушене покладатися на  рішення урядових чиновників  щодо обсягів виробництва та  реалізації продукції, а також  рівня цін на неї. Керівники  підприємств призначаються урядом  і тому орієнтуються не на  попит споживачів, а на ієрархію  влади.  

Стратегічною метою  приватизаці природних монопольних  структур має бути не проста заміна юридичного права власності, а підвищення мотивації менеджерів та ефективності управління і господарювання. Для  зміни стимулів до виробництва, політики керівництва та поліпшення результатів  господарської діяльності підприємства приватизація покликана закласти ефективний механізм корпоративного управління. Це означає запровадження системи, яка захистить інвесторів від  самовільних дій менеджерів і  забезпечить власникам капіталу отримання максимального прибутку на інвестиції.  

З огляду на стратегічне  значення об’єктів природної монополії  в Україні, автори визначають особливу роль держави у регулюванні цієї сфери. У державній власності  має залишатися, принаймні, блокувальний пакет акцій підприємств –  природних монополістів. Водночас у  ринкових умовах державі як суб’єктові господарювання необхідно змінити свою поведінку: з пасивного власника блокувального або контрольного пакету акцій вона повинна перетворитися на активного учасника корпоративно-акціонерного управління компаніями. Активізація її ролі у цьому процесі стимулюватиме підвищення ефективності роботи підприємств – суб’єктів природних монополій, що, у свою чергу, сприятиме продуктивнішому використанню обмежених ресурсів.  

3.5. Анотація на  статтю  

В.Кучеренко, С.Дзезик. Антимонопольне регулювання діяльності підприємств водопостачання // Економіка  України. – 2001. - 3. – с.40-43.  

Автори цієї статті обстоюють думку про те, що демополізація  виробничої сфери і формування конкурентного  середовища не повинні здійснюватися  автоматично, під впливом штучно створених для цього умов, а  мають базуватися на відповідних  розрахунках економічної ефективності та соціального значення цих заходів, а також на основі чинних законодавства  і нормативної бази.