Регулювання фінансової звітності в Україні

1. Призначення, склад та державне регулювання фінансової звітності в Україні

 

     Фінансова (бухгалтерська) звітність – це сукупність форм звітності, складених на основі даних обліку, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період з метою одержання користувачем узагальненої інформації.

     Фінансова звітність складається з:

1. Балансу, форма №1;
2. Звіту про фінансові результати, форма №2;
3. Звіту про рух грошових коштів, форма №3;
4. Звіту про власний капітал, форма №4;
5. Приміток до фінансової звітності.

     Для суб’єктів малого підприємництва і  представництв іноземних суб’єктів  господарської діяльності національними  положеннями (стандартами) бухгалтерського  обліку встановлюється скорочена за показниками фінансова звітність у складі:

1. Балансу, форма №1-м;
2. Звіту про фінансові результати, форма №2-м;

     Фінансову звітність підписують керівник та бухгалтер  підприємства.

     Форми фінансової звітності підприємств (крім банків) і порядок їх заповнення встановлюються Міністерством фінансів України за погодженням з Державним комітетом статистики України. Форми фінансової звітності бюджетних установ органів Державного казначейства України з виконання бюджетів усіх рівнів і кошторисів видатків та порядок їх заповнення встановлюються Державним казначейством України.

     Звітним періодом для складання фінансової звітності є календарний рік. Баланс підприємства складається на кінець останнього дня звітного періоду.

     Проміжна  звітність, яка охоплює певний період, складається наростаючим підсумком з початку звітного року.

     Перший  звітний період новоствореного підприємства може бути меншим за 12 місяців, але не може бути більшим за 15 місяців. Звітним  періодом підприємства, що ліквідується, є період з початку року до моменту ліквідації.

     Квартальну та річну фінансову звітність підприємства зобов’язані подавати органам, до сфери управління яких вони належать, трудовим колективам на їх вимогу, власникам відповідно до установчих документів, якщо інше не передбачено цим Законом.

     Органам виконавчої влади та іншим користувачам фінансова звітність подається відповідно до законодавства. Термін подання фінансової звітності встановлюється Кабінетом Міністрів України.

     Фінансова звітність підприємства не становить  комерційної таємниці, крім випадків, передбачених законодавством.

     Підприємства, що мають дочірні підприємства, крім фінансових звітів про власні господарські операції, зобов’язані складати та подавати консолідовану фінансову звітність. Консолідована фінансова звітність – це фінансова звітність, яка відображає фінансове становище, результати діяльності  та рух грошових коштів юридичної особи та її дочірніх підприємств як єдиної економічної одиниці. Консолідована фінансова звітність в Україні складається відповідно до Положення бухгалтерського обліку П(С)БО 20 «Консолідована фінансова звітність», затвердженого Наказом Міністерства фінансів України за № 176 від 30 липня 1999р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України № 161/4382 від 15 березня 2000 р.

     Норми П(С)БО 20 застосовуються групою підприємств, організацій та інших юридичних осіб, які складаються з материнського підприємства та дочірніх підприємств.

     Зведені фінансові звіти – це фактично звіти щодо економічної одиниці в цілому. Кожний з трьох обов’язкових фінансових звітів – «Бухгалтерський баланс», «Звіт про прибутки та збитки» і «Звіт про зміни у фінансовому стані» - готується у зведеному вигляді головною компанією.

     Зведені фінансові звіти складають лише в тих випадках, коли задовольняються дві основні вимоги: можливість контролю за дочірнім підприємством та економічна сумісність. Зведені звіти не складають, коли:

     а) головна компанія не має можливості контролю за діяльністю дочірньої компанії;

     б) діяльність головної і дочірньої  компаній економічно несумісна. У таких випадках придбані акції відображають у бухгалтерському балансі головної компанії як довгострокові активи, а саме як «Інвестиції у неконсолідоване дочірнє підприємство» за методом обліку за вартістю капіталу.

     Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать підприємства, засновані на державній власності, та органи, які здійснюють управління майном підприємств, заснованих на комунальній власності, крім власних звітів, складають та подають зведену фінансову звітність щодо всіх підприємств, що належать до сфери їх управління.

     Об’єднані підприємства, крім власної звітності, складають і подають зведену  фінансову звітність щодо всіх підприємств, які входять до їх складу. Інші звіти (звернення Ради директорів до акціонерів, Звіт керівництва компанії, Звіт аудитора), які включені до звітності підприємства, не є фінансовою звітністю.

     Кожен фінансовий звіт повинен містити  дату, станом на яку наведені його показники, або період який він охоплює. Якщо період , за який складена фінансова  звітність, відрізняється від звітного періоду, який передбачено П(С)БО, то причини та наслідки цього повинні бути розкриті у примітках до фінансової звітності. У фінансовій звітності повинна бути вказана валюта, у якій відображені елементи звітності, і одиниця її виміру.

      Вказаний склад фінансової звітності встановлений Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку (П(С)БО) 1 «Загальні Вимоги до фінансової звітності», повністю відповідає вимогам Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку (МСБО).

     1.2. Роль принципів у створенні інформації для потреб фінансової звітності 

     В даному пункті розглядається зміст кожного із принципів залежно від його участі та послідовності створення інформації для потреб фінансової звітності в умовах дії національних стандартів фінансової звітності.

     Категорія «основні принципи бухгалтерського  обліку та фінансової звітності» у  національних нормативних актах  з бухгалтерського обліку і фінансової звітності не визначена, а лише подано їх перелік.

     Для узагальнення різної господарської  інформації потрібно спочатку визначити грошову одиницю, яку застосовують для оцінки господарських операцій у бухгалтерському обліку та фінансовій звітності.

     Принцип єдиного грошового вимірника передбачає, що вимірювання та узагальнення всіх господарських операцій підприємства у його фінансовій звітності здійснюється в єдиній грошовій одиниці. Згідно із ст. 5 Закону про бух облік підприємства ведуть бух облік і складають фінансову звітність у грошовій одиниці України. Проте П(С)БО 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» допускає складання фінансової звітності в іншій валюті, ніж національна: «Якщо валюта звітності відрізняється від валюти, в якій ведеться бух облік, то підприємство повинно розкривати причини цього та методи, що були використані для переведення фінансових звітів з однієї валюти в іншу» [15].

     Для відображення статті у фінансовій звітності  необхідні дві умови її грошового  вимірювання:

- існує  ймовірність надходження або  вибуття майбутніх економічних  вигід, пов’язаних із цією  статтею;

- оцінка  статті може бути достовірно визначена.

     Регламентування принципу єдиного грошового вимірника  фінансової звітності чинними законодавчими  актами наведено на рис. 2.1.

     

Рис. 2.1. Регламентування принципу єдиного грошового вимірника фінансової звітності національними нормативними актами

      Актуальність  принципу єдиного грошового вимірника  посилюється в умовах глобалізації світових економічних процесів, які  приводять до переливу капіталу за межі національних кордонів, створення  транснаціональних кордонів, створення транснаціональних компаній та інших форм участі національних підприємств у міжнародному економічному розвитку.

      Принцип безперервності означає оцінку активів та зобов’язань підприємства виходячи із припущення. Що його діяльність триватиме далі. Це положення виключає наміри чи потреби підприємства ліквідувати або суттєво зменшити масштаби своєї діяльності, що потребує проведення оцінки контрольованих фірмою активів і зобов’язань відповідно до умов економічного середовища існування бізнесу. Функціональне призначення принципу безперервності полягає у відображенні організаційного моменту оцінки окремих статей фінансових звітів на певну дату. Призначення принципу безперервності полягає в забезпеченні прозорою та корисною фінансовою і не фінансовою інформацію учасників бізнесу щодо стратегії підприємства та її виконання за звітними періодами. Як свідчить досвід відомих ринкових корпорацій, політика управлінського менеджменту компанії, спрямована на прозорість і корисність інформаційного поля існування бізнесу, сприяє лояльності суджень про компанію не тільки інвесторів і кредиторів, а й суспільства в цілому, що забезпечує додаткові фінансові інвестиції та переваги на ринку капіталу [14, с. 11 - 19].

      Функціонування  принципу безперервності організаційно  передбачає інші принципи, які регулюють правила оцінки активів і зобов’язань за умови звичайної діяльності: принцип історичної (фактичної) собівартості, принцип обачності.

      Принцип історичної (фактичної) собівартості визначає пріоритетною оцінку активів підприємства виходячи з витрат на їх виробництво та придбання. Нормативне регламентування принципу історичної (фактичної) собівартості забезпечується Положеннями (стандартами) БО 7 «Основні засоби», 8 «нематеріальні активи», 9 «Запаси», 10 «Дебіторська заборгованість», 11 «Зобов’язання», 12 «Фінансові інвестиції», 13 «Фінансові інструменти», 14 «Оренда», 27 «Необоротні активи, утримувані для продажу, та припинена діяльність», 30 «Біологічні активи», 32 «Інвестиційна нерухомість», у яких, як правило, виділяється окремий розділ або стаття, де висвітлюють порядок оцінки активів і зобов’язань при їх визнанні та склад витрат, що формують первісну собівартість активів і зобов’язань при їх зарахуванні на баланс підприємства за різними каналами надходження.

      Первісною вартістю активів, вироблених на підприємстві, визнається їх фактична собівартість, яку визначають відповідно до П(С)БО 16 «Витрати».

      Первісною вартістю активів, отриманих безоплатно як внесок до статутного (пайового) капіталу, в обмін на неподібні об’єкти, визнається їх справедлива вартість.

      Довгострокові зобов’язання оцінюють при їх визнанні за теперішньою вартістю, яка залежить від умов та виду зобов’язань.

      Поточні зобов’язання відображують у балансі  за сумою погашення.

      Отже, історична (фактична) собівартість активів і зобов’язань формується не лише під впливом визначених П(С)БО витрат на виробництво і придбання, а й може складатися із справедливої чи іншої їх вартості в умовах звичайної діяльності підприємства.

      Принцип обачності передбачає застосування у БО методів оцінки, які мають запобігати зниженню оцінки зобов’язань та витрат і завищенню оцінки активів і доходів підприємства.

      Інформаційна  цінність показників фінансової звітності  полягає в наданні їм прогнозного  характеру, що досягається за допомогою  періодичної переоцінки окремих активів, зобов’язань до справедливої чи іншої вартості на дату звітності. Визначення основних складових балансу – активів і зобов’язань у стандартах БО пов’язано із очікуваннями збільшення або зменшення в майбутньому економічних вигід внаслідок їх утримання, використання чи вибуття.

      Оскільки  доходи та витрати підприємства виникають  у зв’язку з використанням  активів і зобов’язань, то обачність  оцінки останніх забезпечує достовірну оцінку доходів і витрат.

      За  принципом обачності на дату балансу визначають умови та порядок переоцінки активів підприємства залежно від їх виду. Певною мірою принцип обачності стосується також визнання доходів і витрат звітного періоду. Дотримання принципу обачності фінансової звітності забезпечується за допомогою регламентування порядку визнання окремих активів і зобов’язань встановленням межі суттєвості, тривалості операційного циклу, строків корисного використання необоротних активів, а також методів оцінки активів при їх використанні (методи амортизації необоротних активів, методи оцінки вибуття запасів, методи визначення величини резерву сумнівних боргів). Ці складові принципу обачності характеризуються як методичні елементи облікової політики [12, с. 16 - 21].